ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Тадеуш Домбровскі: Вірші - ПРОSTORY - український літературний журнал Тадеуш Домбровскі: Вірші Тереція Мора: Смерть із косою - ПРОSTORY - український літературний журнал Тереція Мора: Смерть із косою Другий семінар з художнього перекладу "Між Сходом і Заходом" - ПРОSTORY - український літературний журнал Другий семінар з художнього перекладу "Між Сходом і Заходом"
Друкувати

Інтернаціоналізм чи варварство: розмова з Етьєном Балібаром

Інтерв’ю взяли Міхаель Леві та Разміґ Кешеян з нагоди оприлюднення французького перекладу книги Карла Шмітта «Левіафан у вченні про державу Томаса Ґобса» (Paris, Seuil, 2002).

Ти написав передмову до останньої перекладеної французькою книжки Карла Шмітта (*). Чим автор, зв’язки якого з нацизмом добре відомі, може зацікавити ліву думку?

Карл Шмітт – чи не найблискучіший, а отже, найнебезпечніший серед мислителів крайньої правої. За нинішніх умов для правих і крайніх правих течій існує реальна можливість знову стати впливовими, навіть гегемонними, незалежно від окремих випадків, коли Ле Пен проходить у другий тур президентських перегонів. Отож, було б помилково не спробувати осягнути джерела думки сучасної крайньої правиці. У передмові я цитую заклик Леніна: щоби пізнати ворога, треба вирушити у його краї.

Думки правих і лівих – не замкнені на собі цілості, поміж них обертаються спільні проблеми. Річ у тім, що до інтересів революціонерів та контрреволюціонерів належить завдання розібратися в суперечностях наявного світоладу. Шмітт, безперечно, багато чого навчився у революційних мислителів. Наразі треба, щоб і революційна думка могла віднайти щось корисне в його праці. Скажімо, Шмітт досліджує конституційний лад, відштовхуючись від надзвичайного стану. Вальтер Беньямін переосмислив цю ідею, звернувши увагу на необхідність робити надзвичайний стан постійним. Зі свого боку, я стверджую, що гегемонний лад завжди містить в собі щось на кшталт «риси надзвичайності».

Шмітт досить проникливо вивчає утворення та функціонування сучасної держави, зокрема в її зв’язках з війною та правом. З цього погляду він – попередник усіх тих, кого сьогодні називають «сувереністами», байдуже, правих чи лівих. Можна сказати, що в певному розумінні Шмітт – взірцевий сувереніст. Утім, я завжди вважав, що перед лицем супротивника важливіше звернутися не до слабких боків його дискурсу, а до сильних. Звичайно, ми не зобов’язані підхоплювати його висновки. Але нам кинуто виклик робити свою справу коли не краще, то принаймні незгірше.

Нещодавно у часописі Lignes ти опублікував статтю «Інтернаціоналізм чи варварство». Можеш розтлумачити, що для тебе означає ця протистава?

У марксистському спадку наявне жорстке ядро, яким я в жодному разі не хотів би нехтувати. Воно стосується класової боротьби та інтернаціоналізму. «Маніфест Комуністичної партії» завершується тим, що поєднує і навіть ототожнює ці два поняття. Зрештою, «Маніфест» був написаний для того, щоб довести: класова боротьба та інтернаціоналізм – одне й те саме, ці явища невіддільні одне від одного.

Питання в тому, який зв’язок між класовою боротьбою та інтернаціоналізмом простежується сьогодні. Варто відзначити, що ототожнення двох термінів більше не є самозрозумілим. Існує небезпека, що робітничий клас реагуватиме на теперішню кризову ситуацію не прогресивним, а реакційним чином. Себто є небезпека, що деякі напрямки класової боротьби суперечитимуть вимогам інтернаціоналізму. Ми опинилися на роздоріжжі. Нам не слід відмовлятися ані від класової боротьби, ані від інтернаціоналізму. Та годі вважати, що їхня злука самоочевидна. Коли відкинути класову боротьбу або інтернаціоналізм, постає певний різновид варварства.

Назва моєї статті – алюзія на відомий вислів Рози Люксембурґ. Коли Роза Люксембурґ говорила «соціалізм чи варварство», вона мала на гадці інтернаціоналізм. Себто: соціалізм – проти імперіалістичної війни або варварства імперіалістичної війни. «Варварство» – потужне слово, що позначає момент, коли насильство підміняє політику. Кажучи «інтернаціоналізм чи варварство», я імпліцитно обстоюю думку, слідуючи за якою, не обов’язково йти в обхід через соціалізм, щоб дістатись інтернаціоналізму. Звісно, я не маю нічого проти соціалізму. Просто стверджую в такий спосіб, що слід безпосередньо звертатися до проблеми насильства, зокрема насильства ідентичностей.

Насильство ідентичностей може набувати різних форм – міжетнічних, міжнаціональних, міжрелігійних. Питання не в тому, чи хтось за чи проти певних ідентичностей загалом, а в тому, чи хтось виступає за певні ідентичності, виступаючи проти інших, за певні режими ідентифікації – проти інших. Проблема ідентичності неминуче постає там, де виникає іншість. Ставка цієї дискусії добре помітна зокрема в рамках європейської будови. Чи погодиться Європа з тим, що протягом тривалого часу, а в подальшому дедалі більше, істотна частка її культури надходитиме з позаєвропейського світу? Консерватори, починаючи з папи і закінчуючи Валері Жискар Д’Естеном, проголошують, що, мовляв, Європа є християнською й намагаються вчепити замок на європейську ідентичність. Європейська ідентичність – відкрита, перехідна. Ця ідентичність конфліктна, її визначення не можна нав’язати згори, як намагалися визначати національні ідентичності у XIX столітті.

У деяких текстах ти вживаєш поняття «множинності», що походить від філософії Спінози. Чим твоє визначення цього поняття різниться від визначення Тоні Неґрі? Які стосунки цього поняття з «політикою громадянськості», до якої закликаєш ти?

Я не відкидаю поняття множинності, та й не хочу ставати під його знамено. Неґрі запозичив у Спінози надзвичайно потужну ідею про могуття множинності (puissance de la multitude). Ця ідея, яку він розробляє в «Імперії», полягає в тому, що гегемонна сила організацій – держави, імперії – віднаходить свої витоки у силі самої множинності. Є могуття множинності, яке держава захоплює і монополізує й таким чином не підпускає до себе народ. Неґрі надає поняттю множинності неабиякого позитивного значення. А я завжди читав Спінозу інакше. Мені здається, що Спіноза змальовує маси як дещо глибинно неоднозначне. Він уважав, що маси є як руйнівними, так і будівними. Тому терміном множинності я не послуговуюсь. Під назвою множинності Неґрі подає не-суб’єкта, анти-суб’єкта визвольної політики, що протистоїть втіленому наявним ладом Левіафанові. У Неґрі множинність має невловний, невизначений характер. Треба зазначити, що цей термін видається недостатнім у політичному сенсі, й подекуди навіть небезпечним. Поняття множинності не дає жодного критерію, що дозволяє визначити, якими ж насправді є прогресивні та визвольні «антисистемні» рухи. Я не вбачаю в понятті Неґрі те, як можна прокреслити доволі чітку лінію між прогресивними рухами та рухами, які такими не є.

Моє власне поняття «політики громадянськості» (politique de la civilité) виявляє себе так: це політика умов можливості політики. Будь-яке втручання, покликане урвати процес насильства – це приклад політики громадянськості. Певним чином політика громадянськості – політика «антинасильства», це опір насильству, яке руйнує саму можливість політики. Цей погляд не суперечить ідеї докорінної зміни суспільства й насильства, що воно в собі несе. Та ідея зміни суспільства належним чином не наполягає на необхідності чинити опір насильству.

Мені кажуть: тож ти за ненасильство, ти волієш, щоб усе відбувалося без насильства. На це я маю відповісти: безперечно, в певній традиції ненасильницької думки, якій ми не приділяли достатньої уваги, є дещо суттєве. Я планую серйозніше попрацювати над такими авторами, як Ґанді та Мартин Лютер Кінґ. Нещодавно я вказував на те, що з поля зору було втрачено велику зустріч двох революційних стратегій ХХ сторіччя: стратегію Леніна та стратегію Ґанді. Ґанді був великим політиком, великим організатором. Я не стверджую, що ненасильство Ґанді відвернуло Індію від конфліктів ідентичностей. Навпаки – ясно, що революційне насильство підживило ґрунт для певної мілітаризації політики. А отже, треба замислитись над руйнівними наслідками насильства, включно з насильством революційним.

___________________________

(*) Карл Шмітт (1888-1985), політичний філософ, німецький конституціоналіст. 1933 р. вступив до нацистської партії, в якій служив юридичним радником. 1936 р. виключений з партії через те, що зберіг деякі знайомства серед євреїв. 1946 р. засуджений на Нюрнберзькому процесі, провів один рік за ґратами. Головні твори: «Політична теологія» (1922), «Поняття політичного» (1933), «Nomos Землі» (1950), «Теорія партизана» (1963). Попри одіозні політичні погляди, Карла Шмітта вважають одним з видатних мислителів ХХ століття. 

Джерело: solidariteéS
http://www.solidarites.ch/journal/index.php3?action=2&id=1025&num=30&db_version=2

 
Коментарі (4)
1 Неділя, 26 Грудня 2010
Хто може пояснити, що мається на увазі під "множинністю" Спінози та Негрі, про які саме тексти йдеться? Як саме пов язані поняття множинність-насильство?
Дякую за матеріал.
2 Неділя, 26 Грудня 2010
гляньте для початку коротку статтю у вікі http://en.wikipedia.org/wiki/Multitude
і розгорнуту статтю Алексея Пензина «Революционное чудовище»: понятие множества в философии Антонио Негри http://www.chtodelat.org/index.php?option=com_content&view=article&id=833%3A-l-r-&catid=221%3Aalexei-penzin&Itemid=359&lang=en
3 Вівторок, 28 Грудня 2010
Балібар:
Вальтер Беньямін переосмислив цю ідею, звернувши увагу на необхідність робити надзвичайний стан постійним.
Магун про Агамбена:
Говоря в общем, Агамбен противопоставляет негативную концепцию чрезвычайного положения у Беньямина позитивной его концепции у Шмитта. Для Шмитта чрезвычайное положение – политический аналог чуда, а для Беньямина оно катастрофично. Шмитт считал норму о чрезвычайном положении необходимой, потому что она позволяет праву выходить за собственные пределы и устанавливать отношения с внеправовым (поскольку право не совпадает с универсумом). Для Беньямина же, пишет Агамбен, чрезвычайное положение есть зона абсолютной подвешенности, неопределенности между аномией (бесправием) и правом. У Шмитта – артикуляция, у Беньямина – кризис.

Це лише я бачу суперечність?
4 Четвер, 30 Грудня 2010
здається, Балібар розглядає позицію Беньяміна як аналітично-описову, а не нормативну. наголос на словах: "необхідність робити". Себто комусь це необхідно: вочевидь, нацистам, буржуазії, з одного боку, але й більшовикам ("перманентна/постійна революція"), з іншого. Мета, звісно, у них діаметрально протилежна. На цій протилежності Беньямін весь час зупинявся (напр. естетизація політики/політизація естетики тощо).

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua