ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Гюнтер Андерс: Братья - ПРОSTORY - український літературний журнал Гюнтер Андерс: Братья Дорогою до мови Гайдеґґера - ПРОSTORY - український літературний журнал Дорогою до мови Гайдеґґера Міжнародна конференція «Ідеологія відмінності» - ПРОSTORY - український літературний журнал Міжнародна конференція «Ідеологія відмінності»
Друкувати

Выставка «Перед казнью»: часть вторая

Мы публикуем камбоджийскую серию работ украинского художника Николая Гроха, которые вместе с фрагментами его интервью и фотоснимками стали одним из основных высказываний выставки. Представленные тут рисунки и гравюра были созданы в середине 80-ых, в связи с поездкой Николая Гроха в Камбоджу, предпринятой в составе официальной советской делегации через несколько лет после поражения режима «Красных кхмеров». 

Нам было интересно и важно сопоставить в одном выставочном пространстве кажущийся чуждым и исключительным геноцид в Камбодже, европейский расизм и сегодняшний контекст дискриминации и публичного насилия в Украине. Интуитивное обозначение точек пересечения и общих мест указывает на видимую общность этих явлений и острую необходимость обнаружения альтернативы сегодняшним насильственным практикам власти. Последние, как показывает история, обычно тем или иным образом связаны с социальным, этническим и другими, возможно, еще не известными формами расизма.
Евгения Белорусец

 MG 8884

 MG 8885

 MG 8912


Из интервью с Николаем Грохом

В Москві я отримав дуже чіткі інструкції, застереження, – де треба бути обережним, на що треба звертати увагу. Я їхав з багажем пережитої трагедії другої світової війни, свідком якої я був дитиною. Тому я переносив усе побачене на себе. Сприймав це як слов’янин, як людина емоційна. Був дуже вражений усім цим, навіть дивувався що вони значно спокійніше до цього ставляться. Я ж ходив по цих могилах, по крові засохлій, по цих казематах. Чув цифри, кількість закатованих. Відчував відповідальність щодо того, як мені до цього віднестись, як це відобразити в своїй творчості, бо саме таке завдання було поставлене переді мною в Москві. 

Роботи робилися для виставки до 20-річчя кампучійсько-радянської дружби. Перша поїздка відбулася у 1984-му році, наше посольство опікувало мене на кожному кроці, і я відчував яке не мене покладене завдання. 

Я мав представляти виставку в Москві у будинку Товариства дружби з зарубіжними країнами, але на той час вибухнув Чорнобиль. Тому я не поїхав, лише виставку відправив, а сам мав рятувати своїх дітей, вивозити їх з Києва.

img592

Здесь и далее фотографии из архива Николая Гроха

img596

img601

img594

img610

img609

img603

img606


Мені не хотілося зображати катів. Постраждав цілий народ і дуже багато було знищено дітей. А потім примусова активізація народження дітей з тим, щоб виховати нове покоління. Дитяча тема мене, напевно, найбільше зачепила. Тому що діти фактично й були катами. І дітей нищили. Знищили інтелігенцію, знищили кваліфікований робітничий клас. Дивом відродився знаменитий вже на цей час кхмерський балет. Залишився художник*, це зараз вже відома людина, його залишили щоб він відтворював “подвиги” цих людей.

Всі були залякані, тому що полпотівці діяли всередині країни. Вони викрадали й вбивали людей, підривали дамби, всі їх боялися. Коли я вперше приїхав, зі мною боялися розмовляти. Там ще стояла окупаційна – або визвольна – армія В’єтнаму. Коли я наступного разу приїхав через три роки вже зі своєю виставкою, то запитував, де ж ці люди, які мене зустрічали і мною опікувалися минулого разу. Мені відповідали: “вони на перевихованні”. Тенденція полпотівщини залишалася й після цього всього. Люди були залякані й не були відверті. Й через три роки страху не стало менше. Не було щирих оцінок того, що я зробив. Було якесь мовчання, на офіційних заходах говорили загальними фразами.

Цей художник, що вижив – він теж був під страхом, він не все сказав, не все міг сказати. Він за інерцією працював, як жертва, що вижила і свідок, який це бачив. Ми різними були у своїх роботах.

Не бачив відвертих оцінок своєї виставки там. Я її всю залишив у Кампучії, окрім оригінальних робіт – залишив всі гравюри і не знаю, яка їхня доля. Іноді побоювався, як би мені за це не попало, бо, чесно кажучи, було небезпечно. 

Поряд з нами завжди ходила охорона, але що вона могла зробити? Нам про це прямо сказали у нашому посольстві. Начальник охорони розповів, що може бути і як себе поводити.

* Ван Нат – камбоджійський художник, колишній в’язень тюрми Туол Сленг, учасник Documenta 13.

img580

img582


З дев’яти мільйонів приблизно три мільйони було знищено буквально за кілька років, і потім мені розказували, як вони виховували нове покоління. Вони вигнали людей у сільські поселення на працю, ставили шеренгами чоловіків й жінок і, хто проти кого стояв, повинні були, як то кажуть, жити як чоловік і дружина, і повинні були народжувати дітей. Дітей одразу забирали на виховання, хто цьому якимось чином противився – того моментально вбивали.

Я думаю, це довголітня війна на якій виросло не одне покоління, спочатку французька колонізація Індокитаю, потім розділення на В’єтнам, Лаос і Камбоджу, потім окремі війни, громадянські війни повсюду. Діти виховані були у війні, вони всі володіли зброєю. А зброї було багато, постачальники відомі, наш автомат Калашникова весь світ завоював. Кати були віком від 16-ти до 20-ти, не старші. І вбивали палками, щоб не витрачати куль.

img611

img614

Я відвідав Кампучію у 1984 році, був першим художником, який туди потрапив. Ходив по цих розкопках масових поховань, дивився на тисячі черепів, виставлених на їхніх галереях на кістках, бачив наголо побритих жінок – була така традиція, так робили якщо в сім’ї всі загинули. Мені показували тюрму, колишню школу – прекрасна будівля, прекрасна архітектура – де директором в’язниці став колишній директор школи. Десь була ще не висохла кров, були знаряддя тортур. Я мав через два роки, у 1986-му, зробити виставку для Москви. І тому я два роки шукав ключ до вирішення цієї теми. Під час праці над темою кампучійського геноциду в мене раптом виникла якась підсвідома потреба дати туди щось інше. І я включив у московську виставку акварелі квітів. Ці троянди та інші квіти висихали в майстерні, і я їх малював. Ідею цих квітів висохлих я вніс у цілу серію великих ліногравюр. Десь сім ліногравюр я зробив, де поєднав висохлі квіти і силуети з тих фотографій, тисяч фотографій, які полпотівці не встигли знищити. Перед стратою вони фотографували своїх жертв, з номерами, з усім таким. І оці тисячі фотографій я відфотографував, відфотографував мій водій, і я їх поставив як тло. Є в мене така робота, де люди вже йдуть, як кажуть, в кращий світ, – і вони подібні на сузір’я.

groh1

 MG 8926

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua