ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Labour laws exist: protest for the rights of hired demonstrators! - ПРОSTORY - український літературний журнал Labour laws exist: protest for the rights of hired demonstrators! International Conference «Feminism. Assemblage Point» in Kyiv - ПРОSTORY - український літературний журнал International Conference «Feminism. Assemblage Point» in Kyiv Лотар Кýше: Східний салат із західною заправкою - ПРОSTORY - український літературний журнал Лотар Кýше: Східний салат із західною заправкою
Друкувати

Славой Жижек: Моя приватна власна Австрія

Як нам визначити місце Йозефа Фритцля, австрійського чудовиська, що протягом чверті століття тримав під замком свою дочку, ґвалтував її та мав від неї багатьох дітей?

Геґель дуже добре усвідомлював, наскільки вага певної події, отримавши символічне вираження, «знімає» безпосередню реальність події. У «Філософії історії» він пропонує чудову характеристику історії Пелопоннеської війни Фукідіда: «Пелопоннеська війна є головним чином боротьбою між Афінами та Спартою. Фукідід написав історію більшої частини цієї війни, і цей безсмертний твір є абсолютним здобутком, який отримало людство в результаті боротьби». Даний уривок треба читати в усій його наївності: в певному сенсі, з точки зору всесвітньої історії, Пелопоннеська війна відбулася для того, щоб Фукідід мав змогу написати про неї книжку. А слову «абсолютний» слід надати усієї ваги: з відносної точки зору наших скінченних людських інтересів, численні реальні трагедії Пелопоннеської війни (страждання, нищення), звичайно, набагато важливіші ніж книжка, але, з точки зору Абсолюту, таки переважає книга.

Хоч би як профанно це не звучало, та виникає спокуса припустити що те саме стосується австрійської спідньої реальності, на яку ми змогли глянути краєм ока у випадку Йозефа Фритцля: творчість Ельфріди Єлінек є «абсолютним здобутком, який отримало людство в результаті» цих жахливих злочинів. Протягом десятиліть Єлінек безкомпромісно живопише про насильства чоловіків стосовно жінок в усіх аспектах, включно з лібідинальною співучастю жінок у своїй віктимізації. Вона безжально висвітлює огидні фантазії, що залягають у підмурівку центральноєвропейської благопристойності, фантазії, що нині вихлюпнулись у публічний простір разом зі справою Фритцля, котра більше має присмак по-справжньому нереалістичної «погано зрежисованої» казки. Недивно, що Єлінек десятиліттями залишається скалкою в оці австрійських консерваторів, котрі паплюжать її як таку собі дегенератку, яка виносить на загальний огляд свої розпусні приватні фантазії. Під час електоральної кампанії «Партія Свободи» Йорґа Гайдера розклеювала афіші з простим запитанням: «Jelinek oder Kultur?» - ви обираєте справжню культуру чи писання Єлінек? Відповідь напрошується сама собою. Але істинним є інше формулювання: «Jelinek in der Kultur» - Єлінек викриває непристойне невдоволення, що залягає в самому осерді нашої культури, її творчість в чомусь схожа на Rammstein у рок-музиці.

Звичайно, між Фукідідом і Єлінек є очевидна різниця. Фукідід писав історію вже після війни, натомість Єлінек - навіть більше ніж сучасниця, вона мало не живопише історію майбутнього, виявляючи в теперішньому потенційні сили для прийдешніх жахіть. Таке перевертання часу - символічне змалювання випереджає відображені ним факти, історія як розповідь випереджає історію як реальний процес - є індикатором нашої пізньої модерності, за якої реальне історії набуває характеру травми. Коли нам здається, що ми добре знаємо близького друга чи родича, часто трапляється, що раптом ця близька людина утинає щось таке (відпускає неочікуваний вульгарний чи грубий жарт, робить непристойний жест, кидає холодний байдужий погляд замість співчуття), що змушує нас усвідомити, що ми насправді його/її не знаємо: раптом ми усвідомлюємо, що перед нами абсолютний незнайомець. У такому разі знайомий перетворюється на Ближнього. Саме так катастрофічним чином сталося з Йозефом Фритцлем: з привітного і ввічливого знайомця він перекинувся на монструозного Ближнього. На превеликий подив людей, які щоденно бачилися з ним і просто не могли повірити, що це одна й та сама особа.

Фройдівську ідею «прабатька» (Urvater), яку він подає в «Тотемі і табу», зазвичай висміюють - і доречно, якщо сприймати її як реалістичну антропологічну гіпотезу, яка стверджує, буцімто на самому світанку людства «мавпоподібні люди» жили групами, в яких домінував всесильний батько, маючи усіх жінок у своєму ексклюзивному сексуальному (зло)вжитку, після чого зібралися сини, збунтувалися, вбили батька, а його мертва фігура переслідувала їх в образі тотему символічної влади, породжуючи почуття провини і встановлюючи заборону на інцест. А що як, попри це, прочитувати дуальність «нормального» батька та прабатька з його безмежним доступом до інцестуальної насолоди не як факт ранньої історії людства, а як лібідинальний факт, «психічну реальність», що супроводжує немов непристойна тінь «нормальну» батьківську владу, розквітаючи під темним сподом несвідомих фантазій? Цей темний спід проявляється крізь свої ефекти - у міфах, сновидіннях, обмовках, симптомах... і деколи підштовхує до безпосередньої перверсивної реалізації (Фройд зазначав, що перверти реалізують те, про що істерики тільки фантазують). Хіба саме архітектурне планування будинку Фритцля - «нормальний» цокольний поверх з верхніми поверхами, які підтримуються (буквально і лібідинально) підземним безвіконним замкненим простором тотального домінування і безмежної jouissance [фр. насолоди] - не матеріалізує «нормальний» сімейний простір, подвоєний таємничою цариною непристойного «прабатька»? Фритцль створив у підвалі свою власну утопію, приватний парадиз, в якому, як він сказав адвокатові, досхочу дивився телевізор і грався з малечею, в той час як Елізабет готувала вечерю. У цьому замкненому на собі просторі навіть мова, якою користувались його мешканці, не була спільною для всіх, а якимось різновидом приватної говірки: повідомляють, що двоє синів Стефан і Фелікс спілкувалися дивним діалектом з домішками «тваринних» звуків. Випадок Фритцля, таким чином, підтверджує лаканівський каламбур про перверсію як père-version, версію батька - важливо зазначити, наскільки комплекс підземного таємного житла матеріалізує дуже чітку ідеолого-лібідинальну фантазію, крайню форму задоволення-домінування-батька. Одним з гасел Травня 68-го було «вся влада фантазії», і в цьому сенсі Фритцль також є дитям 68-го року, будь-що здійснюючи свою фантазію.

Ось чому помилково, навіть цілком хибно вважати Фритцля «нелюдом»; зовсім навпаки, він був, якщо вжити Ніцшевський вираз, «людським, занадто людським». Недивно, що Фритцль скаржився, що життя його було «зруйноване» викриттям його таємної сім'ї. Що робить його панування таким моторошним, так це те, що реалізація влади і користування донькою не були простим холодним експлуатуванням, а супроводжувалися ідеолого-сімейним виправданням (він робив те, що мусить робити батько, захищаючи своїх дітей від наркотиків та інших небезпек зовнішнього світу), так само як принагідними виявами співчуття та людської допомоги (він справді доправив хвору доньку до лікарні тощо). Ці вчинки не були пробоїнами теплої людяності в обладунках безсердечності та жорстокості, але частиною тієї ж захисної позиції, що змусила його ув'язнити і ґвалтувати своїх дітей.

Фритцль стверджує, що помітив, як Елізабет прагнула втекти з дому - поверталася пізно, шукала роботу, зустрічалася з хлопцем, можливо, вживала наркотики, і він хотів захистити її від усього цього. Тут добре проглядаються контури обсесивної стратегії: я захищатиму її від небезпек зовнішнього світу, навіть якщо доведеться знищити її... За повідомленнями засобів масової інформації, Фритцль відбивався: «Якби не я, Керстін була б сьогодні мертвою. Я не чудовисько. Я міг би вбити їх усіх. І сліду не лишилося б. Ніхто б мене не викрив». Прихована передумова цього захисту така: як батько він мав право здійснювати повну владу над своїми дітьми, включаючи сексуальне використання і вбивство; це з власної великодушності він був люб'язний і не повністю зловживав владою - врешті-решт, хіба він не доправив хвору онуку Керстін до лікарні, хіба він не втримався, щоб не порішити їх усіх... Та й, як може підтвердити кожен психоаналітик, ми часто знаходимо сліди такого ставлення навіть серед найбільш «нормальних» і турботливих батьків: раптово добрий батечко перетворюється на батька-Річ, переконаного, що його діти завдячують йому всім на світі, самим своїм існуванням, що вони несуть абсолютну заборгованість перед ним, що його влада над ними безмежна, що він має право робити що завгодно, піклуючись про них.

Власні «психологічні» пояснення Фритцля (буцім Елізабет йому нагадувала його матір, такого собі тиранічного матріарха) є, звісно ж, недолугим прикладом здорового глузду, що імітує фройдівський жаргон. Тут слід уникати пастки покладання провини на патріархальну владу загалом, розглядаючи монструозність Фритцля як кінцевий наслідок батьківського Закону, так само як і протилежної пастки покладання провини на руйнацію батьківського Закону. Таке ставлення не є складовою «нормальної» батьківської влади (мірою її успішності є, властиво, здатність дати дитині свободу, випустити її у зовнішній світ) і не є ознакою її невдачі (в тому сенсі, що порожнеча «нормальної» батьківської влади доповнюється, заповнюється нещадною фігурою всемогутнього «прабатька»), але, можна сказати, є й тим, й іншим: вимір, який за «нормальних» обставин залишається віртуальним, у випадку Фритцля був актуалізований.

Спроби звинуватити австрійську особливість припускаються такої ж ідеологічної помилки, як і ті, хто мріє про «альтернативну модерність» щодо ліберально-капіталістичної модерності: зміщуючи звинувачення на контингентні особливі австрійські обставини, вони хочуть зберегти в чистоті та невинності батьківство як таке, тобто вони відмовляються бачити потенціал для таких дій у самому понятті батьківської влади. І, до речі, доволі комічно споглядати, як критично налаштовані аналітики звинувачують за справу Фритцля австрійську схильність підпорядковуватись закону і підтримувати видимість, закриваючи очі там, де добре видно, що щось не так, і водночас натякають на  темне нацистське минуле австрійців. Хіба зазвичай не асоціюють з нацизмом саме протилежну позицію, а саме «тоталітарне» шпигування за сусідами, щоб виявити будь-яку протизаконну діяльність та повідомити про це в поліцію? (Ігнорування того, що не хочеш бачити, було, звичайно, частиною нацистського світу, але на іншому рівні: робити вигляд, що не знаєш про страшні злочини держави, як-от вбивство євреїв. Тут потрібний більш точний аналіз різних типів ігнорування: не треба об'єднувати в одну категорію удаване ігнорування Голокосту та фундаментальну ввічливість, котра не помічає, коли сусіда виглядає справді хворим або ненавмисне здійснює якийсь ганебний вчинок.)

Це, звичайно, не означає, що треба відмовитись від будь-якого обговорення «австрійського» характеру злочину Фритцля: треба просто усвідомлювати, що надмірне насильство «прабатька» в кожній окремій культурі набуває особливих фантазматичних рис. Що стосується Австрії, замість нікчемних спроб звинуватити у жахливому злочині Йозефа австрійське нацистське минуле чи австрійську надмірну схильність до підпорядкування закону та правилам благопристойності, радше треба пов'язати фігуру Фритцля з набагато поважнішим австрійським міфом - а саме з міфом про сімейство фон Траппів, що було увічнене у «Звуках музики». Це ще одна сім'я, що живе в усамітненому замку під доброзичливо-воєнізованою владою батька, котрий захищає своє сімейство від злого нацистського зовнішнього світу, з дивним змішанням різних поколінь (сестра Марія, як і Елізабет, належить до покоління між батьком і дітьми...). Тут важить аспект кітчу: «Звуки музики» є апогеєм кітчевості, й те, що Фритцль створив у себе в підвалі, також відображає риси реалізованого в дійсності сімейного кітчу: щаслива родина готується вечеряти, батько з дітлахами дивиться телевізор, мати розставляє страви на стіл... Утім, не треба забувати, що ці кітчеві образи, з якими маємо справу, не австрійські, а належать Голівуду й, ширше, західній поп-культурі: Австрія у «Звуках музики» - це не Австрія австрійців, а міфічний голлівудський образ Австрії, - парадокс у тому, що останні десятиліття австрійці почали нібито «грати в австрійців», тобто ототожнили себе з голлівудським уявленням про свою країну.

Цю паралель можна розширити, долучивши версію «сімейства Фритцля» до найвідоміших сцен зі «Звуків музики». Можна уявити, як налякані діти, настрашені гнівом батька, що ось-ось має повернутися додому, горнуться навколо мами Елізабет, а та заспокоює їх піснею, яка мусить їх розрадити, про їхні «улюблені речі», від іграшок, які їм приносить тато, до найпопулярніших телешоу... Або як щодо балу на віллі Фритцля, на який були запрошені підземні діти, а коли прийшов час вкладатися в ліжечка, діти виконують для гостей непристойну пісеньку «AufwiedersehenGoodbye» і відходять один за одним?.. Справді, у будинку Фритцля від звуків музики оживав саме підвал, якщо не гірські схили.

Хоч якими б не були сміховинними «Звуки музики» як найгірший випадок голлівудського кітчу, треба дуже серйозно поставитися до сакрального напруження фільму, без якого годі зрозуміти його надзвичайний успіх: сила фільму ховається у відверто непристойному виставлянні сороміцьких інтимних фантазій. Історія фільму обертається навколо вирішення проблеми, яку озвучує хор монашок на початку: «Як вирішити проблему на ім'я Марія?». Запропоноване вирішення нагадує анекдот Фройда:Penis normalis, zwei mal taeglich... Згадаймо, якою є безперечно найсильніша сцена «Звуків музики»: після того, як Марія втікає від фон Траппів назад до монастиря, не в змозі подолати сексуальний потяг до барона фон Траппа, вона не може заспокоїтись, позаяк досі бажає барона; у пам'ятній сцені мати-ігуменя викликає її до себе і намовляє повернутися до фон Траппа, з'ясувати з ним стосунки. Цей заклик вона висловлює у чудернацькій пісні «Залізь на цю гору!» з дивним мотивом: Зроби це! Ризикни і спробуй все, чого жадає серце! Не дозволяй дрібним гризотам стати в тебе на шляху! Надзвичайна сила цієї сцени полягає в неочікуваному видовищі бажання, eros energumens, яке робить цю сцену відверто сороміцькою: особа, котра гадано має проповідувати стриманість і зречення, перетворюється на агента вірності своєму бажанню. Іншими словами, мати-ігуменя є насправді фігурою супер-еґо, але в лаканівському сенсі, для якого істинна настанова супер-еґо - «Насолоджуйся!». Легко можна уявити між рядками Йозефа Фритцля, який приходить до свого священика, сповідується про свою пристрасну жагу ув'язнити і зґвалтувати дочку, на що священик відповідає: «Залізь на цю гору...» (Або, фактично, що ближче до правди, молодого священика, який сповідується старшому по сану про свою педофілічну хіть, на що отримує однакову відповідь: «Залізь на цю гору»...)

Ключовою фантазматичною сценою фільму є момент, коли діти з Марією повертаються з поїздки до Зальцбурга брудні та мокрі; розлючений барон спершу грає суворого деспотичного батька, відсилає дітей і вичитує Марію. Однак, коли він повертається додому і чує, як діти хором співають «Гірські схили живі...», він одразу ж тане і виказує свою справжню м'яку вдачу: починає мугикати пісню, а потім приєднується до дітей і співає разом з ними. Після чого вони обнімаються, батько і діти знову разом. Отож сміховинно театральні дисциплінарні ритуали і накази батька виявляються тим, чим вони є насправді: маскою, під якою ховається повна протилежність - ніжне і добре серце... А що тут скажеш про Фритцля? Хіба він був фанатиком-бузувіром, якому невідома батьківська любов? Звісно, це не так: Фритцль застосовував свою владу, щоб здійснити заповітну мрію, він не був безсердечним деспотом, а, власне, тим, хто надто сильно хотів «оживити музику» і напряму втілити мрію в своєму приватному просторі.

В останні роки комуністичного режиму в Румунії західний журналіст запитав Ніколае Чаушеску, як він пояснить обмеження, що накладалися на виїзд за кордон румунським громадянам - хіба це не порушення прав людини? Чаушеску відповів, що ті обмеження мали забезпечити навіть вище і важливіше право людини, право мати безпечний дім, якому загрожувало б надмірне вільне пересування... Хіба він не міркує так само як Фритцль, який також захищав більш «фундаментальне» право своїх дітей на безпечний дім, де вони були б захищені від небезпек зовнішнього світу? Або, якщо вжити термінологію Петера Слотердайка, Фритцль відстоював для своїх дітей права жити у безпечній замкненій на собі сфері - звичайно, залишаючи за собою право повсякчас перетинати кордони, навіть користуватися туристичними послугами тайського сексу, втіленням тієї небезпеки, від якої він хотів захистити дітей. Згадаймо, що Чаушеску так само уявляв себе турботливим батьком для нації, який захищає її від закордонного загнивання. В усіх авторитарних режимах основними стосунками між керівником і підлеглим є стосунки безумовної любові.

Турбуючись про свою домівку, місто Бухарест, Чаушеску висунув пропозицію, яка дивним чином нагадує архітектуру будинку Фритцля: аби вирішити проблему забруднення річки, що протікає Бухарестом, він хотів викопати під дном інший підземний канал, яким будуть спрямовані усі нечистоти, так, щоб існували дві ріки - одна в глибині з усім брудом і друга, якою насолоджуватимуться щасливі громадяни, на поверхні...

 
Коментарі (16)
1 Четвер, 29 Жовтня 2009
Дуже дякую за цю публікацію. Дуже доречним здається апелювання до тоталітаризму, хоча Жижек грається із знайомими психоаналітичними метаформами, у цьому випадку, це доволі влучно!
2 Четвер, 29 Жовтня 2009
цікава робота, але знов-таки, по-жижеківськи грунтована на бажанні / фантазмі автора: зводить індивідуальне дійсне, колекивне дійсне та фікціональне. все б нічого, але чому дійсне слугує лише приводом та ілюстрацією до аналізу фікціонального? де аргументи про подібність Фритцля та Траппа? це ж лише припущення автора... чергова мандрівка "світом Жижека"?
дякую перекладачу - дуже гарно й виважено звучить текст!
3 Четвер, 29 Жовтня 2009
Зважаючи на те, що австрійці не знають про "The Sound of Music", важко собі уявити, що "останні десятиліття австрійці почали нібито «грати в австрійців», тобто ототожнили себе з голлівудським уявленням про свою країну". Але це тільки один приклад неправильних припущень і висновків цього тексту. В результаті маємо чималу кількість інтелектуального онанізму, на перший погляд навіть захопливого, який приводить до висновків накшталт "Отож сміховинно театральні дисциплінарні ритуали і накази батька виявляються тим, чим вони є насправді: маскою, під якою ховається повна протилежність - ніжне і добре серце... А що тут скажеш про Фритцля? Хіба він був фанатиком-бузувіром, якому невідома батьківська любов? Звісно, це не так: Фритцль застосовував свою владу, щоб здійснити заповітну мрію, він не був безсердечним деспотом, а, власне, тим, хто надто сильно хотів «оживити музику» і напряму втілити мрію в своєму приватному просторі."
Яким би розумним не був доказ, якщо врешті-решт отримуємо "2+2=5", то про що тут говорити...
Переклад, звісно, чудовий.
4 Четвер, 29 Жовтня 2009
ПОГЛЯД, який пропонує Жижек, - ЧОЛОВІЧИЙ!!! тут показано однобоку чоловічу версію історії!!! Очевидно, Жижеку слабо подати її з перспективи жінки, гвалтованої батьком!!!
5 Четвер, 29 Жовтня 2009
а жінці, що НЕ зазнала насильства хіба не так само СЛАБО? в ілюстрації тези про австрійців, які грають самих себе, він міг би легко послатися на Бернгарда, якого всі австрійці точно знають і ненавидять не менше, ніж Єлінек. сумнів викликає не фікціональне дзеркало-тлумачення дуже симптоматичної події, а сам статус цієї події - схоже, Жижек просто не хоче говорити про фактичну, не-фікціоналізовану реальність.
6 Четвер, 29 Жовтня 2009
Ролан Барт пише про те, що жертва позбавлена мови, вона не може розповідати, вона не створює образний ряд, її стан "поза називанням", він схиляється до чистого буття, проживання. Якщо керуватися цією метафорою, зрозумілою стає інтерпретація саме фігури Фрицля у цьому контексті.
7 П'ятниця, 30 Жовтня 2009
о, так, слово Барта - закон!!!!:)))
завжди є можливість показати Інший погляд!!!
8 Понеділок, 02 Листопада 2009
Як на мене, то проблема в тому, що Жижек намагається подати надто софістикований аналіз досить незначної, хоч і крайнє скандальної події. Те, що один австрієць здійснив щось подібне, насправді дає мало підстав екстраполювати це на всю Австрію. Таким самим чином, взявши випадок Онопрієнка, можна зробити доволі непривабливі висновки про Україну. Я не кажу, що така екстраполяція є невиправдоною, але часто вона виявляється "більшою за свій обєкт". Я не раз помічав це у тих текстах Жижека, де він намагається оперативно відгукуватися на поточні події.
9 Вівторок, 03 Листопада 2009
перевагою цього тексту Жижека є не звична розмова про все й ні про що водночас, а, здається, зосередження й розбір однієї чіткої теми - батьківської любові-влади. не думаю, що це така вже незначна тема.
10 Неділя, 08 Листопада 2009
Жижек відомий своїми спекуляціями та безґрунтовними екстраполяціями. Якщо проаналізувати усі контекстуальні площини, що перетинаються в його статті, то стане очевидним, що деякі з них він не мав права аналізувати на такому рівні та залучати у якості аргументів. Психоаналітичний підхід до тоталітаризму виявив свою нездатність надати хоча б більш-менш прийнятну інтерпретацію історичних подій. Без компетентного політологічного, геополітичного, історичного погляду ми були б не в змозі підтримувати діалог щодо того ж Чаушеску. Ще Фройд грішив залученням широких культурних та історичних контекстів для ілюстрування своїх сумнівних гіпотез. З того часу будь-яка мисляча та поважаюча себе людина мала б відмовитися від аматорських спекуляцій, та провести чітку межу між індивідуальним та соціальним, тим більш в історичній перспективі. Жижек вдається до принизливої для аналітика його рівня балаканини та, як доречно було сказано, «інтелектуального онанізму». Замість того, щоб компетентно проаналізувати перверзію конкретного індивідуума з можливим застосуванням порівняльного аналізу із залученням подібних випадків та аналізом соціальних передумов, що зробили такий феномен можливим в сучасних умовах, він згадує фільми та історичні особистості, які, хоч і варті уваги самі по собі, дуже мало стосуються предмета аналізу.
11 Неділя, 08 Листопада 2009
У коментарі № 10 що не речення, то вирок: "спекуляції та безґрунтовні екстраполяції... він не мав права... виявив свою нездатність... не в змозі... грішив залученням... аматорські спекуляції... принизлива балаканина... інтелектуальний онанізм... дуже мало стосується предмета...". Жодного речення доброго слова! Хоча ні, одного разу Жижека названо "аналітиком (гадано високого? - А.) рівня". Мабуть, критик "має право" на такі тяжкі звинувачення, котрі нічим не "грішать" і не "онанують". Підкріплені відповідними знаннями та вагомими компетенціями. Адже перепало навіть метрові Фройду! Він також не мав права залучати широкі культурні та історичні контексти, мовляв, тому що з самого початку помилявся у засновках. Отже, можна припустити, що критик засуджує культурний психоаналіз на користь суто позитивістської клінічної психології або класичної психотерапії, де проводиться "чітка межа між індивідуальним і соціальним". Але як ту межу можна чітко провести? Адже в коментарі № 10 також є вимога "аналізу соціальних передумов, що зробили такий феномен можливим". Цікаво, що це за передумови такі, просвітіть нас, будь-ласка, пане ггодлеоле!
12 Неділя, 08 Листопада 2009
Андрію, не думаю, що варто так гарячкувати: будь-який читач має право на критичну думку, ба навіть неприйняття. зрештою, хіба сам Жижек не грішить категоричними твердженнями, не підтвердженими достатніми аргументами? гадаю, з нього вийшов би шикарний автор романів.
13 Неділя, 08 Листопада 2009
Шановний Андрію,

я розумію Ваше обурення і вибачаюся за різкість деяких моїх висловів. Але ж, нажаль, я не поділяю Вашої поваги до пана Фройда, перш за все як науковця, хоч і визнаю революційність його поглядів і ту вирішальну роль, що вони відіграли свого часу для лібералізації суспільної думки на заході. Моє ставлення до пана Жижека може здатися дещо амбівалентним: з одного боку він – один з найактивніших та найвпливовіших мислителів сучасності, вільний від характерної для східних європейців схильності до конформізму та «кетманства»; з іншого боку, він перш за все гуманітарій, тому коли він має справу з глобальними проблемами, які стоять перед суспільством, його судження не завжди є адекватними. Скажімо, питання кримінології були ретельно досліджуваними і соціологами (Деніс Чапмен «Соціологія і стереотип злочинця», 1968), і фізіологами (Гелен Каплан «Оцінка сексуальних розладів: фізіологічний та медичний аспекти», 1983), не кажучи вже про чисельні дослідження в рамках антропології, культурології та психології (не тільки психоаналізу). Філософське осмислення проблеми, включаючи насильство, зазнало також значних змін з часів Фройда. Ці факти просто не можна ігнорувати. Тому я категорично проти дискурсу щодо цієї проблеми на некваліфікованому рівні (як і дискурсу щодо ядерного озброєння, чи тероризму і багатьох інших питань). Я просто не розумію, навіщо обговорювати випадок Фритцля у термінах, якими користується Жижек. Якщо його думка здається цікавою читачеві, інакше кажучи, розважає його, то хіба це не цинічне відношення до жертв злочинців? А якщо підхід Жижека може допомогти якось вирішити проблему і запобігти повторенню подібних злодіянь, і я цього з якихось причин не розумію, то може хто-небудь зможе відкрити мені очі? Буду дуже вдячним за альтернативний погляд.

З повагою,

ггодлеол
14 Понеділок, 09 Листопада 2009
Я хотів би ще дещо додати до того, що було вже сказано. Щоб реабілітувати Жижека після моєї критики, я хочу навести приклад того, що вважаю обґрунтованою аргументацією з його боку.
За цим лінком: http://www.youtube.com/watch?v=_GD69Cc20rw, можна знайти його виступ на панельній дискусії на тему «Що означає бути революціонером сьогодні?» (нажаль, без перекладу). Мені здається, що компетенція в політичній економії та філософії дозволяє йому залучати релевантні контексти, що робить його ідеї і бачення сучасності дійсно зрозумілими, послідовними і логічними, незалежно від того, чи аудиторія поділяє його думку.

Ще хотілося б висловити подяку перекладачеві за чудовий текст і авторам проекту. Я щиро зрадів побачивши переклад статі Жижека українською:)

З найкращими побажаннями,

Олег Годлецький
15 Понеділок, 09 Листопада 2009
Дякую, Олеже, за добре слово! Радий знайомству. Пиши. Відео з Marxism 2009 бачив, запам'яталося жижекове переформулювання 11 тези про Фоєрбаха: Our Theses 11 today should be: Critical Leftists have hitherto only dirted with dust the balls of those in power, the point is to cut them off. З нього непоганий пропагандист в сенсі ленінського "Що робити?", але ми цінуємо його не менше за серйозні лакано-альтюсеріанські сторінки "Піднесеного об'єкту ідеології".
16 Вівторок, 10 Листопада 2009
Я взаємно радий знайомству, Андрію:)
Так, «анекдот» Жижека з подальшим переформулюванням 11ої тези – одна з перлин цієї його промови:) Цікаво, що він вдало поєднує імідж провідного мислителя сьогодення з іміджем популярної людини, майже перформера, бо багато його текстів, і ще більше усних промов, щедро піддобрено явно орієнтованими на публіку “catch phrases”. Все це заставляє відноситися з певною обережністю до його ідей.
Я ще не мав нагоди ознайомитися з «Піднесеним об’єктом ідеології», дякую за посилання. Щойно заглянув у книжку і відразу ж побачив багато паралелей з Марксизмом 2009. Зокрема, мене вразило в відео, як Жижек з самого початку, без довгих прелюдій, ставить радикальне як для традиційного міжнародного дискурсу щодо демократії і ринку, питання про континуальну природу превалюючих ідеологій і розкриття суті модерності (чи доречніше буде сказати «постмодерності» та «постіндустріалізму») тільки через порівняння нового в них з тим вічним, що є в комунізмі і подібних ідеологіях. Так само в книзі, в главі «Несвідоме товарної форми», він без роздумів відкидає бездушний і схематичний Марксів підхід до товару, розширюючи його концепцію до майже безмежної. І насправді, відразу ж виникає безліч питань: що таке воєнний ринок? Чи є товарами на ньому тільки зброя і засоби безпеки, чи такими самими товарами (радше послугами) стають насильство, ненависть і смерть? Скільки таких послуг може надати національна держава чи наднаціональна організація? Чи є таким самим ринком політика? і т.д. Розуміння товарно-грошових відносин в сучасному суспільстві моментально стає з ніг на голову. Може, ми всі набагато більше споживачі, ніж самі підозрюємо…
Повертаючись до ідеологій, питання Жижека, наскільки можливе повернення комунізму та наскільки вічні його цінності?, як це не парадоксально, дуже актуальне сьогодні з кількох причин: криза демократії, криза світової економіки, криза капіталізму і т.д. Якимсь дивом міжнародна спільнота вважала, що глобалізація зробить «відкіт» неможливим. Але, як сам Жижек нагадує, що ми зараз спостерігаємо в Венесуелі, незважаючи на те, що Латинська Америка нещодавно стала на шлях інтеграції по типу Європейської, підписавши конституційну угоду ЮНАСУР в травні 2008го? Тобто, посилені інтеграційні процеси – ще зовсім не панацея і не вакцина проти авторитаризму?
Зважаючи на все це, на мій погляд, повернення до мислення в термінах марксистської філософії і ідеологій є неминучим. Тому на Жижека чекають справді великі справи і неменші випробування:)

ЗНП,

Олег

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua