ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Хто очевидець? - ПРОSTORY - український літературний журнал Хто очевидець? Простори # 2 Поряд з війною: передмова - ПРОSTORY - український літературний журнал Простори # 2 Поряд з війною: передмова Томаш Пйонтек: з Підручника для першого класу - ПРОSTORY - український літературний журнал Томаш Пйонтек: з Підручника для першого класу
Друкувати

Реванш «правої руки» держави

Один із найпопулярніших міфів сучасного суспільства стосується взаємин держави та капіталізму: мовляв, вони суперечать одне одному, і хороший («ефективний») капіталізм (часто перейменований у красиве словосполучення «ринкова економіка») можливий лише за якомога меншого втручання держави. Хороший капіталізм потребує дерегуляції ринку, яка «автоматично» означає скорочення функцій держави, зведеної відтепер до маргінальної ролі «нічного сторожа». Це – одна з ідеологічних засад неолібералізму, надійно вкорінена в common sense початку ХХІ століття. Книжка Кирила Ткаченка не тільки продовжує традицію розвінчування неоліберального міфу, але й пропонує свій підхід до проблеми стосунків капіталізму та держави, виходячи із незвичної для лівої критики перспективи. Новаторство праці «Від конкретного до загального» видається іще очевиднішим на тлі українського інтелектуального простору, в якому взагалі бракує критики сучасного суспільства з лівих позицій.

Саме з переконанням у потребі лівої критики та з прагненням заповнити цей пробіл група молодих інтелектуалів запустила проект «Спільне» – нині це сайт commons.com.ua та журнал, що виходить двічі на рік. Кирило Ткаченко, філософ із Мюнхена, з самого початку був учасником цієї ініціативи, і в першому випуску друкованого «Спільного» вийшла його стаття, що пізніше переросла в книжку «Від конкретного до загального». На жаль, про видану паперову книжку наразі не йдеться – зіткнувшись із нерозумінням видавців, автор змушений був викласти працю на тому ж таки сайті (доступ за посиланням: http://commons.com.ua/books/tkachenko).

Логічно, що багатьом може здатись зайвою чи просто нерелевантною запропонована Ткаченком критика американського суспільства. Та це аж ніяк не привід ігнорувати книжку. По-перше, соціальний устрій США потребує особливої уваги завдяки впливу на інші суспільства та через поширені, зокрема в Україні, уявлення про його зразковість. По-друге, Ткаченко не просто описує і критикує Америку, а й робить це з цікавої теоретичної перспективи. Тому я повертаюсь до питання про капіталізм і державу і спробую окреслити тло, на якому варто сприймати підхід українського автора.

Про полюбовні взаємини капіталістичної економіки та держави говорили багато і давно. Але більшість популярних підходів до проблеми видаються недостатньо задовільними в нинішньому ідеологічному кліматі. Скажімо, Фернан Бродель і Джованні Арріґі показали, що симбіоз капіталізму й держави є в якомусь розумінні одвічним і неминучим: вони завжди взаємно підкріплювали одне одну в прагненні надприбутків та територіальних завоювань, що в сумі давало імперіалізм – то побудований на монополіях, як у голландському XVII ст., то на «вільній торгівлі», як у британському ХІХ ст. Але такий підхід не до кінця враховує специфіку саме нашого часу, останніх тридцяти років, а аргумент про імперіалізм тепер надто слабкий і неочевидний: ви що, скажуть неоліберали, ніякого примусу, тільки чесні взаємовигідні інвестиції в Третій світ та спорадична і справедлива боротьба за демократію у випадку воєнних втручань… Інший ґрунтовний виклик неолібералізмові – критика відвертого переходу держави до обслуговування інтересів панівних класів із відповідним зростанням нерівності в суспільстві. Цей підхід потужно представлений, зокрема, Девідом Гарві та його книгою «Коротка історія неолібералізму».

Гарві та інші численні критики неолібералізму (а не лише капіталізму «взагалі») переконливо показують, як обіцянки всезагального процвітання обернулись дедалі більш несправедливим перерозподілом добробуту на користь багатих – і в кожному окремому суспільстві, і в глобальному масштабі. Втім, у цьому підході теж є свої вади. Перш за все, він фактично не заперечує заяв неолібералів про «скорочення» держави, беручи до уваги лише скорочення соціальних програм. Крім того, він мало торкається успішного неоліберального міфу про свободу індивіда, нібито звільненого від нагляду та шкідливих «подачок» держави і наділеного можливістю повністю виявити свої здібності та ініціативність.

Книга Ткаченка «Від конкретного до загального: Історія американського в’язня» належить до іншої, менш відомої у нас, критичної традиції, яка веде початок від праць П’єра Бурдьє та його учня Лоїка Вакана. Цей підхід не заперечує, а радше доповнює попередній, причому в дуже важливих аспектах: насправді, стверджують французькі соціологи разом зі своїм українським однодумцем, скорочення держави не відбулось. Відбувся перерозподіл сил: де колись, у часи кейнсіанства та welfare state, домінувала «ліва рука» держави (відповідальна за соціальне забезпечення та інші заходи із пом’якшення економічної нерівності), там тепер панує «права» рука, тобто державна карна система. Нова неоліберальна держава так само стикається з соціальними проблемами, але замість шукати їхнього вирішення, вона дедалі частіше їх криміналізує, робить справою поліції та в’язниць. Цій темі було присвячено перший випуск журналу «Спільне», який вийшов навесні 2010 року і відкривався статтею Лоїка Вакана з теоретичним обґрунтуванням цього підходу до неоліберальної держави. В тому ж випуску, як я вже згадував, було надруковано невелику першу версію майбутньої книжки Кирила Ткаченка «Історія американського в’язня». Такий підзаголовок створює дещо оманливе очікування виключно біографічного жанру. Втім, фраза «від конкретного до загального», запозичена із геґельянського жаргону (нагадаю, що автор – філософ за освітою), має натякати на значно ширшу перспективу, і праця про функціонування найбільшої карної системи світу з тим самим правом могла б називатись «Соціологія американської в’язниці».

Розмах намірів Ткаченка у книзі настільки широкий, що повністю не підійшла би жодна «звужена» назва – від першого розділу, в якому йдеться про історію несправедливо засудженого Мумію Абу-Джамала, автор переходить до великого і вщерть наповненого статистикою розділу про постання монструозної карної держави в США, закінчуючи розділом про… ґанґста-реп негритянських гетто. Пишучи тільки про одну країну, Ткаченко не збирається автоматично переносити американський зразок на решту неоліберального першого світу. В Америці надто багато своєї специфіки, і перш за все її задавнений расизм, який продовжує відтворюватись на структурному рівні завдяки посиленню карної «руки» держави. Расизм – ще одна з центральних і об’єднавчих тем книжки. Можливо, дослідження расизму, та ще й у сполученні з безпрецедентно роздутою системою в’язниць (із небаченим у світі відсотком в’язнів та тюремним бюджетом) видасться недостатньо актуальним для України і навіть для Європи. З іншого боку, тенденції до переймання американського досвіду в «боротьбі» зі злочинністю наявні й по цей бік Атлантики, разом із оспівуванням американського суспільства загалом. У цьому розумінні праця «Від конкретного до загального» може слугувати і як пересторога на майбутнє, і як ефективне розвінчання поширеного міфу про Америку (слід зазначити, що автор при цьому не намагається зусібіч демонізувати США у руслі «антиамериканізму»). Зрештою, ідеться не лише про колір шкіри (як пояснює Денис Горбач у передмові з провокативною назвою «Капіталізм – це расизм»). Ідеться про один зі сценаріїв розвитку неоліберального капіталізму, причому сценарій достатньо ймовірний, враховуючи його «успішність» у справі приховування соціальних проблем та утримання бідних у їхньому пригнобленому становищі. 

Виклад Кирила Ткаченка надто багатий (у перспективі це могла бути значно більша праця), щоб спробувати хоча б коротко висвітлити тут основні його аргументи. Досить відомим є факт велетенських масштабів американської тюремної системи. Вже майже 30 років пропорція ув’язненої популяції в США невпинно зростає, сягнувши нещодавно позначки в 760 в’язнів на 100 тисяч населення – в шість разів більше, ніж на початку 70-их. При цьому рівень злочинності лишався на тому самому рівні. Річ у тім, що це масштабне зростання в обсягах ув’язнень було використано не для боротьби зі злочинністю, а для боротьби з нижчими класами. Поступово скорочуючи соціальне забезпечення, уряд почав жорстко, інколи абсурдно карати за найдрібніші правопорушення (політика «нульової толерантності»), хоча дуже часто ці порушення були спровоковані самим же урядом і його нехтуванням соціальними проблемами. У певний збочений спосіб роздування поліції та тюремної системи і масове саджання людей вирішили ці проблеми. Тепер навіть похмуро жартують, що в Америці немає безробіття, тому що всі безробітні сидять у тюрмах… Найбідніші американці є найвразливішою до ув’язнення категорією населення (і через структурні причини, і через відсутність грошей на адвоката), і при цьому самі ж вони – біднота – є головною жертвою злочинів. Злочинність рідко виходить за межі злиденних гетто, вона не перетинає надійно захищених фортець для багатих у поділеному за соціальною ознакою міському просторі. Багаті не потрапляють до в’язниць, навіть якщо скоюють злочини: Кирило Ткаченко подає вражаючі цифри про те, як рідко і як м’яко карають за великі фінансові шахрайства. Масштабне ув’язнення бідних доби неолібералізму доповнюється впливом структурного расизму: разом зі зростанням кількості в’язнів увесь час зростала пропорція чорношкірих серед них. Це посприяло відродженню консервативних розмов про «аморальність негрів», що, в свою чергу, тільки посилює і без того наявні расистські настрої… 

Тож про яке «скорочення держави» йдеться? Так, податки було зменшено, ринок – «дерегульовано», а багато соціальних програм – скасовано. Але в той самий час, коли бюджет звільнювали від «тягаря» соціальної допомоги для нужденних, його дедалі більше витрачали на будівництво та утримання тюрем. Ініціативу у «лівої руки» держави перехопила карна «права рука», і категорія населення, з якою вона працює, не змінилась – це бідні. Раніше бідним частіше намагались допомогти, тепер же їх просто саджають: це краще сприяє соціальному розшаруванню та зростанню доходів вищого класу, оскільки створює мало шансів на висхідну соціальну мобільність для десятків мільйонів американців, що живуть за офіційною межею бідності. Факти свідчать не лише про згортання програм, що надавали цільову грошову допомогу. «Ліва рука» здає позиції на всьому фронті, зокрема в освіті. Як стверджує американський соціолог Крейґ Калхун, 30 років тому штати витрачали удесятеро більше коштів на університети, ніж на в’язниці; тепер кошти витрачаються порівну. Поки університет комерціалізується і стає для бідної молоді недоступним, в’язниці гостинно розчиняють свої брами перед цією молоддю, позбавленою життєвих шансів. 

Книжка Кирила Ткаченка, а особливо її другий, соціологічний розділ, густо пересипана офіційною статистикою та іншими документальними підтвердженнями описаних тенденцій. Це робить працю найпаче переконливою: її аргументи, спрямовані проти неолібералізму, ґрунтовані не на виключно філософських засадах. Ткаченко критикує неоліберальну ідеологію, просто вказуючи на факти – які свідчать про перерозподіл державних коштів на карне стримування громадян. Це розбиває і уявлення про «меншу державу», і уявлення про добу повної свободи для вільного саморозвитку кожного індивіда. Автор стоїть на твердому ґрунті, він не користується сумнівною зброєю абстрактних звинувачень. Маючи за собою такі підтвердження, Кирило Ткаченко не соромиться бути дуже пристрасним у своєму письмі. Це робить текст по-своєму барвистим і приємним для читання (на противагу звичному уявленню про сухі соціологічні праці), але не додає упередженості – автор намагається бути максимально коректним. Утім, у прагненні сказати все і не пропустити жодного аспекту, Ткаченко весь час зловживає примітками – так що в підсумку вони займають більше місця, ніж «основний» текст. Це якраз ускладнює читання. Можливо, авторові варто було збільшити обсяги книжки (яка наразі більше схожа на брошуру), але викласти матеріал більш структуровано і переробити примітки в повноцінну частину тексту, на що вони, безумовно, заслуговують? 

Але для зацікавленого читача примітки не складуть великої проблеми – те, як натхненно Ткаченко утримує напругу впродовж усього тексту, заслуговує тільки схвалення. На жаль, тут бракує місця, щоб докладніше сказати про перший та третій розділи, однак саме вони надають життєвої конкретності більш загальним соціологічним викладкам із центральної частини праці. Історія ув’язнення Мумії Абу-Джамала – захопливе журналістське розслідування із детективною інтригою, яке водночас слугує наочною демонстрацією американської карної машини в дії. А завершальна розвідка про ґанґста-реп, мистецтво криміналізованих негритянських ґетто, вказує на тісний зв’язок соціальних змін та культурних форм. 

Навряд чи книжка «Від конкретного до загального» лишить байдужими читачів. Але вони повинні про неї якимось чином дізнаватись. На жаль, поки що було докладено мало зусиль до її поширення, та і не факт, що інтернет-формат для неї найбільш відповідний. Друк, у свою чергу, потребує значних зусиль та коштів. Можливо, в майбутньому команда «Спільного» таки зможе реалізувати цей проект (все одно в наступні кілька років книжка не втратить актуальності). А поки що варто користуватись нагодою в режимі он-лайн зануритись в унікальний для українського інтелектуального поля текст про американське суспільство та переосмислити для себе ті соціальні та політичні зміни, які призводять до зростання карної «правої руки» держави в ситуації панівного неолібералізму. 

Читайте тут книжку Кирила Ткаченка «Від конкретного до загального».

 
Коментарі (3)
1 Понеділок, 25 Квітня 2011
Хорошая рецензия. Отрывок книги КТ действительно интересен своей эмоциональностью, и кажется, что социологический анализ обретает индивидуальный личный оттенок. Пафос заявления мне понятен и он особенно актуален в свете функционирования украинской карательной системы, совершенно иррациональной, более хаотичной, чем американская, и ещё более классово-ориентированной. Хотелось бы, чтобы анализ того, что происходит здесь, прозвучал в такой книге, может, в ещё одной её части.
2 Понеділок, 25 Квітня 2011
Цікаво, що автор взявся за таку книжку без всяких шансів бути виданим. у нас подібної літератури нема і не буде(?) Скоріш за все, не передбачається. Вона поза дужками інтелектуальних дискусій, які занурилися у локальне, не здатні навіть свою власну ситуацію оцінити і осмислити.
3 Вівторок, 26 Квітня 2011
Спасибо за рецензию! Буду читать книжку!

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua