Тарас Лютий (Київ) виступив з доповіддю «Мистецтво та політика» на зустрічі «Політизація мистецтва - на часі?» 11 червня. ПРОСТОРИ публікують доповіді, поміж іншим, здаля можливості продовжити чи логічно завершити дискусію, що розпочалася навколо теми політичного мистецтва й виставки «Погляди».
В якості відправної точки, а водночас і колізії між винесеними в заголовок сферами, хотілося б розпочати з парафрази відомого висловлювання Ото фон Бісмарка про те, що політика - це мистецтво можливого. Іншими словами, політика є такою собі вправністю чи вмінням вхопити можливість і використати її, адже вона завжди пов'язувалася з чимось доленосним. В цьому сенсі Бісмарк, напевно, порівняв би політику з мистецтвом. Однак, покликаючись на відому лекцію Б. Ґройса[1], варто зауважити: жоден сучасний художник не може зрівнятися з політичною славою Бен Ладена, котрому вдалося перетворитися на справжнього художника-деміурга, творця образів, що їх із несамовитим захватом тиражують заледве не всі медії світу. Отож, нинішній митець, а український і поготів, майже безнадійно втратив монополію на естетичну репрезентацію.
В Україні цю позицію міцно посідають політики - тобто ті, хто виконує роль сучасних celebrities. Бо ж ким як не медіа-зірками є "куратор" Кличко, "фотограф" Черновецький, "пророчиця" Тимошенко, "лінгвістичний феномен" Добкін або "завсідник мистецьких тусовок Верховної Ради" Поярков.
То чи потрібно після цих нарочитих ілюстрацій ставити питання про існування в Україні політично заангажованого мистецтва? Ймовірно, головне питання у ставленні до такого мистецтва. Приміром, Енді Воргол не морочив собі голову подібними запитами, бо знав про свої скороминущі 15 хвилин слави. Крім того, якщо ми говоримо про політичне "втручання" в мистецтво, то маємо уявляти собі існування, принаймні, двох його складових: правої і лівої.
Щодо першого - чи не такими є зображення придворними живописцями можновладців або інших подібних "посадовців", хоча і тут не можна всіх "до одної ями". Пригадаймо, радше як непоодинокий виняток, "Менини" Веласкеса: як вправно засобами реалістичного зображення придворний художник вирішував проблему різновимірності простору й присутності в ньому глядача тощо - і все це через, здавалося б, "колабораціоністський" портрет монаршої родини.
Та, певно, найбільше зацікавлення викликають "ліві підходи" до мистецтва. Спробуємо здійснити схематичну генеалогію цього соціально-політичного ангажування. Починаючи з доби Відродження в європейській культурі мистецтво секуляризується під впливом ідей антропоцентризму. Ренесансній людині здається, що її титанічна природа дозволяє їй зрівнятися з Божественною. Чимдалі ця самовпевненість підсилюється. Але соціально-політична активність набирає найбільших обертів від часів Французької революції, коли страта короля, котрий правомірно вважався намісником Божим на землі (пригадаймо вплив ідей Псевдо-Діонісія Ареопагіта на середньовічну свідомість, згідно з якими, земна ієрархія влаштована за подобою небесної), автоматично дорівнювала денонсації самого Бога. Пізніше в романтизмі виникає богоборницька тенденція: красу бунту здіймають Мільтон, Блейк (останній і через літературу, і гравюри) та ін.
Та ключовий момент настає тоді, коли Ніцше, усвідомлюючи грандіозну трансформацію метафізики - мистецтва - соціального буття, діагностує "смерть Бога". Він критикує всі "демократичні" рухи (соціалізм, фемінізм, анархізм, націоналізм тощо) за принципову нечулість до трагічного відчуття життя. Царина художньої творчості була спотворена Сократом-Еврипідом, які "дозволили займатися мистецтвом" людині із натовпу. Сократ був типовим представником низів (його батько вирізав фігурки, заробляючи в такий спосіб собі на життя), який винайшов діалектику коштом "вбивства трагедії". Він нівелював мистецтво до рівня "потолочі", профанів.
Вже в ХХ столітті представники Франкфуртської школи (Адорно й Горкгаймер) говорять про наслідки "змасовіння культури" - культур-індустрію. Культурне виробництво - це той стан суспільства, коли вартість визначає стосунки між людьми, з одного боку, й тим, за що вони сплачують. Так, витвір мистецтва набуває цінності тією мірою, чим більшою є ціна, котра була за нього сплачена. Однак, і тут є свої розбіжності. Скажімо, коли Адорно переймається шкодою, якої завдає кольоровий фільм (як своєрідний наслідок НТР) естетичному сприйняттю людини, то Беньямін немає нічого проти того, щоб фотознімок познайомив широкі маси з мистецтвом шляхом тиражування. Однак, є межі тієї й тієї позиції. Позиція Адорно, якщо в надзвичайний спосіб її загострити, наказуватиме нам не використовувати комп'ютер, адже існує друкарська машинка. Натомість позиція Беньяміна не враховує поміщення фотознімку в контекст політичного тиску чи шантажу.
Отже, чи можливо тоді говорити про функціональний вимір мистецтва? Чи потрібно ненастанно розмірковувати про те, як воно перетворюється на активну соціально-політичну зброю?
Якщо вже скористатися певним теоретичним конструктом, образом-схемою, "ідеальним типом" (термін соціології М. Вебера, що впроваджується з метою увиразнити соціокультурну реальність), то можна концептуалізувати, висловлюючись із усвідомленням певної провокативності, наріжну функцію мистецтва. Тоді варто погодитися з тим таки Беньяміном, який наполягав на вкоріненні витоків мистецького твору в ритуально-сакральній практиці. Коли зникає екзистенційний поштовх людини спілкуватися з трансцендентним за допомогою створення символічної дійсності, тоді мистецтво переходить на соціальний рівень, набуваючи знакових форм, а чимдалі вперед - симулятивних. Натомість символ репрезентує смисли засобами, які не відтворюються поняттєво, й відсилає до реальності з безкінечним числом конотацій. У свою чергу, знак суттєво звужує значеннєвий обшир реальності й відтворюється почасти міметично.
Режисер і художник за освітою Пітер Ґріневей, який нещодавно відвідав Київ і чий кінематографічний стиль нагадує живопис, під час своєї публічної лекції ("Нові можливості") висловив ідею про "смерть кіно", вказуючи на певні його самообмеження, ба навіть тоталітарні аспекти. Кіно практично вичерпало свій мистецький арсенал, демонструючи тиранію кадру, тексту, камери і актора - чотирьох речей, які майже не надаються до "розширення".
Відповідно, ситуація з (лівим) політичним мистецтвом в Україні нині полягає в тому, що воно потрапляє в своєрідну пастку. Ґрамші колись задавався питанням: чому після більшовицького заколоту в Росії капіталістичний світ не потрясають жодні революційні зрушення? (Це питання легко поставити і нам після Помаранчевої революції). Він запропонував теорію ґеґемонії, згідно з якою згода і насильство (конформізм і опір) сходяться в своєрідній точці рівноваги.
Тому можна бути лівим активістом з портретом Че Ґевари на футболці й при цьому перетворити цей образ на популярний торговий бренд. Можна слухати революційну музику Боба Марлі, щиро викрикуючи "don't give up the fight", й аніскільки не знати про зростаючі прибутки музичних лейблів, що продають цю продукцію. Можна виставлятись в провідних галереях столиці, вважаючи свої роботи політично критичними, однак давати можливість галеристові вважатися найбільш прогресивним і свободолюбним, бо ж він люб'язно надав свій майданчик і послужився справі.
Допоки ми не проаналізуємо те, як формуються культурні смаки, ми будемо приречені піднімати питання про соціальну пасивність українського мистецтва. Не можна вести розмову про культурні коди без уявлення про те, хто і як ними оволодів.
Позаяк ми звикли, що в совєтські часи на всіх транспарантах рясніли написи "Мистецтво належить народові!", то в постсовєтську добу прийшли нові володарі економічного, соціального і культурного капіталу. Як правило - це колишні представники тих, кому "належало мистецтво". Вони встигли потрапити в потрібне місце й потрібний час. Ще й тепер вони продовжують вважати, що так само як наживається капітал економічний, у той таки спосіб зрощується капітал культурний. Тому, відповідно, вони хочуть очевидності, а ще більше, користі від мистецтва, бо звикли його сприймати інструментально. Як і народні маси, вони вимагають реалістичного, зрозумілого, а не символічного образу.
Та не потрібно бути ригористичним, сказавши, що мистецтво конче має плекати свою "квазі-релігійну" функцію... Втім, воно не повинно забувати про неї всякчас, коли піднімає прапор революції.
1] Искусство. Дизайн. Политика. Лекция Бориса Гройса. - http://gtmarket.ru/laboratory/publicdoc/gtmarket/2006/664.
Може, хтось із перекладачів ще опублікує тут свій виступ?
http://www.goethe.de/ins/ua/kie/acv/bib/2009/de4656256v.htm
повністю згодна з вашим висновком, проте, гадаю, варто уточнити: суч. укр. мистецтво переважно несвідоме своєї як трансцендентної, так і політичної функції. вічні еро-інфанти української літератури дбають про зачіски й асонанси у своїх віршах, але хіба за цим щось стоїть? а мало б...
Дуже дякую за розуміння.
Щодо УкрСучЛіт - цілковита згода.
teoria masovoi zmovy - ce nesmak, ne varto bud-jaku akciu zachisuvaty pid ukrainskogo gopnika-agitatora.
dumau, panovi M.Jurchenko, jakyj mae v sobi vbyty personu radjanskogo zashuganogo stukacha, ne godytjsja spamyty spekuljatyvnyj nepotrib pid cikavym i dyskusijnym textom. pereroshuju v redakcii ta chitachiv za neterpymist. neshodavno v mene vidbulasja rozmova z odnym avstrijskym avtorom, jakyj v odnomu z romaniv obrav sobi za tvorchu strategiu realni pushuky vbyvci geroini romanu. vin govoryv pro pravdyvist svoih textiv, i zgadalysja meni slova, sho prolunaly na zustrichi Prosotoriv i Ko pro "pravdyvist" mystectva. ce slovospolucennja vgyvae malevich u svojih textah, na dyskusii vono bulo ne spryjnjate i pochute takym sobi kolektyvnym skeptychnym vuhom. i ot vynykae v mene pytannja: de pravdyvist ukr. literatury? jakou vona moge buty? jdetsja zh ne pro dokumentalnist...chy ne tilky pro nei...
Роман Іваничук: «Література — це храм!»
Я й очікував, що перехід з теми дискусії на особистості неминучий. Я готовий до юридичного розгляду Ваших звинувачень, як і розмов з приводу Вашого доносу в Гете-Інститут щодо моїх приватних коментів, і у разі Вашої бездіяльності сам ініціюю подібні процедури.
Ваші емоційні образи залишаю без відповіді. Так буде краще.
Думаю, скоро побачимось.
Щодо нецензурної лексики, яку Юрченко приписує Євгенії, то це знову брехня - мається на увазі картина сучасного художника Миколи Власова (до речі, дуже влучна і талановита картина) http://www.prostory.net.ua/ua/art/7-art/204----lr
Вимагаю від редакції провести технічну перевірку, з яких комп"ютерів/серверів відправлені тексти коментарів.
Я тут один із небагатьох, які підписуються власним іменем. Тому прошу всіх опонентів також назватися. Хоча це напевне для Вас занадто важко.
"Щодо нецензурної лексики, яку Юрченко приписує Євгенії...
Нецензурну лексику Євгенія сама собі приписала у статті:
Политизация украинского искусства: «Взгляды»
Евгения Белорусец (Середа, 20 Травня 2009) / Арт
у розділі мистецтво!
Щодо акції: вже сам предмет дискусії відхиляється від представленої на сайті Інституту характеристики "Просторів".
Щодо статті: прошу вибачення у пана Тараса Лютого, що ця дискусія відбувається під його статею. Нажаль на сайті немає такої опції як "форум".
Пане Тарасе Лютий, ще раз перепрошую за непредметний коментар.
ТУТ всі коментарі, що не стосуються теми, буде видалено!!!
Политизированными в левом ключе были многие из обсуждаемых произведений, но не сама дискуссия. Предъявленные позиции были достаточно многообразными, и политически в том числе. А зачастую просто нейтральными. Об этом говорит и сам опубликованный текст доклада, призывающий к деполитизации искусства и обращению к его трансцендентной сущности. Достаточно реакционный текст, которому никак не припишешь левизну.
А если из боязни потерять идеологический нейтралитет вообще отказаться сегодня от обсуждения проблематики левой культуры, то можно лишиться всяких связей с актуальностью.
Насчет комсомола - я не застал.
Но мое замечание касалось не темы наличия-отсутствия политизированного искусства, а невменяемых обвинений в адрес "Просторов" в какой-то политической пропаганде на территории Гете-института.
P.S. До речі, шкода, що коментарі завжди використовуються для якихось з’ясувань стосунків.