ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Український літературний процес: фактор смаку - ПРОSTORY - український літературний журнал Український літературний процес: фактор смаку Контрмимикрия Н.Троха - ПРОSTORY - український літературний журнал Контрмимикрия Н.Троха Єнс Мюлінг: Моя російська пригода - ПРОSTORY - український літературний журнал Єнс Мюлінг: Моя російська пригода
Друкувати

Джаз та література: Розмова з Францом Когльманном

Що приваблює в джазі трубача Франца Когльманна, який, наскільки мені відомо, має класичну музичну освіту?

Класика і джаз завжди цікавили мене в однаковій мірі. Коли мені було 14 років, я вперше почув Луї Армстронга в концертному залі Штадтхалле, а в Редутензалі побачив «Історію солдата» Стравінського. Загалом тоді у Відні (на відміну від Кельна) не було відділення джазової музики, тому спочатку я вивчав «лише» класику. Але наприкінці 60-х років ситуація змінилась, і таке відділення було засноване.

Можна навести велику кількість прикладів роботи музиканта Франца Когльманна з літературою. На ранньому етапі це був Кокто. Чи можна говорити тут лише про «чистий» літературний інтерес, або ж існує «внутрішній» зв'язок із твоїм розвитком як музиканта? Якщо так, то що це за зв'язок?

Інтерес до літератури так само зародився в молоді роки. З творчістю Кокто я познайомився через книгу про Пікассо. Саме тоді він досить довгий час був для мене зразком, навіть більше ніж музикант. Взагалі все французьке відігравало для мого покоління ще важливу роль. «Мистецтво», так би мовити, мало своє вираження через Париж. Зміну стандартів та перехід до поп-арту і Нью-Йорку ми спочатку проспали. Але, зрештою, поп-арт на чолі з Енді Уорхолом також мав естетику Кокто.

Продовжуючи тему Кокто, слід також згадати й Стравінського. Одразу виникає запитання, що таке сюрреалістична музика? Недолуге запитання? А чи можна відстежити в музиці до фільмів відголоски таких композицій, як, наприклад, "Relache"?

Стравінський і Саті (якого взагалі не слухали, а сьогодні його музика просто шокує) та французька Шістка (Пуленк, також Орік, який написав музику до всіх фільмів Кокто, тощо). В Оріка дуже добре відстежується музичне відлуння Кокто: гостро, кмітливо, витримано в традиціях класицизму. Трохи невідповідна тональність, але музика не атональна, а радше двотональна. Чути дуже світлі кольори, на відміну від темних кольорів «Другої віденської школи». Кокто насправді не був сюрреалістом, Бретон його ненавидів. У Кокто поєднується велика кількість впливів, з яких він створив особистий стиль, що його ні з чим не сплутаєш. Але зрештою, він був, незважаючи на його неймовірну комунікабельність, одинаком.

Що спільного у Шуберта і Веберна, що вони в однаковій мірі належать до так званих фаворитів Когльманна? Що саме цікавить тебе у Веберні? Невже його робота із хорами робочих?

Власне ці похмуріші кольори або, можливо, краще сказати одночасне відчуття світлого і темного. Меланхолія знаходить своє відображення у веселому настрої і навпаки. Шуберт є тією висотою, яку обов'язково повинен підкорити віденський музикант. Інакше й бути не може. Із пізніх віденських класиків мені більш близьким за Веберна є Берг. Проте є в мене і п'єси, що перегукуються із творчістю Веберна, як, наприклад, «Загадка дня» („Das Rätsel eines Tages").

Наскільки твоя музика уживається з політикою? Наскільки політика впливає на музику в ХХ столітті та на початку ХХІ століття?

Я притримуюсь думки Набокова: свобода слова, а також портрети політиків не повинні бути більшими за розмір поштової марки. Час від часу я долучався до політичної діяльності, але це не має жодного стосунку до моєї музики.

Покладення на музику поезії Целана "Nachts...", як це трапилось?

У нього є «визначення» поезії: "La poesie ne s`ìmpose plus - elle s`expose". «Поезія більше не змушує, вона розкриває себе». Якою могла би бути музика, яка «розкриває себе»?

„Nachts" - це ранній вірш Целана, проте важко пояснити, чому раптом виникає бажання покласти такий твір на музику. Я гадаю, сьогодні кожен серйозний музикант «розкриває себе» через свою творчість. Поп-музика дуже часто є нав'язливою. Висока музика ж на це не здатна. Сьогодні, зрештою, все повинно бути доступним, популярним і якомога більш прибутковим. Той, хто не погоджується із цими принципами індустрії розваг, вважається недемократичним. Отже, залишається лише «розкривати себе».

В часи Целана (скажімо, 1960-1980-ті роки) було безліч прикладів «збагачення» через джаз літератури, передусім поезії. Ці намагання отримали схвалення широкої публіки. Франц Когльманн ніколи цим не займався. Чому?

Колись була мода - «джаз і лірика». Якщо я правильно пам'ятаю, тоді використовували переважно лірику Жака Превера в німецькому перекладі. Фактично ця традиція походить, напевно, від бітників. Гінзберг, Керуак та інші, можливо, були першими літераторами, які влаштовували заходи разом із джазовими музикантами. Це пройшло повз мене, мої зв'язки з літературою іншого характеру.

Російський поет O. Мандельштам говорив: «Того, хто очікує від лірики сьогодні (в 1920-ті роки) чогось «ліричного», слід відшмагати». Скільки «ліричного» можна очікувати від Когльманна?

Оскільки в музиці велику роль відіграє емоційне вираження, то не можна ліричне зовсім виключати. Тим більше в контексті віденських музикантів, від Шуберта до Берга. Також не можна цього робити і в контексті джазової музики. В 1920-х рр.. в мистецтві, і в музиці зокрема, існував рух об'єктивного реалізму «Neue Sachlichkeit». Кренек і Вайль відігравали в ньому певну роль, але джаз являв собою тоді незрозуміле джерело. Романтично-сибаритський ліризм (який був типовим для віденських експресіоністів) послабився, йому на заміну прийшла прозаїчна музична продукція. «Лірика» в музиці не була повністю викорінена, її й зараз чути, і не лише в моїй музиці. Але тоді довелось викорінити все мелодичне і звести музику до нових параметрів, передусім ритмічних. Навіть абсолютно чудернацькі й атональні мелодії Веберна мають ліричний характер.

Я пригадую «Весільну сюїту» Бахараха і «необтяжливе прослуховування» (чи це було «легке прослуховування»?)

Навіть у Бахараха це природно, чітко чути, тим більше, що він дуже тонально розмірковує, хоча і в дуже особистісній манері. В нашій інтерпретації лірична частина буде дуже підкреслена, а весела частина буде трохи послаблена.

Правильним є «легке прослуховування». Адорно вживав цей термін, до речі, (помилково?) по відношенню до джазу.

Ти, очевидно, віддаєш перевагу «метафізичним песимістам», наприклад, Т.С. Еліоту, Езрі Паунду, Чорану. Чому саме ці автори? Чому фашист Паунд як тема великої композиції? (Звичайно, не лише через птахів, що сидять на телеграфних стовпах...). Вираз «метафізичні песимісти» походить від Набокова і використовувався по відношенню до Еліота і Паунда.

Так, можливо, Набоков зі своєю поемою «Бліде полум'я» фактично є достойним ліриком, хоча, мені здається, створення поеми не було б можливим без творчості двох попередніх авторів. Все одно слід дуже обережно ставитись до суджень Набокова щодо інших авторів.

Паунд та Еліот були запропоновані Крістіаном Байєром, який в обох випадках виступив автором лібрето. Ці лібрето були дуже переконливими і, на мій погляд, їх можна було чудово покласти на музику. Докори у фашизмі також були спрямовані й на Чорана, про що я зовсім не знав. В проекті Сібіу/Германнштадт Чоран поводився безпосередньо і не завдавав клопоту. Але є низка письменників, серед них також Бенн і Додерер, щодо яких через їхню величезну літературну якість слід утримуватись від політичних докорів. Це ж стосується і фракції лівих від Горького до Жида і Сартра.

Наскільки тебе цікавить Східна Європа? Я маю на увазі Бартока та інших, якщо тобі це справді цікаво?

Окремі твори Шостаковича, Прокоф'єва і Шнітке відіграють важливу роль у моєму сприйнятті. В Бартока це, передусім, концерти для фортепіано і струнні квартети. Але я не є спеціалістом, на практиці я мав справу лише з НДР, де в цей час (70-ті, 80-ті роки) джазові музиканти (Ернст Людвіг Петровські, Бебі Зоммер, Ульріх Гумперт та ін.), на мою думку, відігравали більш важливу роль, аніж композитори.

В Україні, у Львові/Києві широкого обговорення набувають тексти Фердинанда Шматца. Він склав біблійні тексти під заголовком "das große babeln,n" (похідне від слів Кафки: «Ми ховаємо Вавілонську битву»). Якщо б тобі довелося писати музику до цих віршів, якою б вона була? Інакше кажучи, чи існує ще таке поняття як «духовна музика»? (Я не маю на увазі Волфі Шюсселя, який разом з Еріхом Кляйншустером в Церкві Святої Трійці співає джазові служби). Або якщо Шматц напише дунайське лібрето, що ти будеш робити із дунайським вальсом?

Так-так, один псалом (№ 123) на прохання знайомого священика я вже поклав на музику. Його виконували в Соборі Св. Стефана і у Вотівкірхе. Моє ставлення до цього тексту було дуже неоднозначним. Я не вірю, що мені судилося створювати «духовну музику». Я відмовився від усіх конфесій: спочатку католицької, потім євангельської. В решті-решт, важливим є музичний результат. Я не є фашистом, але я ж поклав на музику Паунда. Щодо багатьох композиторів, які пишуть (іноді геніальну) духовну музику, постає питання, наскільки вони справді були духовно налаштовані? Чи повинен композитор бути переконаний щодо змісту тексту або ж достатньо, коли композитор формально звертається до тексту, що становить для нього композиційний виклик? Я не наважусь дати відповідь на це питання.

У випадку із Фердинандом Шматцем через обставини йдеться передусім про імпровізаційну музику, що не є недоліком. Із подвійним заняттям (труба і фортепіано) та з огляду на наш джазовий досвід ми є затребуваними. Дунайські вальси будуть, можливо, в мінорі, аби одночасно бути й гіркими, і солодкими. Кожен звук має власне вираження.

Ще маю одне особисте запитання: у «Вишневому саду» Чехова двічі зустрічається ремарка «звук порваної струни». Над цим ламають голови інтерпретатори п'єси (крім цього є також посилання на підземні шуми у вугільній шахті, коли йдеться про підземний вибух). П'єса закінчується такою «картиною»: вишневий сад продали, його чекає знищення. Який звук може бути більш жахливим, ніж цей «звук»?

Справді „жахливі" звуки видають автомобілі Формули 1. Саме тому я використав цей звук у поєднанні зі звучанням струнного квартету в увертюрі моєї опери „Fear Death by Water" (за мотивами Еліота).

Переклад українською Ілони Постемської

Музикант-авангардист Франц Когльман супроводжуватиме австрійські читання у Києві та Львові.

Інші матеріали:

http://prostory.net.ua/ru/articles/4-articles/100-2008-09-02-09-36-28

http://prostory.net.ua/ru/news/1-latest-news/99-2008-09-01-21-27-45

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua