ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Академический расизм: подводя итоги дерегуляции - ПРОSTORY - український літературний журнал Академический расизм: подводя итоги дерегуляции Маленький бестіарій Об’єднання - ПРОSTORY - український літературний журнал Маленький бестіарій Об’єднання Місце та форма - ПРОSTORY - український літературний журнал Місце та форма
Друкувати

Літературний канон української германістики?

Поняття «канон» відоме нам ще з античної культури: від грецького «патериця/ваги /лінійка», через римське «правило/збірка текстів» до християнського «беззаперечне твердження/збірка остаточно впорядкованих і незмінних текстів». Всі ці значення так чи інакше імплікують вартісність, на основі якої вибудовується  ціннісна ієрархія матеріалу. Говорячи сьогодні про літературний канон, ми маємо на увазі корпус текстів, що мають особливу естетичну й суспільну цінність, легітимований академічними установами й інструменталізований як культурний багаж для майбутніх поколінь. Водночас канон – це  рухлива, змінювана парадигма, яка модифікується в залежності від соціального інтерпретаційного контексту, умов книговиробництва й – споживання. Так, в українському літературознавстві після 1991 Сосюра, Тичина, Рильський та ін. були відкинуті як безнадійні пристосуванці до тоталітарного режиму, проте сьогодні ми спостерігаємо їхню «реанімацію» в естетичному дискурсі приналежності до авангарду чи неокласицизму, а не в політично-моралізаторському контексті (В. Агеєва, Апологія модерну, 2011).

Можна припустити, що 20 років – це достатній термін для наступної хвилі рефлексії літературного канону, що виник під тиском ідеологічної реструктуризації українського суспільства. Проте цей час мало вплинув на канон вітчизняної германістики ХХ ст. З одного боку, в цій царині не відбулося такого різкого «відсортування» авторів «першої ланки», не в останню чергу завдяки тому, що й за доби СРСР українська германістика була прогресивнішою у відборі естетично значимих авторів: Кафка, Манн, Фріш, Дюрренматт та ін. (зусиллями Д.В. Затонського). З іншого боку, формування й розвиток літературного канону традиційно покладається на професійних «оцінювачів» культурної продукції – літературознавців. І ні для кого не секрет, що в умовах хронічного недофінансування академічна германістика в Україні проіснувала весь цей час радше всупереч державній «підтримці», ніж завдяки їй. Тому ми й досі маємо справу з проблемою, успадкованою від СРСР: українська германістика, за винятком доволі вузьких академічних кіл, послуговується перекладеними текстами, а внаслідок недорозвиненості книжкового ринку й доступності електронних текстів – їх російськими перекладами. Тому в країні, де в школі неможливо вивчити німецьку мову на рівні вільного читання, переклади набувають особливого значення: вони не просто транспортують твори, але де-факто утверджують певний корпус текстів, з якими вже потім працюють германісти-літературознавці.

Звісно, ці 20 років не минули марно: завдяки пожвавленню комунікації з німецькомовними країнами, академічним обмінам та програмам підтримки перекладів з боку іноземних держав (Goethe Institut Ukraine, Австрійський Культурний Форум, ДААД, ÖAAD тощо) корпус текстів значно зріс і подекуди наблизився до власне німецького його бачення (як і більшість германістик, наша змушена орієнтуватися на рідномовну). Завдяки різним програмам підтримкам перекладів та особистій ангажованості перекладачів-літературознавців в Україні посилився компонент австрійської літератури (Кафка, Гандке, Бахман, віденський модерн), зріс корпус дитячої перекладної літератури тощо. Програма підтримки прекладів Goethe Institut Ukraine спільно з фондом Відродження  допомогла з΄явитися творам Ґ. Ґраса (2009), Р. Музіля (2011), Р.М. Рільке (2001), Б. Брехта (2011), А.Дьобліна (2011), Й.Рота (2010), які прекрасно доповнили вже наявні на момент початку програми лірику Тракля, Рільке, Целана, «Маліну» І.Бахман, «Страждання вихованця Терлеса» Р.Музіля, «Старих майстрів» Т.Бернгарда та ін.

Слід визнати: це лише верхівка айсберґа, адже лакун в українському каноні німецької літератури ще надто багато. Серед найважливіших – Арно Шмідт, Уве Йонсон, Вольфґанґ Кьоппен, Ґотфрід Бенн, Ельзе Ласкер-Шюлер, експресіоністи, публіцистика Ваймарської республіки, Франц Верфель, Герман Брох, Ернст Яндль, Клаус Манн, Ганс Генні Янн, Ганс Магнус Енсценсбергер. І це лише імена, а не важливі тексти кожного автора, та й список не повний. Також бракує письменників «літературної країни» НДР – К. Вольф, Г. Мюллера, Ф. Брауна та ін.. Величезна лакуна зяє на місці австрійських ліриків ХХ ст. – від конкретної поезії до різних видів експериментальної лірики, взагалі не представлена радіоп΄єса – цікавий суспільно-критичний жанр др.пол. ХХ ст., дуже мало перекладено для театру. Крім того, на часі питання про нові переклади німецьких класиків, адже наявні тексти доби СРСР потребують ревізії й дискусії.

Ще складнішою ситуація виглядає з перспективи практичного використання наявних творів. В більшості навчальних програм і списків обов΄язкової літератури для студентів головними повоєнними німецькими авторами ще залишаються Г. Бьолль і Е.М. Ремарк успадковані від радянських уявлень про ідеологічно «правильну» й естетично невибагливу літературу. При цьому творчість обох авторів часто не реконтекстуалізується в сучасності, що дозволяє читачеві повністю дистанціюватися від піднятої проблематики. 1980-2000 рр. часто репрезентовані в практичному каноні П. Зюськіндом, Р. Шнайдером і Б. Шлінком, дуже зрідка можна зустріти посилання на Е. Єлінек. Натомість із програм повністю зник Гайнріх Манн – через свою універсальну сатиру на відносини дикого капіталізму він, вочевидь, надто радикальний для України. Така сама доля спіткала й складну множинну кодовану літературу колишньої НДР та її інтелектуальну лірику.

Якщо лишити поза увагою проблему хронічного запізнення української рефлексії сучасної німецькомовної літератури (для чого існує багато від нас залежних і незалежних причин), складається враження, шо від початку незалежної української германістики відбулася заміна примітивно й буквалістськи прочитаних авторів «соцреалістичної парадигми» на популярних постмодерних авторів, прочитаних як розважальна література без особливих соціальних амбіцій. Попри перекладацькі зусилля новий канон здебільшого виникає стихійно, переважно на основі популярності автора/твору в масового читача, тобто маємо дисбаланс критеріїв кількості та якості. Натомість в полі формування канону в Україні існує очевидний  комунікаційний розрив між германістами-теоретиками, орієнтованими на якісні критерії оцінки,  та викладачами-практиками. Тож чи можуть перекладачі вирішити проблему неповноти української парадигми німецькомовної літератури, якщо самі германісти неспроможні організувати цехову комунікацію й провести дискусію бодай про опорну програму для вищої  школи з німецької літератури ХХ ст.? Звісно, думок багато, і прихильники Шлінка також мають аргументи на його користь. Але доки ці аргументи не буде артикульовано в пресі чи на великому форумі, а списки рекомендованої літератури на будуть з΄являтися у вільному доступі (без параної про те, що якийсь негідник їх «вкраде» і присвоїть), український германістичний канон так і матиме три обличчя: теоретичне, практичне і перекладацьке.

Для ілюстрації використано роботу Ансельма Кіфера "Шляхи вселеньскої мудрості: Тевтобурзька битва".

 
Коментарі (2)
1 Середа, 21 Березня 2012
"Прицьому творчість обох авторів часто..." - українською пишуть окремо, тобто "при цьому". Успіху авторці!
2 Понеділок, 21 Травня 2012
Нелю, дуже дякую за об'єктивну оцінку сучасних реалій у царині української германістики!!

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua