ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Політика й абсурд - ПРОSTORY - український літературний журнал Політика й абсурд Товар під маркою "мистецтво" - ПРОSTORY - український літературний журнал Товар під маркою "мистецтво" Джудіт Батлер: Згуртовані тіла та політика вулиці (фрагменти лекції) - ПРОSTORY - український літературний журнал Джудіт Батлер: Згуртовані тіла та політика вулиці (фрагменти лекції)
Друкувати

Тоні Неґрі: «Будувати іншу сучасність»

Від перекладача. Сьогодні вже важко уявити сучасну неоліберальну глобалізацію та спротив цій глобалізації (міжнародний рух альтерглобалізму) без філософських праць Тоні (Антоніо) Неґрі «Імперія» (2000) та «Множинність» (2004), що були написані ним у співавторстві з американцем Майклом Гартом. На початку нового тисячоліття ці книги стали інтелектуальною подією не тільки для академічної спільноти, але насамперед вони надихнули так зване «покоління Сіетла», антисистемний і антикапіталістичний рух активістів, що підняли гасло «Світ не на продаж - інший світ можливий». Попри неоднозначність та «поетичність» запропонованих концепцій Неґрі, резонанс був настільки широкий, що дехто назвав «Імперію» (під якою автори розуміли, не багато не мало, функціонування усієї світової системи в «постмодерну» добу) новим «комуністичним маніфестом 21 століття». Нині покоління Сіетла, якому вже виповнюється десять років (нагадаємо, що в 19 ст. Перший інтернаціонал проіснував приблизно стільки ж часу), переживає ідейну та організаційну трансформацію. Вочевидь, рано чи пізно ми станемо свідками зародження «Другого інтернаціоналу» альтерглобалістів разом із загостренням світової економічної кризи та неминучою радикалізацією антикапіталістичних рухів. Ця трансформація, окрім усього іншого, буде також і світоглядною трансформацію (що проривається через нові знахідки в концептах, образах і метафорах, а отже, є творчим процесом), начерки якої формулює італійський філософ у пропонованій розмові для французького часопису «Magazine littéraire».

Серед понять, які ви пропонуєте для осмислення нинішнього світу (такі вже добре відомі як «Імперія» чи «множинність»), зустрічається одне, що, здається, займає для вас центральне місце, але про яке ви досі майже нічого не писали: це поняття «спільного». На вашу думку, його треба відрізняти від більш поширених понять «публічного» і «приватного». Чи не могли б ви внести більшу ясність у поняття «спільного»?

Гадаю, це поняття є настільки важливим, що третя книга, яку ми пишемо з Майклом Гардтом, після «Імперії» та «Множинності», стосується саме його. Поняття «спільного» складне. Звичайно, на першому підступі можна сказати, що будь-які людські дії розгортаються в певному середовищі, Umwelt, що складається з різноманітних спільних благ: повітря, вода й, загальніше, всі умови, в яких твориться й відтворюється життя. Однак цей спільний ансамбль (включно із найбільш універсально-екологічним виміром) ніколи не даний в чисто природному стані: навпаки, ми отримуємо його в певних життєвих формах, у стосунках, що об'єднують людей, дозволяють їм виробляти, говорити, робити. Він утверджується через ці форми. З цієї точки зору, те, що я називаю «спільне», фундаментально відрізняється від «приватного» й від «публічного». Спільне не є приватним, тому що воно не залежить від індивіда: його ніколи не можна звести до ідентичності. Але воно також не є публічним, оскільки публічне пов'язане із чимось трансцендентним, відділеним від руху реальності; це підтверджується й тим фактом, що сьогодні, коли говорять про публічне в економіці, мають на увазі щось залежне від діяльності держави або від якогось відірваного від руху речей утворення.

Отже, так зване «спільне» пов'язане з ідеєю «множинності», тобто ансамблем сингулярностей, якими є люди?

Дійсно, проблема спільного народжується всередині поняття множинності. Коли ми з Майклом Гардтом розробляли це останнє поняття, нам ішлося про полеміку із двома іншими концептами «Народу» і «Нації», котрі також є множинностями, але сформованими за допомогою Держави. Поняття множинності було полемічним і щодо поняття класу, оскільки останнє відкидало певну частину множинності, жінок, іммігрантів, молодь, школярів тощо. А те, що дозволяє множинності ставати множинністю або, як ми кажемо, «утворювати множинність», це якраз спільне, яке вони розділяють. Спільне для множинності - це водночас умова і результат. Як умова, спільне є лінгвістичною або комунікативною умовою, спільнотою смислу. Але це також і результат людської діяльності. Отже, це не є щось інертне, наперед задане, навпаки, воно безперервно конституюється.

Спільне - це те, що пов'язує множинності між собою?

Це визначальний чинник, завдяки якому виникає поліс, політика. В життєвих умовах, а також умовах експлуатації людей треба розрізняти безпосередні та опосередковані умови. Економісти називають останні «привнесеними факторами». Якщо ви допомагаєте виробництву з точки зору капіталу на заводі чи в іншій сфері діяльності, ви можете це зробити тільки тією мірою, якою ви експлуатуєте не тільки безпосередніх агентів виробництва, а й усю сукупність соціальних умов, які їх оточують. Отож велика проблема полягає в тому, як трансформувати те, що є публічним, у спільне, а це можливо лише через радикально-демократичні форми, здатні перебирати функції публічного на користь діяльності спільного.

Таким чином, різниця між спільним і публічним є фундаментальною, якщо хочемо домогтися зміни, яка не була б простим подвоєнням чи відтворенням наявного ладу?

Так, ідеться про зміну, що не відтворює трансцендентний лад, який відповідає державному суверенітетові, а зміну, що розгортається в абсолютній іманентності, в живій реальності. Це те, чого ніколи не робили ані реальний соціалізм, ні ще раніше якобінство, що змішувало спільне і публічне, відносячи спільне до рангу блага чи послуги, залежної від державної милості. Разом із цим злиттям спільного і публічного торкаємося поняття «біополітики», яке розробляв Мішель Фуко. Як ми дістаємося біополітики? Насамперед відзначаючи, що задля забезпечення чи продовження своєї гегемонії держава і капіталізм тепер мусять робити щось для відтворення всієї сукупності життєвих умов людини. Вони повинні здійснювати «біовладу» - владу над життям. Але, щоб вони могли виробляти і творити багатство, треба також, щоб виробники, зі свого боку, виробляли суб'єктивність, - але суб'єктивність резистентну, суб'єктивність спротиву. Цей спротив не є пасивним чи остаточним, а належить кожній миті. Отже, біовлада не є всесильною; їй треба повсякчас мати справу з усіма цими опозиційними мікросилами множинностей.

Ви намагаєтесь привнести в пов'язані із марксизмом ідеї певний динамічний елемент, якого йому не вистачало?

Я виходжу із марксистської традиції, тож для мене «подолання марксизму» не означає, що він більше ні до чого не придатний, а навпаки - переосмислення головної концепції, на якій він засновується. В Марксовому аналізі капітал складається із двох частин: з одного боку, є постійний капітал, тобто засоби виробництва, воля капіталізму, його менеджерські здатності, загальна потужність; з другого боку, є змінний капітал, тобто сукупність робітників, які експлуатуються. Обидві частини між собою пов'язані: капітал не може виробляти матеріальні цінності, якщо не може поглинати, а отже, експлуатувати вартість, що детермінується змінним капіталом. Однак щодо цієї моделі сьогодні можна зробити серйозне зауваження: ці два капітали більше не злиті в одне ціле. Вони розкололися. З одного боку, постійний капітал більше не експлуатує тільки фабрику, а все суспільство взагалі, з іншого - відбулися зміни в суб'єктивності робітничого класу, змінний капітал відокремився від капіталу постійного. Починаючи з 1970-х років, ми спостерігали появу більш «розумового» робітничого класу, розвиток «когнітивної» праці, в якій більша вага покладалась на роботу людського інтелекту, що не могло не змінити багато речей. Насправді навіть у промисловості тейлорівського типу, що функціонує за принципом повторення певних дій, виробництво не може вестися без залучення людського інтелекту, й якщо це залучення стає принципом для спротиву, ритм виробництва переривається. Сьогодні можна сказати, що цей спротив стає дедалі більш незалежним. Адже світ не створений тільки із відчуження. Він сплетений, безумовно, із багатства і бідності, але й із розуму та любові.

Так ми полишаємо класичне уявлення про клас виробників, який експлуатується виключно класом власників на засоби виробництва. Відбувається щось на кшталт рівноправної «кооперації» в нейтральному сенсі слова. Хіба це не звучить занадто оптимістично?

Мене дійсно часто звинувачували в оптимізмі. На це я відповідаю, що моє завдання полягає в тому, щоб спротив виробників не був маргіналізований, витіснений на узбіччя реальності, в якій ми живемо. Коли ми визнаємо центральне місце за спротивом, тоді можна вже говорити про реформу чи революцію. Важить насамперед визнання того, що спротив міститься в самому осерді системи. Якщо ви дійсно так вражаєте, то чи є ви оптимістом? Гадаю, ні, ви просто реаліст. Вас можна віднести до лінії реалістів Мак'явеллі-Спіноза-Маркс, тобто до думки, яка сприймає людину в усьому комплексі, до традиції думки іманентистської (без трансцендентності), що, на моє переконання, належить епосі Відродження. Люди Відродження вважали, що в людині існує нерозривний зв'язок між її бажаннями, фізичними потягами, афектами та розумом. Я думаю так само: найвища форма розуму - це любов.

Хіба парадоксальним чином цей висновок не є християнським?

Чому? Не обов'язково бути християнином, щоб вважати, що людина має творчі потенції! Можна навіть стверджувати, що релігія - це явище, що позбавляє, відбирає в людини ці якості й переносить їх на Бога. Власне, такою була теза Спінози в його теолого-політичній критиці: обговорюючи біблійний текст, він відзначив, що в історії народу все по-справжньому людське і креативне було на різний лад відібране теологічною концепцією, котра навзаєм підсунула нам все це знову, але у вигляді незмінної природи речей, статичного натуралізму. Тільки йдучи оберненим шляхом нам вдасться віднайти власну здатність перейти від інстинктів до пристрасті та розуму.

Що захоплює у вашій думці, так це її велика зв'язність. Усі ідеї співвідносяться одна з одною. Чи стосується це й вашого демократизму, який можна назвати радикальним, ультра-демократичним?

З поняттям демократії не все так просто. Ми успадкували його від західноєвропейської, навіть євро-центричної традиції. В ній воно позначає третю форму можливого правління. Існує правління або з боку Одного (монарха), або з боку групи людей (олігархія чи аристократія), або, нарешті, з боку багатьох. Проблема в тому, що остання форма (демократія) порівняно з іншими є також найбільш критичною, небезперечною. Майже ніколи встановити її не вдавалося. Керування Одним з боку багатьох постійно зазнавало поразки, так що ми мали щось схоже на циклічний рух: криза демократії призводить до влади Одного, монарха, короля, отже, принципу унітарного керування. Вочевидь, таке розуміння демократії помилкове: мабуть, треба виходити з того, що демократія не є однією з форм правління, а однією єдино можливою формою правління. Інші форми лише до неї тимчасово довішуються.

До такого ж висновку доходить і Жак Рансьєр у «Ненависті до демократії»...

Я би, зі свого боку, відніс ці роздуми знову до Спінози. На його думку, демократія, як абсолютна демократія, не є простим керуванням спільним, радше це - умова життя разом. Ця теза досить близька Рансьєрові, хоч останній, здається, забуває її зміст. Це проблема усіх французьких демократичних мислителів, наприклад, Корнеліуса Касторіадіса, Клода Лефора і, звичайно, Жака Рансьєра. Вони наголошують на важливості політики, але роблять це абстрактно, відриваючи її від поняття експлуатації. Так ми залишимося в межах чистої, академічної, політичної філософії теології. Навпаки, треба розглядати політику й економіку в сукупності, тому що конструювання спільного - це процес динамічний і безперервно відкритий протиріччю та антагонізму. Щодня біовлада і біополітики спротиву зіштовхуються між собою, й не тільки в місцях виробництва, а й у процесі загального відтворення суспільства, а отже, - відтворення уяви, здатності творити нові речі. Перед нами велике питання: якщо постійний капітал відділяється від робітничого класу, тобто від ансамблю працівників, якщо всі, хто працює, більше не знаходять в капіталі якийсь сенс, а капітал також більше не має можливості керувати, а перетворюється на паразита, економічна проблема стає тут головною. А демократію не можна розглядати абстрактно, як це робить Рансьєр. Коротше, потрібно конкретизувати політичну мову за допомогою економіки.

Нещодавно перевидали вашу відому книгу про Спінозу «Дика аномалія». Відомо, що в ній ви вперше ввели поняття «множинності». Чому цей мислитель вас так притягує?

Спінозу я став перечитувати у в'язниці. Шукаючи відповіді, чому ми, активісти за робітничу автономію, зазнали поразки, я волів знати, чи ще можливо сподіватися на радикальну зміну суспільства. Тоді я звернув увагу, що в модерній філософській традиції існувала опозиційна течія щодо теологічно-політичної конструкції суверенної влади. Наприкінці Середньовіччя все ніби перевертається. Але переходячи від ідеї трансцендентності до трансцендентного, по суті, змінюється лише знак, а метафізична система координат залишається незмінною. Від Гобса до Русо і Геґеля абсолютний горизонт легітимації влади відновлюється. Натомість Мак'явеллі увів у політичну думку вимір реалізму, а відтак Маркс зміг перетворити цей реалізм на теорію політичної суб'єктивності й боротьбу проти експлуатації. Між ними був Спіноза, філософ абсолютної іманентності, який перебудував буття, виходячи зі здатності людини творити, перетворюючи тіло на життєву силу, а любов - на ключ до розуму. Саме тут виникає альтернатива. Спіноза довів, що для життя не потрібен ні Бог, ані цар - сингулярності, входячи у вільні стосунки, спокійно можуть самі створювати інституції та засновувати демократію. Множинність, потужний ансамбль сингулярностей, є основою, на якій можлива політична практика, що гарантує встановлення свободи, звільняє від забобонів і злиднів. Навіть для побитої й ув'язненої людини, якою я тоді був, ідея про живі множинності могла подарувати надію...

У ваших книгах ви часто говорите про «реалізм». Як ви розумієте це слово? Чи це, бува, не прагматизм?

Справді, я дуже прихильний до реалізму. Можу навіть відкрити кумедну деталь: коли мені погано, я беру з полиці «Історію Флоренції» Мак'явеллі й почуваюся краще! Але для мене реалізм не має нічого спільного із прагматизмом, принаймні у широкому розумінні: реалізм - це телеологія, що відштовхується від низів, за допомогою низів, вона має систему; натомість прагматизм є логікою сліпої дії. Власне, так формувалася моя рефлексія: не з абстракції, а з польового спостереження за робітничими виступами. Я був свідком однієї з найбільших видозмін сучасного капіталізму у Венеції в 1970-х роках. Уявіть собі регіон, який, окрім кількох великих хімічних заводів, був повністю сільськогосподарським і який став, порівняно з Баварією та Іль-де-Франс, найбагатшим у Європі! Все це відбулося завдяки перекомпонуванню системи, через мережі дрібних та середніх підприємств, що відтворили традиції ремісництва. Це те, що інколи називають «моделлю Бенетон», від назви відомої фірми: 250 тис. людей задіяні не на великих заводах, а на дрібних підприємствах, що числом не перевищують, з-поміж найважливіших, 2 тис. робітників.

Й чому вас навчила ця модель?

Найголовніше, що ми ввійшли в інший тип праці, водночас більш «розумовий», в тому сенсі, в якому я вживав цей прикметник, й більш «кооперативний». Цей розвиток багато чого змінив у моїх дослідженнях. Я не вірю соціологічній теорії про зріст індивідуалізації всередині складних систем. Навпаки, істина в протилежному. Всередині складних систем велике значення мають елементи спільноти. Можна навіть зазначити тут певний спінозистсьский парадокс: що складнішим стає життя, то більше ми змушені любити...

Саме це підштовхнуло вас до висновку, що без множинностей Імперія впаде. Отже, з онтологічної точки зору, все починається із множинностей - і це відкриває простір для звільнення?

Якщо, звичайно, виникатимуть уряди, що зберігають зв'язок із рухами множинностей, а не така собі лівиця, яка зараз існує в Європі, що просто допомагає втримати капіталізм на плаву. Це і відбувається сьогодні, враховуючи нюанси, в таких країнах, як Бразилія, Аргентина, Венесуела. Отже, нам треба будувати іншу сучасність - альтермодерність, - що можлива лише через встановлення справжньої демократії, як ми говорили, і політичної, й економічної. Саме тут і зараз - а не завтра й деінде - інший світ можливий.

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua