ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Політичне неусвідомлене в літературі: презентація проекту «Німеччина у вирі (Возз΄)Єднання» - ПРОSTORY - український літературний журнал Політичне неусвідомлене в літературі: презентація проекту «Німеччина у вирі (Возз΄)Єднання» Чорнобиль. Вишні - ПРОSTORY - український літературний журнал Чорнобиль. Вишні Фердинанд Шматц. Три вірши - ПРОSTORY - український літературний журнал Фердинанд Шматц. Три вірши
Друкувати

Філіп Солерс: Коли Сьоран убожнював Гітлера

Сцена розігрується в Румунії 30-их років ХХ століття, тобто не має чіткого місця. Перед нами син священика, неймовірно обдарований і пристрасний: Чоран. Він страждає, ненавидить свою країну, задихається, не має сили терпіти, він мріє про велике революційне потрясіння. Молодик захоплюється метафізикою, але тіло гнітить і тисне, усіма фібрами душі він прагне несамовитої бурі. Й ось з’являється Гітлер. Звідтоді – різкий розрив: Чоран закликає країну до повного перетворення. У двадцять років опиняється в Берліні, там він збуджено вигукує: «Хто у свої 20-30 років беззастережно не віддається шаленству й надміру – бовдур і нездара. Лібералами стають через утому».

Тон задано, й прикро те, що цьому високоосвіченому шаленцю не відмовиш у таланті. Йому, як він зізнається, потрібен безум, дієве божевілля. Тож він уславлює ірраціональність та безумство, йому кортить висадити в повітря кладовища, він, мов несамовитий Едип, заперечує помірне християнство свого батька, стає на бік матері, котра не вірить, але прикидається, що вірить. Ми тремо очі, коли читаємо статті Чорана у тогочасній румунській газеті «Vremea»: «Жоден політик в сучасному світі не викликає стільки симпатії та захвату, як Гітлер». Місцева еманація Гітлера – «Залізна гвардія», її жорстокість, лютий антисемітизм, потворні вбивства...

Як же майбутній поціновувач Бекета, сповнений теологічних та містичних думок, міг купитися на дешеву фашистську пропаганду (земля, сила, кровна спільнота тощо)? Ще 1940 року він вихваляє зловісного Кодряну на прізвисько «Капітан» (щойно убитого), говорячи про його героїзм «селянина, роздертого абсолютом на шматки», і хапає аж за край: «Крім Ісуса, жодна смерть не була такою живою серед живих». Зрозуміло, що після вирішальної втечі до Франції, порвавши з маячним минулим, він перебував під наглядом таємної комуністичної розвідки «Секуритате», що постачала повідомлення, гідні Батечка Убю.

Народившись 1911 року в Румунії (там він у 22-річному віці опублікував «На верхів’ях розпачу»), Еміль Сьоран [французька вимова прізвища – прим. пер.] безповоротно виїздить до Франції 1941 року, відтак після 1947 року відмовляється від рідної мови. Зближується з Йонеско, Еліаде, Бекетом і Мішо. Ми завдячуємо йому, зокрема, такими творами: «Трактат про розпад» (1949), «Спокуса існування» (1956), «Про незручність бути народженим» (1973), «Зізнання і прокляття» (1987). Помер Сьоран у Парижі 1995 року.

Без сумніву, Сьорана пронизувало месіанство; перелицьоване, воно лишається з ним навіть у відчаї. Це перетворення стало можливим завдяки сліпучому наверненню до французької мови. Починаючи від «Трактату про розпад» (1949), щоб не приставати до будь-чого і будь-кого, він стає фундаменталістом скептицизму, терористом сумніву, святенником гіркоти, фанатиком небуття. Як великий стиліст заперечення, володіючи сталевим стилем, він знає, куди вдарити. Твір «Про Францію» чудово висвітлює його задум. Франція, стверджує Сьоран, поринає у невблаганний занепад, виснажується, агонізує, і я, Сьоран, звістую це вам, пишучи краще за будь-якого француза. Я беруся за розтин трупа. «Часи, що наближаються, стануть часами неозорої пустки; французький час огортатиме порожнеча. Францію обійме відчай агонії». Або: «Коли Європу поглинуть сутінки, Франція правитиме за її найжвавішу домовину».

Дивно, але французи полюблять ці похоронні ремствування, проте якби хтось зі своїх сказав їм, аби допекти, що вони вкрилися цвіллю, йому б цього не подарували. Сьоран дуже добре усвідомлює свою роль інтелектуального вампіра, втім, оскільки він страждає від самого факту бути народженим (тимчасом як у житті він – найбравіший веселун у компанії), його жаліють, обожнюють. Ясно як день: все пропало, гірше не буває, людина зникне, і я пригадую чарівну присвяту на мою адресу, що дорівнювала безповоротному осуду: «Живий! Занадто живий!»…

Ультра-проникливий нігіліст

У захопливому інтерв’ю 1987 року з Лоранс Таку («Cahier de l’Herne») Сьоран так і сипле пророцтвами: «За п’ятдесят років, – стверджує він, – Собор Паризької Богоматері стане мечеттю». Єдина надія: злет Латинської Америки. Навіть доходить до таких гностичних, а точніше, маніхейських розважань: «Гадаю, універсальну історію, історію людини годі уявити без диявольської думки, бісівського задуму…» На загал, він вірить не в Бога, а в Диявола, тому-то не може бути буддистом. Холодок по спині. Втім, не забуваймо, що все це уривається частим сміхом – єдиним заспокійливим для нього, після болісних безсонних ночей; сміх ремонтує і лагодить крани в умивальнику.

Цьому беззастережному мізантропові вдається жити в бідності, він відмовляється від почестей і премій; вічний студент, святий без релігії, натхненний паразит, часом аскет із вигодами і, мало того, коханий аж до невтішного кінця (хвороба Альцгеймера) гожою Симоною Буе (читайте спогади Фернандо Саватера). Цей ультра-проникливий нігіліст складає зброю тільки перед Бахом, який змушує його ледь не повірити в Бога. Та, зрештою, хто ліпше за нього уславить французьку мову? «Ми не мешкаємо в країні, ми мешкаємо в мові. Батьківщина – це мова, й ніщо інше». Насправді він зобразив французьку в чорному світлі, але без награності, у фрагментах, серед яких багато незабутніх. Румунський катастрофізм нікуди не зник, його покрито бездоганною французькою ясністю. Сьоран повідав про навернення до французької після того, як пролив кривавий піт над перекладом Маларме. Прокинувся поруч із Паскалем і Ларошфуко. Він – один із  дуже рідкісних авторів (наприклад, Бодлер), які збагнули геній Жозефа де Местра. Жодного Сада, жодного сексуального підтексту (як для нинішніх часів, справляє враження свіжого повітря). Можна навмання розгортати його книги й медитувати над двома-трьома думками (я, скажімо, взяв «Зізнання і прокляття»): дуже скоро суспільний спектакль затріщить по швах, постане суворий знахар-відлюдник.

На старих світлинах Сьоран – дуже гарний малюк. Його батько в строях духівника виглядає не надто щасливим. Мати Ельвіра – енергійна, красива. «Я успадкував її болі, розпуку, сум’яття, все. Все те, що зросло і вигострилось в мені. Я – її успіх і невдача». Людське, занадто людське… Наприклад: «Вранці, послухавши розповідь астронома про мільярди сонць, я вирішив не йти до ванни: і як після цього вмиватися?»

Вживати Сьорана треба невеличкими дозами. Два-три фрагменти бадьорять, від більшої дози швидко нудить. Чуємо, як крутиться і рипить платівка. Ніщо так не тонізує як десять хвилин відчаю й нігілістичного трунку. Особисто мене збуджують мільярди сонць, а музика Баха, як визнає сам Сьоран, спростовує всі його прокляття. Все-таки, який же він дивак, адже замірявся нашкрябати на дверях: «Кожне відвідування – агресія», «Злий, як пес, на тих, хто хоче мене бачити», «Не заходьте, будьте милостиві», «Будь-яке лице мене потурбує», «Тут мене ніколи не буває», «Прокляття кожному, хто дзвонить», «Я нікого не знаю», «Небезпечний божевільний».

Джерело: le Nouvel Observateur
 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua