ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Другий семінар з художнього перекладу "Між Сходом і Заходом" - ПРОSTORY - український літературний журнал Другий семінар з художнього перекладу "Між Сходом і Заходом" Будьте реалістами – вимагайте неможливого! Ми граємо в футбол - ПРОSTORY - український літературний журнал Будьте реалістами – вимагайте неможливого! Ми граємо в футбол Діалог коней - ПРОSTORY - український літературний журнал Діалог коней
Друкувати

Джудіт Батлер: Згуртовані тіла та політика вулиці (фрагменти лекції)

 Джудіт Батлер – відома американська феміністка, представниця квір-теорії, авторка фундаментальної праці «Гендерне занепокоєння» ("Gender Trouble"). Аналізуючи світовий досвід протестного руху за останній рік – від арабських революцій до студентських заворушень в США, – дослідниця розкриває, у який спосіб боротьба за захоплення публічного простору («простору появи», згідно з концепцією Ганни Арендт) у тісному зв’язку з новітніми медіа визначає характер сучасної політичної дії. Лекція була прочитана в вересні 2011 року в Венеції в рамках циклу «Стан справ», організованого Центром сучасного мистецтва Норвегії. Повний текст лекції буде опублікований у третьому номері журналу "Політична критика".

Останнім часом ми спостерігаємо, як на вулицях знову і знову проходять масові демонстрації, і хоча вони відбуваються з різних політичних причин, дещо виявляється спільним: згуртовуються тіла, вони переміщуються і мовлять разом, захоплюють території, перетворюючи їх на публічний простір. Звісно, простіше охарактеризувати ці демонстрації або, радше, ці рухи через тіла, що збираються разом, аби заявити про свої права в публічному просторі, однак таке формулювання передбачає, що цей простір дається в готовому вигляді, що він уже є публічним і визнається таким. Ми не до кінця усвідомлюємо сенс акцій протесту, якщо нам невтямки, що в ці моменти відбувається дискусія і навіть боротьба навколо самого публічного характеру простору. Тож хоча ці рухи залежать від попереднього існування бруківки, вулиці й майдану, і досить часто місцем зібрання ставали саме майдани, як-от Тагрір з його потужною політичною історією, не менш справедливим буде твердження, що колективна дія сама творить простір, збирає докупи бруківку, організує архітектуру та вдихає в неї життя. Так само, як ми маємо наполягати на існуванні матеріальних умов для публічних зібрань та мовлення, треба поставити запитання, в який спосіб зібрання й мовлення реконфігурують матеріальність публічного простору, а також виробляють або ж відтворюють публічний характер цього матеріального середовища. І коли натовп залишає межі майдану, переміщаючись на бічну вулицю чи провулок, у ті райони, де дороги ще навіть і не заасфальтовані, тоді відбувається щось іще більше. У таку мить політика вже не визначається як виняткова прерогатива публічної сфери, відділеної від приватного життя, вона раз у раз порушує цей кордон, привертаючи увагу до того, яким чином політика вже присутня в домашній оселі, або ж на вулиці, або в районі, або, справді, в тих віртуальних просторах, над якими не владна архітектура міського майдану. Тож коли ми замислюємось над тим, що означає збиратися в натовп, натовп, який дедалі більшає, і що означає рухатися в публічному просторі у спосіб, який скасовує відмінність між публічним і приватним, ми бачимо, як тіла у своїй множинності утверджують право на присутність у публічній сфері, віднаходять і виробляють спільне, захоплюючи і перетворюючи предметність матеріального середовища; водночас ці середовища безпосередньо беруть участь у дії, виступаючи її основою. Так само, коли вантажівки або танки несподівано стають платформою для мовців, матеріальні середовища активно ре-функціонуються, послуговуючись брехтівським терміном. І тоді наші уявлення про дію мають бути переосмислені. По-перше, свободу зібрань і пересування можна реалізувати лише спільно з іншими людьми. По-друге, майдан і вулиця не просто надають цьому матеріальну опору, вони невід`ємні від будь-якої теорії публічної та тілесної дії, яку ми можемо запропонувати. Дія людей залежить від різноманітної підтримки, вона завжди є дією-на-основі. Проте масові зібрання ясно свідчать, що боротьба йде не лише за окреслення публічного простору, а й за основні засоби для нашого тілесного існування у світі – боротьба проти позбавлення прав, виключення та ігнорування.  

Тут вочевидь виникає суперечність. Ми не можемо діяти без певної опори, і водночас мусимо боротись за те, що дає нам змогу діяти. Безперечно, саме римська ідея народного майдану сформувала передумови для розуміння права на зібрання і свободи слова, аж до дорадчих форм партиципаторної демократії. Ганна Арендт напевно мала на увазі Римську республіку, стверджуючи, що будь-яка політична дія потребує «простору появи». Ось вона пише: «Поліс, власне кажучи, – це не місто-держава у своєму фізичному розташуванні; це організація людей, що виникає зі спільного діяння та мовлення, і його справжній простір лежить між людьми, які живуть разом задля цієї мети, незалежно від того, де їм випаде бути»[1]. Отже, «справжній» простір знаходиться «між людьми», тобто будь-яка дія, відбуваючись в певній точці, встановлює також і власний простір, який належить даній множинності людей. Для Арендт ця множинність не закріплена за жодним місцем. Насправді вона утворює своє власне місце, надзвичайно рухоме.   

Сьогодні я хотіла б поміркувати над цим і поставити питання: який шлях ми повинні пройти від цього простору появи до сучасної політики вулиці?Навряд чи я зможу підвести риску під усіма тими демонстраціями, свідками яких ми стали, серед яких одні мають епізодичний характер, інші являють собою частину тривалих соціальних та політичних рухів, а деякі є революційними. Мені хотілося б осмислити те, що об’єднує всі ці зібрання, ці публічні демонстрації взимку 2011 року проти тиранічних режимів в Північній Африці та на Середньому Сході, а також проти невпинного погіршення ситуації робітників в Європі та Південній півкулі, рух за державну освіту в США та Європі, акції за безпечні вулиці для жінок, гендерних та сексуальних меншин, зокрема трансгендерів, чия публічна поява надто часто карається через узаконене та незаконне насильство. Нерідко чуємо заклики до того, щоб убезпечити вулиці від поліції, причетної до неправомірних дій, особливо у випадках, коли поліція підтримує злочинні режими, або коли, наприклад, вона сама скоює ті правопорушення проти гендерних та сексуальних меншин, з якими мала б боротися. Демонстрації – це один зі шляхів подолання поліцейської влади, особливо коли вони набувають надто великих масштабів, щоб їх можна було розігнати, і мають ресурси для відновлення.   

Для здійснення політики має постати тіло. Я з`являюсь перед іншими, а вони – переді мною, тобто між нами наявний певний простір, в якому ця поява може відбутися. Ми не просто є зримими одне для одного – повинні звучати наші голоси, а отже, нас мають почути; далебі, тілесне буття уже є буттям «для» іншого, адже ми нездатні поглянути на своє тіло його очима, тут наша соціальність в якомусь сенсі позбавляє нас права на самих себе. Я не можу сказати, якою я постаю перед навколишніми, бо при цьому встановлюється перспектива, що мені не належить. Це суттєво, бо виходить, що моє тіло не лише формує мою власну перспективу, воно ж її і зміщує, і робить це зміщення необхідним. Ми це чітко простежуємо, коли замислюємось над спільною дією тіл. Одне тіло нездатне утвердити простір появи, цей перформативний акт має здійснитися у просторі між мною та іншим. 

Іншими словами, цей простір появи не є місцем, яке існує незалежно від дії множинності людей. І все ж, якщо ми приймаємо цей підхід, слід зрозуміти, як конституюється сама множинність. Як відбувається її формування і яка матеріальна опора для нього необхідна? Хто входить до множинності, а хто ні, і як це вирішується? Чи може будь-хто долучитись до творення цього простору?Арендт дає зрозуміти, що «цей простір існує не завжди» і визнає: у класичному полісі раб, чужоземець і варвар були виключені з такого простору, тобто не могли бути в складі спільноти, яка викликає його до життя. Це означає, що певна частина населення ніяк не виявляла себе, не входила до простору появи. І тут ми бачимо, що цей простір уже був розмічений, уже розподілений, якщо він і був саме тим, що частково визначалось через це виключення. Це вагома проблема, бо зі сказаного випливає: для того, щоб реалізувати простір появи, треба вже бути в ньому, тобто влада завжди передує будь-якій перформативній владі, здійснюваній множинністю людей.  

Говорячи про тіло в політичному просторі, як ми тоді осмислюємо існування тих, хто ніколи не може стати частиною згуртованої дії і залишається поза множинністю?Як описати їхню дію і відокремлений статус, якою політичною мовою? Хто вони – позбавлена душі «даність» політики, просто життя або голе життя? Чи збираємось ми сказати, що виключені взагалі не існують, що вони – соціальні мерці, привиди?  

На щастя, схоже, що Арендт не завжди дотримується цієї моделі зі «Становища людини», ось чому, наприклад, на початку 60-х вона звертає свою увагу на долю біженців і людей без громадянства та починає відстоювати в цьому контексті право мати права. Це право не залежить від жодної політичної організації, яка б забезпечувала його легітимність. За її словами, право мати права передує будь-якій політичній інституції, яка може його кодифікувати або гарантувати; в той же час, воно не походить із жодного зводу природних законів. Це право виникає тоді, коли воно здійснюється, і саме шляхом спільної згуртованої дії. Виключені з сучасних політичних утворень, як-от держава-нація, «не існують» тільки в уявленні тих, хто намагається монополізувати умови існування. І навіть після того, як публічну сферу було визначено через їхнє виключення, вони діють. Навіть якщо вони покинуті напризволяще чи помирають внаслідок систематичного ігнорування, згуртована дія все ж виникає в таких точках. І саме це ми бачимо, наприклад, коли незареєстровані працівники протестують, не маючи на це законного права, коли населення захоплює міський майдан, який належить військовим, або ж коли біженці беруть участь в колективних заворушеннях, вимагаючи притулку, їжі і свободи пересування, коли люди виходять на вулиці без захисту закону і дозволу на демонстрацію, щоб повалити несправедливий або злочинний режим чи опротестувати заходи жорсткої економії, які позбавляють багатьох роботи або можливості отримати освіту.  

Багато з тих масових демонстрацій та форм опору, свідками яких ми стали в останні кілька місяців, не лише виробляють простір появи, а захоплюють вже встановлений простір, пронизаний існуючою владою, намагаючись розітнути зв'язок між публічним простором, міським майданом та чинним режимом. У такий спосіб оголюються межі політичного і руйнується сполучна ланка між театром легітимності та публічним простором; цей театр більше не може так само безпроблемно займати публічний простір, бо той віднині знаходиться в центрі іншої дії, і вона зміщує владу з її претензією на легітимність саме шляхом захоплення поля її ефектів.  

Щоб це стало можливим, повинна відбуватись гегемонічна боротьба за те, що ми називаємо простором появи. Така боротьба втручається в просторову організацію влади, яка відводить і обмежує місця, де може збиратись населення, встановлює рамки виявлення «народної волі».  

Події на вулицях (street scenes) набувають політичної ваги тільки за наявності візуальної та звукової їх версії, яка передається наживо, так що медіа не просто фіксують те, що відбувається, а й самі беруть у ньому участь; справді, медіа і є самою подією або простором у його відтворюваному вимірі. Це дійсно так хоча б тому, що медіа продовжують подію візуально й аудіально і, таким чином, відіграють свою роль в її виокремленні та забезпеченні її рухомості. Інакше кажучи, вони конституюють подію в часі і просторі, який водночас включає в себе її локальну реалізацію та виходить за ці межі. І це при тому, що подія зберігає свій беззаперечно і підкреслено локальний характер, і у глядачів створюється враження безпосередньої участі в ній завдяки образам та звукам, які вони сприймають. Це правда, але їм невідомо, як відбувається монтування, що саме знімається і набуває розголосу, а що незмінно залишається поза кадром. Якщо ж подія таки потрапляє в медіапростір, вона водночас знаходиться там і тут, і якби вона не охоплювала ці обидві точки – множинні точки насправді – то не була самою собою. Вона не перестає бути локальною, хоч і утверджується з допомогою глобальних медіа; це посередництво необхідне, щоб подія відбулась як така Звичайно, багато чого лишається поза об’єктивом камер та інших цифрових пристроїв, і медіа здатні з однаковим успіхом як протистояти цензурі, так і здійснювати її. Багато локальних подій ніколи не знімаються і не транслюються, і на те є певні важливі причини. Але коли подія таки набуває резонансу і їй вдається спровокувати глобальний гнів та тиск, який може виражатись в економічних санкціях чи розірванні дипломатичних відносин, тоді локальне буде знову і знову встановлюватись у цьому ланцюгу взаємодії, яка щоразу виходить за місцеві масштаби. І все ж таки, лишається щось локалізоване, що не може «мандрувати» з допомогою медіа; подія не була би подією, якби ми не усвідомлювали, що конкретні люди знаходяться під загрозою і саме оті тіла на вулиці ризикують собою. Якщо вони й переміщуються в якомусь сенсі, то все одно лишаються на своєму місці, з камерою чи мобільним телефоном в руках, лицем до лиця з тими, кому вони протистоять, незахищені, вразливі, поранені, але непохитні, настроєні революційно. Важливо, що ці тіла мають при собі мобільні телефони, з допомогою яких вони передають повідомлення та знімки, і коли на них нападають, це нерідко пов’язано з камерою або відеопристроєм. Це може бути спробою знищити камеру та її власника або ж видовищем розправи, медіа-подією, яка має слугувати застереженням чи погрозою. Або ж у такий спосіб намагаються зупинити подальше згуртування. Чи можна відокремити дію тіла від технологій, і в який спосіб вони визначають нові форми політичної дії? І коли тіла стають об’єктом цензури або насильства, чи не спрямоване це все водночас на обмеження доступу до медіа та встановлення гегемонного контролю над тим, які кадри поширюються, а які ні?  

Дія тіл на вулиці під час демонстрацій сутнісно пов’язана із засобами комунікації та технологіями, які фіксують перебіг подій.  Це різні форми дії, проте обидві вимагають участі тіла. Будучи способами реалізації прав, разом вони створюють простір появи та забезпечують його рухомість. Хоча дехто стверджує, що пряма тілесна дія зараз витісняється новими формами здійснення свобод, що твіттер та інші віртуальні технології спричинили дематеріалізацію публічної сфери, я з цим не згодна. Медіа вимагають від тіл на вулиці події, так само, як вулиця вимагає від медіа функціонування в глобальному вимірі. Але в випадках, коли користувачі фотокамер чи інтернету зазнають арешту, тортур або депортації, використання технологій виявляється безпосередньо пов’язаним із тілом. І справа не тільки в тому, що набирати та надсилати повідомлення має чиясь рука, але і в тому, що це можуть відстежити і тоді чиєсь тіло опиняється під загрозою. Інакше кажучи, локалізацію дуже складно подолати навіть через медіа, які потенційно охоплюють увесь світ. І якщо це поєднання вулиці та медіа являє собою найсучаснішу версію публічної сфери, тоді загрожені тіла повинні мислитись як такі, що знаходяться і там, і тут, зараз і потім, водночас перенесені та закріплені за своїм місцем, з дуже різними політичними наслідками, які випливають із цих двох модальностей простору та часу. 

Важливо, що громадські площі вщерть заповнюються людьми, що вони там харчуються і сплять, співають і відмовляються поступитися цим простором, як ми це вже бачили, зокрема, на майдані Тагрір, і продовжуємо бачити щодня. Важливо, що в Афінах, Лондоні та Берклі були захоплені будівлі державних закладів освіти. В Берклі на учасників акції були накладені штрафи за несанкціоноване проникнення. В окремих випадках студентів звинуватили в пошкодженні приватної власності. Але самі ці заяви підняли питання про те, вважати університет приватним чи громадським. Заявлена мета протесту – захопити будівлю і закріпитися там – була шляхом здобуття платформи, забезпечення матеріальних умов для публічної появи. Такі акції зазвичай не відбуваються, якщо ефективні платформи уже наявні й доступні. Студенти в Берклі, а також нещодавно в коледжі Голдсмітс в Великобританії захоплювали навчальні корпуси, заявляючи в такий спосіб своє на них право. І хоча не кожна з подібних спроб є виправданою, ми повинні бути пильними щодо головного: захоплення цих будівель є символічним, адже вони повинні належати громадськості, державній освіті; саме доступ до освіти обмежується, коли зростає оплата за навчання і урізається бюджет; тож нас не повинно дивувати, що обрана форма протесту перформативно утверджує право на освіту, вимагаючи буквального доступу до будівель навчальних закладів саме в той історичний момент, коли цей доступ намагаються перекрити.  

Зрештою, в Каїрі люди не просто юрмились на вулицях: вони постійно там перебували; вони проводили там ночі; вони роздавали ліки та провіант, вони збирались гуртом і співали, і вони говорили. Чи можемо ми відділити цей голос тіла від інших виразів матеріальної необхідності і невідкладності? Ці люди, зрештою, спали і харчувались посеред громадської площі, будували туалети і різноманітні споруди для спільного використання, і таким чином не лише відмовлялись бути витісненими в сферу приватного – піти додому або лишатися там – і не лише заявляли свої права на публічний простір – діючи спільно на засадах рівності – але також підтримували власне тілесне існування, наполягаючи на своїх потребах, бажаннях і вимогах. Тіла діяли разом, але вони також спали на вулиці, і в цих двох модальностях дії виступали водночас уразливими і вимогливими, надаючи політичної та просторової організації елементарній тілесній необхідності. Так їм вдалося створити образ, що був донесений до всіх глядачів і змусив нас почути і відреагувати, домогтися такого висвітлення події в мас-медіа, яке б не дало їй бути замовчаною чи викривленою. Спати на асфальті вочевидь не лише було способом заволодіти сферою публічного та піддати сумніву легітимність державної влади, але й водночас підставляло тіло під удар, піддавало його ризику з усією його наполегливістю, стійкістю і в той же час загроженим становищем, долаючи відмінність між публічним та приватним на час революції. Інакше кажучи, лише тоді, коли названі потреби, які буцімто мусили лишатись приватними, вийшли на площу, сформували певний образ і дискурс для медіа, нарешті стало можливим надати часу і простору події такого масштабу, щоб повалити режим. Зрештою, камери ні на мить не переставали знімати, тіла були скрізь, вони безупинно промовляли, навіть уві сні, і тому їх не можна було змусити мовчати, ізолювати чи витіснити – революція відбулась саме тому, що всі відмовились піти додому, не залишали вулицю, діяли спільно. 

Перекладено за матеріалами сайту Європейського інституту прогресивної культурної політики
http://www.eipcp.net/transversal/1011/butler/en



[1] Цит. за: Арендт, Ганна. Становище людини [Текст] / Г. Арендт; пер. М. Зубрицька. - Л.: Літопис, 1999. – С. 152.

 

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua