ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Николай Власов: серия "Экономическое чудо" - ПРОSTORY - український літературний журнал Николай Власов: серия "Экономическое чудо" "Процедурна кімната" - ПРОSTORY - український літературний журнал "Процедурна кімната" Славой Жижек: «Ми не маримо, ми отямилися зі сну, який обернувся на страхіття» - ПРОSTORY - український літературний журнал Славой Жижек: «Ми не маримо, ми отямилися зі сну, який обернувся на страхіття»
Друкувати

Жак Рансьєр: Расизм – пристрасть високого походження

 Виступ Жака Рансьєра 11 вересня 2010 року в Монтреї на конференції «Роми, хто далі?» 

Я хотів би поділитися деякими роздумами про поняття «державного расизму». Вони спрямовані, перш за все, проти популярної інтерпретації низки заходів, до яких нещодавно вдавався французький уряд, починаючи від закону про заборону носіння ісламського одягу, що закриває обличчя, до насильницької депортації ромів. Інтерпретація, про яку йдеться, вбачає в цих заходах вияв опортунізму, спрямованого на експлуатацію расистських та ксенофобських мотивів з метою передвиборчої агітації. Ця так звана критика ґрунтується на припущенні, що расизм – це пристрасть простих людей, ірраціональна реакція нажаханих ретроградних прошарків населення, які не здатні пристосуватися до нового мобільного та космополітичного світу. Державу звинувачують у тому, що вона відступилась від своїх принципів і почала потурати цим прошаркам. Але тим самим ця інтерпретація укріплює державу в її позиції представника раціональності на противагу ірраціональності простих людей.

Однак саме ці прийняті «лівою» критикою правила гри і стали передумовою для впровадження протягом останніх двадцяти років з боку правиці цілого ряду расистських законів та декретів. Усіх цих заходів уживали, вдаючись до тієї самої аргументації: існують проблеми зі злочинністю та порушенням спокою з боку іммігрантів і порушників імміграційного законодавства. Ці проблеми можуть призвести до вибуху расизму, якщо не відновити правопорядок. Тому необхідно поставити ці злочини та правопорушення під керівництво універсального законодавства задля того, щоби вони не викликали расистських заворушень.

У цю гру грають як зліва, так і справа. Вона полягає в тому, щоб протиставити народним пристрастям універсалістську логіку раціональної держави, тобто облагородити расистську політику держави засобом антирасистської риторики. Час поставити цей аргумент з голови на ноги і підкреслити зв’язок між державною «раціональністю», яка впроваджує ці заходи, та її Іншим, ворогом-спільником, зручним для того, щоб на його тлі виставити себе в позитивному світлі, – народною пристрастю. Адже це не уряд діє під тиском народного расизму, відповідаючи на так звані популістські пристрасті крайніх правих. Саме державний інтерес підтримує існування цього іншого, кому він і передає уявне керування своїми реальними законами.

П’ятнадцять років тому я запропонував термін «холодний расизм» для опису цього процесу. Расизм, з яким ми сьогодні маємо справу, це расизм з холодною головою – інтелектуальна конструкція. Насамперед це творіння держави. Ідеться про зв’язок між правовою та поліцейською державою. Але сама природа держави – поліцейська, це інституція, що фіксує і контролює ідентичності, місця і пересування, інституція, що перебуває в постійній боротьбі проти всього, що виходить за межі обліку ідентичностей, а це означає, що вона бореться проти того надміру логік ідентичності, який являє собою дія політичних суб’єктів. Світовий економічний порядок змушує цю роботу бути дедалі наполегливішою. Наші держави все менше спроможні протистояти наслідкам вільного обігу капіталів, руйнівним для спільнот, якими ці держави керують. Вони є тим більш неспроможними, бо не мають жодного бажання чинити спротив. Тож вони задовольняються тим, що лишається у їхній владі: переміщенням осіб. За об’єкт держави обирають контроль над цим типом переміщення, а завданням – захист громадян від мігрантської загрози, тобто, якщо висловлюватись точніше, створення відчуття незахищеності та управління ним. Все більше і більше ця діяльність стає їхнім сенсом існуванням та засобом само-легітимації.

Звідси випливає факт, що закон виконує дві першочергові функції: ідеологічну, яка полягає у постійному творенні образу суб’єкта, який загрожує безпеці, та практичну, яка полягає у невпинній перерозмітці кордону між внутрішнім та зовнішнім, постійному створенні нестійких ідентичностей, здатних виштовхувати назовні тих, хто раніше був усередині. Прийняття законів про імміграцію означало насамперед створення категорії «недофранцузів», занесення до нестійкої категорії іммігрантів людей, народжених на французькій землі від батьків-французів. Прийняття законів про нелегальну імміграцію означало зарахування до категорії нелегалів легальних «іммігрантів». Саме за цією логікою нещодавно почали вживати поняття «француз іноземного походження». І саме ця логіка сьогодні спрямована на ромів, породжуючи, усупереч самому принципу вільного переміщення населення в європейському просторі, категорію європейців, які не є справжніми європейцями, подібно до того, що є французи, які насправді французами не є. У створенні цих нестійких ідентичностей держава не спиняється перед суперечностями, що ми бачили на прикладі заходів проти «іммігрантів». З одного боку, вона створює дискримінаційні закони та форми стигматизації, засновані на ідеї громадянської універсальності та рівності перед законом. У такий спосіб караються та (або) стигматизуються ті, чия діяльність протиставляється громадянській рівності та універсальності. Але з іншого боку, в межах нібито одного для всіх громадянства держава створює різні типи дискримінації, наприклад, розділення на звичайних французів та французів «іноземного походження». З одного боку: всі французи однакові, стережіться нефранцузів; з іншого боку: французи не однакові, стережіться тих, хто про це забуває!

Таким чином, сьогоднішній расизм – це насамперед логіка держави, а не пристрасть народу. І ця логіка підтримується, в першу чергу, не бозна-якими відсталими соціальними групами, а значною частиною інтелектуальної еліти. Останні расистські кампанії зовсім не є результатом діяльності так званих «популістських» ультраправих. Їх здійснила інтелігенція, що оголошує себе лівою, республіканською та світською. Свої аргументи вона вибудовує в ім’я боротьби з «комунітаризмом», в ім’я універсальності закону й рівності всіх громадян перед законом, рівності статей. У цьому випадку ніхто особливо не переймається усуненням суперечностей; ці аргументи висувають люди, які в інших сферах мало що роблять для рівності та фемінізму. Насправді ж, наслідком згаданої аргументації є насамперед створення збірної категорії для означення всього небажаного, до якої без розбору зараховують мігрантів, іммігрантів, ретроградів, ісламістів, сексистів і терористів. Звернення до універсальності насправді сприяє її протилежності: свавільній державній владі дано вирішувати, хто належить, а хто не належить до класу наділених правом проживати тут, інакше кажучи, тільки влада спроможна наділяти когось ідентичністю чи забирати її. У цієї влади є відповідник: право зобов’язувати індивідів щохвилини бути придатними до ідентифікації, зобов’язувати їх перебувати у просторі суцільної видимості для держави. Взявши це до уваги, варто повернутися до рішення, яке уряд знайшов для юридичної проблеми з забороною чадри. Як відомо, важко було створити закон, націлений конкретно на кілька сотень осіб, що сповідують певну релігію. Але уряд таки знайшов вихід: закон, що взагалі забороняє закривати обличчя в публічному просторі. Цей закон стосується як жінки, що носить бурку, так і маніфестанта, що носить маску або хустину. Таким чином, хустина стає спільною емблемою як для ісламіста-ретрограда, так і для терориста-порушника спокою. Це рішення, прийняте, як і чимало заходів проти імміграції, з мовчазної згоди «лівих», було сформульоване «республіканською» думкою. Згадаймо гнівні діатриби, які проголошувалися в листопаді 2005 року проти молодиків у масках та капюшонах, що виходили на нічні бунти. Пригадаймо також справу Редекера, професора філософії, якому загрожувала ісламська «фетва». Відправним пунктом гнівної антимусульманської діатриби Робера Редекера була... заборона плавок-стринґів на паризьких пляжах. У цій забороні, виданій мерією Парижа, він розгледів потурання ісламізму, релігії, чий потенціал ненависті та насилля вже було продемонстровано забороною з’являтися оголеним на публіці. Красиві слова про світськість та республіканську універсальність у загальному підсумку зводяться до принципу, що потрібно бути повністю видимим в публічному просторі, немає різниці де – чи то на вулиці, чи то на пляжі.

І на завершення: багато енергії було витрачено проти певного уособлення расизму – втіленого в «Національному фронті» – та певного уявлення про цей расизм як про форму самовираження «маленьких білих людей», що репрезентують відсталі прошарки суспільства. Чимала частина цієї енергії пішла на утвердження нової форми расизму: расизму держави та «лівого» інтелектуального расизму. Можливо, настав час переорієнтувати думку і боротьбу в напрямку проти теорії й практики стигматизації, прекаризації та ексклюзії, які сьогодні становлять расизм високого походження: логіка держави та пристрасть інтелігенції.

 

Жак Рансьєр, 11 вересня 2010 р.

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua