ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Жак Гербер: 8 марта 2009, как наброшенный на женские плечи шелковый шарф - ПРОSTORY - український літературний журнал Жак Гербер: 8 марта 2009, как наброшенный на женские плечи шелковый шарф К подоплеке нынешнего «поражения мультикультурализма» - ПРОSTORY - український літературний журнал К подоплеке нынешнего «поражения мультикультурализма» Як ходити по склу. німецькомовні поети буковини - ПРОSTORY - український літературний журнал Як ходити по склу. німецькомовні поети буковини
Друкувати

«Мова, котру я не обирала»: нотатки з нагоди смерті Аготи Криштоф

27 липня 2011 року – день смерті однієї з «живих класиків» сучасної літератури. Ще у 2005 році Агота Криштоф припиняє писати, вважаючи свій доробок завершеним і не відчуваючи більше потреби у літературних зусиллях. Уже заживши світової слави своєю трилогією про близнюків Клауса та Лукаса («Загальний Зошит», «Доказ», «Третя брехня») та отримавши кілька престижних премій, серед іншого – швейцарську премію Готфріда Келлера у 2001 році, котрою були свого часу відзначені Герман Гессе, Еліас Канетті та Філіп Жаккотте, Агота Криштоф відверто зізнаватиметься в автобіографічних нотатках: «Я знаю, що ніколи не писатиму французькою так, як пишуть письменники, французькі від народження, але я писатиму, як тільки можу, якомога краще». Вона не соромиться зізнатися ні в тому, що постійно користується словником і ретельно редагує свої тексти, ані в тому, що так і не змогла подолати Пруста. За словами Аготи Криштоф, їй, для того щоб писати, необхідно було докладати вп’ятеро більше зусиль, аніж природженим письменникам-франкофонам. Для неї французька мова – не омріяний шлях до великої культури і не господар, якому довіку слід бути вдячним за притулок та гостинність. Це – зустріч з долею, і дещо навіть більше: «Я не обирала цю мову. З цією мовою мене звела доля, випадок, обставини. Я мушу писати французькою. Це – виклик. Виклик неписьменної.»

Агота Криштоф народилася в Угорщині 30 жовтня 1935 року в родині вчителів. У дитинстві разом зі своїм братом вона пережила часи німецької окупації у прикордонному містечку Кьосеґ. У спогадах письменниці рідна мова є навіки втраченим сакральним словом, із неї, як із Слова-Логосу, постає світ: «Спочатку була одна-єдина мова. Предмети, речі, почуття, кольори, мрії, листи, книги, газети промовляли цією мовою». Після війни Угорщина стає соціалістичною країною, на зміну одному тоталітарному режиму приходить інший. Загалом, період, коли Агота Криштоф проживала в Угорщині (30-50 роки ХХ століття), позначений чітким усвідомленням межовості національної ідентичності, що лежить на перетині східно- та західноєвропейських впливів, названих у спогадах письменниці «чужими мовами»: циганська як мова дивних ворожих вигнанців, німецька як мова австрійського домінування і нацистської окупації, російська як мова радянського тоталітарного режиму. Цей період збігається зі шкільними роками Аготи Криштоф, яка, як і всі її однолітки, потерпала від нав’язування російської мови та радянської ідеології у шкільному середовищі. У 14 років, у той час, коли її батько перебуває у в’язниці, Агота Криштоф потрапляє до пансіонату, що скидається на казарму. Саме тоді вона починає писати – спочатку щоденник, потім – скетчі та поезії.

У 1956 році, разом iз чоловіком, який був її шкільним вчителем історії, та маленькою донькою Агота Криштоф тікає до Швейцарії. Саме в цей час радянські війська придушують Будапештський антикомуністичний заколот, і її чоловік змушений тікати від політичних репресій. Перш ніж оселитися у Невшателі, Криштоф разом із сім’єю потрапляє до Лозанни, потім – до Цюриха. Вона працює на годинниковому заводі у Фонтенмелоні поблизу Невшателя. Період адаптації виявився досить складним – життя в притулку для біженців, важка праця на заводі, брак комунікації. Навіть у цей час вона продовжує писати – звичайні нотатки, які вона редагує вечорами після роботи. Її дедалі більше гнітить відчуття безпорадності перед іншою мовою, «стан тимчасової неписьменності», коли п’ять років доводиться обходитись без читання і дедалі важче порозумітися з рідною дитиною, бо їй уже заскладно розуміти угорську.

Через п’ять років після приїзду до Швейцарії Криштоф отримує стипендію на відвідування курсів французької мови для іноземців при Невшательському університеті. Вона починає перекладати свої поезії та намагається писати нові тексти. Для Аготи Криштоф шлях відкриття французької мови як мови творчого вираження починається з драматургії. П’єси, опубліковані у 70-х роках («Джон і Джо», «Ключ від ліфту», «Щур пробігає», «Вечірня година або останній клієнт») принесли авторці визнання, яке, у свою чергу, стало поштовхом для редагування та публікації у 1986 р. «Загального зошита». Перехід до прози, за свідченням Аготи Криштоф, відбувався через драматургічне письмо, тому що такий шлях виявився найлегшим: «Я починала з написання театральних п’єс. Діалоги були схожими на те, що я чула довкола себе. Не виникало потреби створювати описи – просто поставити ім’я навпроти репліки кожного персонажа».

«Загальний зошит» є письмом, що виходить за межі досвіду – і жанрового (текст, який практично складається з діалогів та описів, що скидаються на ремарки, і радше нагадує щоденник, записки, протокол тощо), і естетичного («підручниковий» стиль Криштоф свідомо уникає будь-яких форм насолоди словом). І тим більш – етичного: форми тілесності й досвід виживання в умовах війни, описані Аготою Криштоф, балансують на межі брутальності та вкрай зосередженої, звільненої від сентиментального спотворення щирості, котра й зумовлює ту особливу рішучість, властиву авторці, її етику письма. Крізь цю призму зоофілія, інцест, вбивство сприймаються радше не як форми перверзії чи переступу, а як відчайдушні спроби тіла чинити опір відчуженню та знеособленню у тоталітарному просторі. Так, для хлопчиків-близнюків відшмагати лозинами німецького офіцера у його власному ліжку та вбити бабусю є цілком нормальними виявами любові до ближнього – у першому випадку через те, що офіцер є їхнім другом і сам просить про таку форму насолоди, у другому – щоб позбавити мук близьку людину, яка, знову ж таки, сама про це благає…

Хоча первинно письменниця не мала на думці писати трилогію, два наступні романи - «Доказ» (1988) та «Третя брехня» (1991), котрі деконструюють розказану в «Загальному зошиті» історію про близнюків, полишених матір’ю у бабусі у прикордонному угорському містечку під час Другої світової війни,– сприймаються разом з попереднім як цілісний текст, що у процесі спонтанного дописування виявляє єдине міфологічне ядро. Крім трилогії, згодом з’являються кілька збірок малої прози та драматургії, роман «Учора» (1995) та автобіографічна повість «Неписьменна» (2004), які, по суті, також є консолідацією та редагуванням уже створеного у 70-х-80-х роках автобіографічного та фікціонального матеріалу.

Існування у просторі мовного і культурному порубіжжя осмислюється у термінах майже еволюційної боротьби мов за виживання, у процесі якого «чужа» мова «вбиває» рідну і стає винятковою мовою вираження. Для Аготи Криштоф зустріч із французькою мовою, що переростає у «боротьбу за завоювання цієї мови, боротьбу довгу і запеклу, що триватиме усе життя», стає водночас зустріччю із «внутрішнім чужинцем». Чужість французької мови не скасовується її свідомими опанування, адже «ця мова вбиває рідну мову», як зізнається письменниця, але водночас ця мова стає інструментом, іншим тілом, відкриваючи доступ до потужної літературної та філософської традиції: «Я вмію читати, я знову вмію читати. Я можу читати Віктора Гюго, Руссо, Вольтера, Сартра, Камю, Мішо, Франсіса Понжа, Де Сада, усе, що я хотіла б прочитати французькою, але й окрім французьких авторів у перекладі – Фолкнера, Стейнбека, Хемінгуея». Окрім названих, улюбленим письменником Криштоф є Томас Бернхард, спорідненість з яким одразу відчувається у її короткій прозі.

«Біле письмо» Аготи Криштоф, зіштовхуючи у своєму просторі локальне та глобальне, неодмінно виражає трагічність акту письма як будь-якого акту творення: щоб вийти на рівень позачасового, слід «зламати» дбайливо зібраний докупи камерний світ, вирватися за межі його площини. Але разом з тим воно не вичерпується розгортанням меланхолійного наративу і відновлює зв’язок зі світом через структурування висловлювання, через автоматизм синтагми, віднаходячи у своїй «білизні» (та у її обмеженості) джерело нескінченного руху. Монструозна «невблаганність» такого письма дає авторці підстави порівнювати його з годинниковим механізмом, згадуючи монотонну роботу на заводі одразу по приїзді до Швейцарії: «Твоя фабрика виробляла не лише годинники, вона виробляла ще й трупи» (у оригіналі слово «montre» співзвучне спільнокореневому «monstre»). Відтворення мовних кліше у «білому письмі» стає джерелом гумору, переважно чорного (наприклад, монолог жінки, що дивується, як її чоловік міг впасти з ліжка головою на сокиру в оповіданні «Сокира» зі збірки «Все одно», комічний ефект якого ґрунтується, знову ж таки, на парадоксальності, коли «білизнá» письма контрастує з «чорнотою» описуваного).

Творчість Аготи Криштоф вписують передусім у контекст «літератури втраченого коріння» – цілого покоління європейських письменників-мігрантів другої половини ХХ століття. У її прозі та драматургії прочитуються розщепленість та відчуження, характерні для подвійної культурної ідентичності емігранта-вигнанця. Украй стримане і вихолощене письмо беззастережно долучається до традицій via minima в літературі, перегукуючись водночас з «білим письмом» та з мінімалізмом, з «новим реалізмом» та апофатичним світоглядом, що виражає себе через форми мовчання та невимовності. Разом з тим, парадоксальність і глибина її письма важко надаються до остаточного навішування ярликів, і, мабуть, не в першу чергу саме тому, що письмо для Криштоф є не лише територією боротьби із забуттям та відчуженням, а й територією опору всевладності іншої мови, яку мусиш невідворотно прийняти, щоб віднайти можливість промовляти, але з якої неможливо остаточно стерти згадку про власну «неписьменність».

Фото Горста Таппе, 1989 року.

 
Коментарі (2)
1 Четвер, 10 Листопада 2011
а що значить "біле письмо"?
2 Четвер, 10 Листопада 2011
вибачте, питання знімаю)

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua