ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Seid realistisch, fordert das Unmögliche! Wir spielen Fußball - ПРОSTORY - український літературний журнал Seid realistisch, fordert das Unmögliche! Wir spielen Fußball DIALOG / LITERATUR / ÜBERSETZUNG - ПРОSTORY - український літературний журнал DIALOG / LITERATUR / ÜBERSETZUNG Екзорцист привида Бога - ПРОSTORY - український літературний журнал Екзорцист привида Бога
Друкувати

"Процедурна кімната"

 

Проект Нікіти Кадана «Процедурна кімната», присвячений звичній для сьогоднішньої України практиці катування в міліції та різним аспектам її суспільного сприйняття, вперше було представлено в Києві в рамках однойменної виставки у Галереї на Інститутській (22.04-5.05.2010). Наразі «Процедурна кімната» переїздить до Росії, де буде презентована 21 травня в Музеї сучасного мистецтва PERMM у Пермі у рамках відкриття виставки сучасного українського мистецтва «ЯКЩО/ЕСЛИ/IF».

«Процедурна кімната» існує на спільній території соціокритичного активізму й мистецтва, яке опрацьовує тематику тілесності, існування тіла у фізичному, морально-етичному, ринковому і соціальному просторах. Відтак проект має різні складові:  тарілки-«сувеніри» з надрукованими на них малюнками-інструкціями міліцейських тортур; текст листування-діалогу  між художником Нікітою Каданом і Катериною Міщенко; розклеєні на вулицях міста плакати з малюнками й текстами-фрагментами діалогу (нижче фрагменти фоторепортажу з розклеювання плакатів у Києві).

З проектом співпрацювали:
автор дизайну плакатів – Олександр Канарський
консультації правозахисників ­­­– Максим Буткевич, Максим Демченко
розклеювання плакатів у місті – Олександр Бурлака, Дмитро Рахлінський
фоторепортаж розклеювання – Анна Звягінцева

Проект «Процедурна кімната» триває.

До "Процедурної кімнати"
Нікіта Кадан
Катерина Міщенко

tar_zusammen

н: тортури можна характеризувати або з позицій інтернаціональних структур, захисників і дискурсу «прав людини» – як «видиме ненормативне», адже є статистика, є показання свідків; або з позицій більшості українського населення, методом роботи з яким є власне тортури, бо працюють не лише з окремо взятим тілом, але з масовою свідомістю! з цих позицій тортури є «невидиме нормативне». з цієї точки зору, статистика, яка нібито забезпечує видимість, знаходиться там само, де й «права людини» – у світі мертвих схем.

tarelka1

к: самі ж катування нібито гарантують нове життя. вони дисциплінують. покращують, очищують зіпсованого члена суспільства, позаяк повертають його до зародкового стану безневинності. тож покарання сприймається з покорою, подібно до мовчазного послуху дитини, яка розуміє невідворотність змаху каральної руки.

tar2

н: мудра влада, добрий лікар, знає, що робить. ми у надійних руках. панують повна довіра та злагода, як обличчя людей на малюнках медичної енциклопедії – тільки спокій та навіть якась тінь посмішки, хоча й ідеться про болючі процедури. наявні ж документальні кадри тортур виглядають як дірка, пробита в реальності. щось стало видимим. як ніби під час спектаклю впав один з елементів декорації, і стало видно всю непристойну машинерію, яка обслуговує сцену, зайнятих робітників. світло раптом стає надто яскравим, тому що офіційно визнана, вказана на упаковці «кількість страху», небезпечно занижена в порівнянні з реально задіяним у «виробництві правопорядку».

tar3

к: та зазвичай вдається дозувати видиме й інтригувати невідомістю своїх неслухняних підданих. влада змушує їх тріпотіти й коритися, розповідаючи своїм маленьким громадятам жахливу казку. ще й до всього паралізує страх перед темрявою, в якій годі збагнути, як і де вмикається світло. існування катувань у нашому суспільстві – радше міф або казка. у фантазії жертви-дитини міліціонер у синій уніформі – це міфологізований вбивця синя борода. в особливій, моторошній процедурній кімнаті настільки товсті стіни, що нам не чути криків, які лунають звідти, на ключах від цієї кімнати немає плями крові, синій кашкет майже не можливо викрити: він катує аристократично, вишукано, не лишаючи жодного сліду.

tar4

н: підкладка з жаху зігріває кожного, хто мовчки погоджується з її наявністю. без повсюдно поширеного ірраціонального страху перед «кімнатою синьої бороди» всевладдя суржикомовних молодих людей в недолугій уніформі, які зазвичай складають ряди вечірніх патрулів, набагато частіше піддавалося б сумніву. з іншого боку, останні неабияк «олюднені» своєю схильністю до невеликих матеріальних пожертвувань з боку громадян.
уявлення про тортури – це саме затемнена, таємнича, заборонена кімната синьої бороди. а оскільки розігрується все це в якомусь потойбічному просторі, то й відповідальність жодним чином не може лягти на плечі тих, хто по цей бік. дядько йде за хлібом, цієї миті в будинку, повз який він йде, когось катують. причому дядько знає, якщо живе поруч, що це відділення міліції, а якщо відділення міліції – отже, скоріше за все, катують.

tar5

к: кімната синьої бороди зваблива. цікаво не тільки, що у ній відбувається, але й просто проговорити цю цікавість, пофантазувати про перевернутий порядок речей, при цьому не полишаючи манежу. та межа між фантазуванням та усвідомленням подій у процедурній кімнаті все-таки найчастіше є непорушною. не так то й просто перехожому відчинити двері й збагнути, що усталений порядок порушується тут, тепер, щохвилини.

tar6

н: надмірний інтерес до сценічних механізмів сприймається як нетактовність. тому «невидиме нормативне» і підтримує функціонування сцени. ще заважає сором. бо жертва тортур є жертвою зґвалтування, введення міліцейської палиці в анус одразу виводить «пацієнта» за межі доброзичливого людського загалу. говорити про таке – означає зраджувати самого себе як «людину серед людей», а заразом і численних близьких. а невидимі працівники сцени тримають все під контролем і всюди дістануть.

tar7

к: слово «працівник» повертає до усталеності, адже лише жертва опинилися у небезпечній для життя ситуації, а кат-міліціонер – на роботі. вправно вовтузячи лежачого арештанта, він просто робить свою роботу, виконує загальнодержавне замовлення. і не забуває посміхатися! жертви катувань помічають, що у працівників катівні часто грайливі, усміхнені обличчя.

tar8

н: радість від оволодіння тілом. міліціонер, як і лікар, а почасти й учитель, і, звичайно, командир в армії – той, хто ніби є співвласником тіла громадянина, затриманого, пацієнта, учня, підлеглого. точніше, він здійснює право володіння від імені держави, а часом дуже навіть нескромно цим правом користується.
та в яку саме мить людина, яку допитують за так званими «неконвенційними» методами, розуміє, що початок свавіллю вже покладено? можливо, багатьом взагалі не помітний це вихід із зони нормативності? а багатьом, тільки-но в полі зору з’являються сині силуети, одразу ж стає зрозуміло, що й до чого.

plak1

к: українські та загалом тортури, подібно до радянських енциклопедій, нав’язують відчуття повсякденності. «ласточка» або стояння на голові чи на пальцях ніг – це корисні гімнастичні вправи. ними ти символічно бережеш чи скоріше плекаєш своє тіло. «слоник», прищемлені дверима пальці , приєднані до вух чи геніталій телефонні дроти – жодної екзотики, серед предметів побуту почуваєшся як удома, тільки от ситуація вимагає надати кілька послуг державній статистиці. про такі послуги домовляються мовою тіл. одне тіло вміло тисне на больові точки іншого, допоки воно не підпише потрібний протокол.

plak2

можна сказати, що процедурна кімната – це конструкт пекла на землі, модель, що відображає середньовічне повне знецінення тіла чи його тотальну символізацію, в якій біль виступає вартістю зізнання. існування «земного пекла» у вигляді процедурної кімнати, з неможливістю вийти з неї, з не-легітимністю будь-якого вже «по той бік» декларованого права, абсолютизує акт маніпуляції над жертвою, вона більше не вирізняє себе як злочинця чи правопорушника на фоні борців зі злочинністю, адже ті присвоїли собі чи навіть монополізували злочин.

plak3

н: у разі, коли виконання кожним універсальних правил не гарантується громадянськістю, то її заступає тілесність. і справді, що може зрівнятися своєю повсюдністю з тілесним болем? саме він виявляється територією суспільної злагоди, одностайності й однодумства. але для забезпечення загальнонаціональної єдності страху перед болем, потрібен хтось, виключений з цієї єдності, зовнішня особа, за рахунок такого статусу, здатна забезпечувати належне проведення процедур. з тілами працює хтось, одягнений в уніформу. якщо пригадати католицькі картини мучеництва, а саме, гротескних персонажів північного відродження, або фотографії з ґуантанамо, то об'єкт тортур – голий, безглуздий, а суб'єкт – одягнений, впевнений, носить відзнаки. під уніформою, природно, теж людина, схильна до творчості, імпровізації, навіть «дрібних витівок», – але виключно в рамках фундаментального ритуалу тортур.

plak4

к: форми катування не мають особистісної інтенції, вони ніби змушують жертву підійти до великої фотографії та просунути голову в вирізаний отвір. зображення лишається завжди тим самим, лише обличчя змінюється. така собі театральна декорація, а може й циркова арена, адже, якщо знову повернемося до форм катування, вони почасти нагадують акробатичні трюки. причому одним з найнебезпечніших, що виходить тільки у вибраних, лишається стрибок з вікна. спроба змінити усталені ритуали може закінчитися каліцтвом, але варто все-таки спробувати.

Плакати у Києві:

report0

report1

report2

report3

report4

report2222

report22

report222

 
Коментарі (10)
1 Четвер, 13 Травня 2010
Цікаві холодні роботи.
Більш цікаво - плакати у місті, втручання в міський простір. Текст теж вартий уваги.
2 Четвер, 13 Травня 2010
Роботи дуже страшні. Можливо, на тарілках все виглядає інакше. А тут зображення. Роботи лякають, вони діють на емоційному рівні.
3 Четвер, 13 Травня 2010
Здається, ці тарілки можуть прикрасити будь-яку хатинку.
4 Четвер, 13 Травня 2010
Невже українські художники думають про щось таке? може це нова мода?
5 Четвер, 13 Травня 2010
виникає питання щодо "втручання в громадський простір". фото показують, як люди мимохідь дивляться на плакати, а ще більше - що хтось ті плакати розвішує. це, безперечно,свідчення того, що акція відбулася, але ж реакції з іншого боку немає, чи, принаймні, вона якась мишина, непомітна. невже черговий вибух красивих (і порожніх) слів про нібито "втручання" мистецтва кудись. та й чи мистецтво це, якщо воно засиває в декларуванні?
6 П'ятниця, 14 Травня 2010
Авторам статті висловлюю подяку за актуальність теми, оскільки, імхо, у звязку із поверненням "старої гвардії" до лав міліції кількість випадків із застосуванням тортур буде неуклінно зростати. Чесно кажучи після прочитаного чомусь стає страшно...
7 П'ятниця, 14 Травня 2010
Текст мені не видається інтелектуальною роботою на задану тему. Це спроба поговорити про невимовне і заборонене, про що важко розповідати «просто», тому що на простоту мають право ті, хто через це пройшов, і неможливо говорити дуже складно – бо складність любить перетворитися на сховище від реальності. К. та М. хочуть уникнути зразу обох пасток, і їм це дуже часто вдається. Залишаючись на своєму місті, місті сторонніх у цій кімнаті, вони говорять про те, що хочуть помічати, чи змушують себе помічати. Саме через це змушення виникає така декоративність – і в творах і в мові.
8 Субота, 15 Травня 2010
хороші тарілки. такі буденні. їх би на якийсь владний обід
9 Неділя, 16 Травня 2010
хочеться повернутись до запитання, як це діятиме - за межами самого мистецтва. так, це добрий, цікавий, тривожний і хвилюючий інтелектуальний продук, і в межах галереї-сайту та їх невеликої аудиторії він працює, змушуючи задуматись. І це дуже добре, що наше мистецтво стає таке.

однак на вулицях ці плакати безглузді. для того щоб вони діяли через вулицю - принаймні змусили себе обговорювати - їх мають бути десятки тисяч

це питання не лише до цього проекту. а для українського соціально-критичного мистецтва взагалі, яке ризикує стати просто мистецтвом
10 Середа, 19 Травня 2010
"реакції з іншого боку немає, чи, принаймні, вона якась мишина, непомітна"? - не знаю кто вправе судить. Кому-то заметна, кому-то нет.
На Контрактовой люди подходили и писали на плактах адреса отелений, где это происходит. Плакат в публичном месте, продержавшись несколько дней,получает огромную аудиторию. Но, так или иначе, это похоже на заброшенную в воду сеть: из множества проходящих и обращающих внимание, попадают в нее (задумываются, осознают что их это тоже касается)совсем немногие.

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua