Из интервью с Николаем Грохом
В Москві я отримав дуже чіткі інструкції, застереження, – де треба бути обережним, на що треба звертати увагу. Я їхав з багажем пережитої трагедії другої світової війни, свідком якої я був дитиною. Тому я переносив усе побачене на себе. Сприймав це як слов’янин, як людина емоційна. Був дуже вражений усім цим, навіть дивувався що вони значно спокійніше до цього ставляться. Я ж ходив по цих могилах, по крові засохлій, по цих казематах. Чув цифри, кількість закатованих. Відчував відповідальність щодо того, як мені до цього віднестись, як це відобразити в своїй творчості, бо саме таке завдання було поставлене переді мною в Москві.
Роботи робилися для виставки до 20-річчя кампучійсько-радянської дружби. Перша поїздка відбулася у 1984-му році, наше посольство опікувало мене на кожному кроці, і я відчував яке не мене покладене завдання.
Я мав представляти виставку в Москві у будинку Товариства дружби з зарубіжними країнами, але на той час вибухнув Чорнобиль. Тому я не поїхав, лише виставку відправив, а сам мав рятувати своїх дітей, вивозити їх з Києва.
Здесь и далее фотографии из архива Николая Гроха
Мені не хотілося зображати катів. Постраждав цілий народ і дуже багато було знищено дітей. А потім примусова активізація народження дітей з тим, щоб виховати нове покоління. Дитяча тема мене, напевно, найбільше зачепила. Тому що діти фактично й були катами. І дітей нищили. Знищили інтелігенцію, знищили кваліфікований робітничий клас. Дивом відродився знаменитий вже на цей час кхмерський балет. Залишився художник*, це зараз вже відома людина, його залишили щоб він відтворював “подвиги” цих людей.
Всі були залякані, тому що полпотівці діяли всередині країни. Вони викрадали й вбивали людей, підривали дамби, всі їх боялися. Коли я вперше приїхав, зі мною боялися розмовляти. Там ще стояла окупаційна – або визвольна – армія В’єтнаму. Коли я наступного разу приїхав через три роки вже зі своєю виставкою, то запитував, де ж ці люди, які мене зустрічали і мною опікувалися минулого разу. Мені відповідали: “вони на перевихованні”. Тенденція полпотівщини залишалася й після цього всього. Люди були залякані й не були відверті. Й через три роки страху не стало менше. Не було щирих оцінок того, що я зробив. Було якесь мовчання, на офіційних заходах говорили загальними фразами.
Цей художник, що вижив – він теж був під страхом, він не все сказав, не все міг сказати. Він за інерцією працював, як жертва, що вижила і свідок, який це бачив. Ми різними були у своїх роботах.
Не бачив відвертих оцінок своєї виставки там. Я її всю залишив у Кампучії, окрім оригінальних робіт – залишив всі гравюри і не знаю, яка їхня доля. Іноді побоювався, як би мені за це не попало, бо, чесно кажучи, було небезпечно.
Поряд з нами завжди ходила охорона, але що вона могла зробити? Нам про це прямо сказали у нашому посольстві. Начальник охорони розповів, що може бути і як себе поводити.
* Ван Нат – камбоджійський художник, колишній в’язень тюрми Туол Сленг, учасник Documenta 13.
З дев’яти мільйонів приблизно три мільйони було знищено буквально за кілька років, і потім мені розказували, як вони виховували нове покоління. Вони вигнали людей у сільські поселення на працю, ставили шеренгами чоловіків й жінок і, хто проти кого стояв, повинні були, як то кажуть, жити як чоловік і дружина, і повинні були народжувати дітей. Дітей одразу забирали на виховання, хто цьому якимось чином противився – того моментально вбивали.
Я думаю, це довголітня війна на якій виросло не одне покоління, спочатку французька колонізація Індокитаю, потім розділення на В’єтнам, Лаос і Камбоджу, потім окремі війни, громадянські війни повсюду. Діти виховані були у війні, вони всі володіли зброєю. А зброї було багато, постачальники відомі, наш автомат Калашникова весь світ завоював. Кати були віком від 16-ти до 20-ти, не старші. І вбивали палками, щоб не витрачати куль.
Я відвідав Кампучію у 1984 році, був першим художником, який туди потрапив. Ходив по цих розкопках масових поховань, дивився на тисячі черепів, виставлених на їхніх галереях на кістках, бачив наголо побритих жінок – була така традиція, так робили якщо в сім’ї всі загинули. Мені показували тюрму, колишню школу – прекрасна будівля, прекрасна архітектура – де директором в’язниці став колишній директор школи. Десь була ще не висохла кров, були знаряддя тортур. Я мав через два роки, у 1986-му, зробити виставку для Москви. І тому я два роки шукав ключ до вирішення цієї теми. Під час праці над темою кампучійського геноциду в мене раптом виникла якась підсвідома потреба дати туди щось інше. І я включив у московську виставку акварелі квітів. Ці троянди та інші квіти висихали в майстерні, і я їх малював. Ідею цих квітів висохлих я вніс у цілу серію великих ліногравюр. Десь сім ліногравюр я зробив, де поєднав висохлі квіти і силуети з тих фотографій, тисяч фотографій, які полпотівці не встигли знищити. Перед стратою вони фотографували своїх жертв, з номерами, з усім таким. І оці тисячі фотографій я відфотографував, відфотографував мій водій, і я їх поставив як тло. Є в мене така робота, де люди вже йдуть, як кажуть, в кращий світ, – і вони подібні на сузір’я.