ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
In der Nähe des Krieges: Vorwort zur 2. Ausgabe der Zeitung Prostory - ПРОSTORY - український літературний журнал In der Nähe des Krieges: Vorwort zur 2. Ausgabe der Zeitung Prostory Шинед Кеннеді: Семюел Бекет – поет песимізму чи провісник спротиву? - ПРОSTORY - український літературний журнал Шинед Кеннеді: Семюел Бекет – поет песимізму чи провісник спротиву? Джудіт Батлер: Джерела ненасильства - ПРОSTORY - український літературний журнал Джудіт Батлер: Джерела ненасильства
Друкувати

Місце літератури в публічному просторі

 Бесіда була опублікована у червневому номері друкованого видання ПроStory під назвою "Вихід на вулицю" . 

Такі поняття як маргіналізація або не-літературо-центричність претендують на роль основних характеристик української культури. Чим є це твердження? Спекуляцією, суб’єктивною перспективою чи фактом?

Євгенія Бєлорусець: Іноді здається, що явища літературного порядку в Україні супроводжуються примусовим поштовхом до життя. Що самі по собі вони нежиттєздатні, і лише якесь ідеолого-магічне слово, виведене на лобі голема, спонукає його до прямоходіння чи танцю. Дійсність для такої істоти не видається чимось більшим за міраж чи сон, а написане слово стає єдиною реальністю, на яку варто зважати. Радянська, часто мимовільна і млява, літературо-центричність, що орієнтувалася в першу чергу на літературну культуру XIX століття, намагаючись ігнорувати авангард і революційні літературні тактики, переросла у стрій ліричних поз сьогоднішньої української літератури. Внаслідок цієї болючої мутації, що відбулася разом із іншими (анти)соціальними перебудовами у суспільстві, літературо-центричність зійшла нанівець, бо народжені з піни історичних перипетій нові типи соціокультурного існування виявилися значно цікавішими та вітальнішими за літературу: поп-культура, мас-медіа. 

Сучасна українська література часто не інтерпретує ідеології, що на нас претендують, вона просто репродукує їх. Це підкріплюється діями навкололітературної бюрократії, яка, наприклад, у 2011 році головну національну премію дає за націоналістичний роман із расистським ухилом, чия ідеологічна насиченість і способи її трансляції нагадують про офіціозні літературні традиції епохи сталінізму.

В цілому українська література претендує на роль охоронця і продовжувача квазірелігійної апокаліптично-націоналістичної свідомості, чий магічний потенціал успішно використовується як для консервації власне літературного процесу, так і для усунення з поля зору тієї реальності, яка не вписується в цю парадигму. Звичайно, тут йдеться лише про домінантні тенденції, з яких випадають серед іншого епізоди меланхолійної самоіронії, що зустрічається в поезії групи БУ-БА-БУ або ж у сучасному українському слемі.

 

Наталія Чермалих: Гадаю, що наразі не можна відділяти процеси, які відбуваються в літературі від процесів, що пронизують сучасну культуру держави Україна загалом. Я зумисне не використовую термін «українська культура», бо вважаю, що той культурний простір, в якому ми існуємо останні десятиріччя, репрезентує тільки один модус культурного буття моїх співгромадян. Сучасний культурний наратив (підкреслю – видимий культурний наратив) є «дзеркалом», відображенням естетичних уподобань певного кола олігархічних еліт, які прийшли до влади у 90-ті та досі залишаються тут, потроху мутуючи та еволюціонуючи (чи й деградуючи!), але загалом не змінюючи виразу свого обличчя – не зважаючи на колір прапорів. У французького соціолога П’єра Бурдьє є влучна метафора: держава, мовляв, як і людина має праву й ліву руку. Правиця стримує, контролює й карає, натомість лівиця – опікується добробутом громадян, захищаючи їх. Схоже, ліву руку нашій державі ампутували 20 років тому. Чи може ще раніше? Сьогодні все, що стосується культури існує не завдяки, а попри дії влади – правої руки, або з її милосердного «дозволу». Прогресивні ініціативи існують допоки до них ще «не дійшли руки» – тобто, власне, єдина Рука, бо про вроджене каліцтво нинішньої України вже йшлося вище. У цьому відведеному для літератури просторі, просторі-резервації, безперечно, є свої герої: свої культові письменники, чиї книжки розходяться мільйонними тиражами, їм щороку присуджуються премії, які носять імена інших культових письменників. Маргіналізація? Навряд чи вони самі назвуть себе маргіналами. Проте, чи є цей «офіційний літературний дискурс» дійсним відображенням еклектичного, полікультурного та багатомовного українського суспільства? Чи дійсно він відображає уподобання всіх його прошарків? А ще, чи хочеться мені й моїм співгромадянам, які думають як я, жити та працювати у цьому недбало окресленому (правою рукою!) замкненому колі? У мене з цього приводу є великі сумніви. Залишається або чекати, що у держави зліва щось «виросте» саме, чи об’єднувати зусилля та думати про те, яким чином ми самі можемо докорінно змінити ситуацію. 

 

Неля Ваховська: Як на мене, тут варто розрізняти горизонти рецепції та авторефлексії української літератури. У випадку першої про маргіналізацію аж ніяк не йдеться (якщо, звісно, ігнорувати факт загальної маргіналізації культури в державі Україна, про що влучно казала Наташа) – навпаки, існує чітко артикульований реакцією на роман Костенко колективний запит, ба навіть туга за Великою Літературою, яка б порозставляла по місцях акценти, проблеми і рішення. Цьому дещо наївному школярському очікуванню протистоїть аморфність традиційного масліту, певний пласт якого претендує на статус національних інтелектуалів, проте не готовий формулювати чітку (політичну) критичну позицію і вступати в дискусію. А ще гірша, як на мене, орієнтованість частини наших авторів на західноєвропейські ґранти, що зумовлює не лише стилістичну мімікрію, а й тематичне наповнення: глибини постсовкової української душі, жертовність нації та перипетії національної ідентичності. І з цього погляду українська література дійсно маргінальна, адже її зміст прямо чи опосередковано визначається подвійним горизонтом очікування. Третій вимір проблеми – недорозвинений внутрішній ринок та видавничий несмак, з яким швидко колабораціюють (молоді) автори.

Мені страшенно набридли наші розхристані герої-трікстери, чутливі діви із невдоволеними феміністичними амбіціями і страдники всіх штибів. І я не вірю, що брак літературної критики призводить до саме такої літератури: критика формує читацькі смаки, проте велика література завжди створювалася або поза діалогом критиків, або всупереч їм. Схоже, нашим авторам бракує, передусім, внутрішньої критичної інстанції, яка б забезпечувала якість, а вже потім – рецепції й грошей.

 

Катерина Міщенко: Я не погоджуся з тим, що українська література як феномен неминуче пов’язана з віктимізацією і – як наслідок – ворожістю до чужого, тем і проблем в нашій літературі набагато більше. Вочевидь таке припущення саме ризикує опинитися в пастці псевдо-політичної спекуляції – коли видимі в мас-медіа теми, згадані в окремих літературних творах, стають маскою української літератури, за якою не кожен прагне роздивитися обличчя. Ситуація, коли дискусія в медіа стає чи не єдиним містком до літератури, замінюючи приміром знаного критика, на чий смак покладаються, і спонукаючи необізнаного читача придбати книгу, справді визначає літературу як маргінальну – в нашому випадку непрочитану.
З одного боку, можна говорити про маргіналізацію, зумовлену відсутністю структур: грамотної видавничої ініціативи, розгалуженої мережі книгарень тощо. З іншого ж боку, сама література передбачає «розмову через силу» – як вихід автора за власні межі, так і вміння читача читати, – і в умовах нинішнього стрімкого споживання культури література поступається візуальним мистецтвам, які динамічніше й більш різнопланово реагують на публічний запит. Скажімо, політично ангажоване сучасне мистецтво вдало працює з актуальними, табуйованими темами, але з цього ряду мистецьких медіумів (живопис, інсталяція, перформанс, акція, фотографія, відео-арт) випадає слово. Через те, що літературне політичне ангажування часто носить поверховий характер, як з боку рецепції, так і власне творення, знову ж таки література випадає. А ще коли я говорю про різноплановість, то маю на увазі те, про що згадувала Неля: відсутність, скажімо, якісної масової літератури не дає читачеві змоги перетворити читання на повсякденну практику й зорієнтуватися в сучасному літературному контексті. 

 

Андрій Рєпа: Гадаю, це з вини журналістів. Зазвичай вони сьогодні пишуть резонансні матеріали про письменників, беруть інтерв’ю, формують запитання, сортують ідеї, роблять необхідні акценти, щось актуалізують, а щось витісняють (навіть не здогадуючись), погортавши за один-два вечора останній роман «живого класика»… Завдання таке: треба проблематизувати і розважити – два в одному… Сама по собі література їм незручна, нецікава, меланхолійна, задовга, словом, «неформатна», тож стає лише приводом, щоб повернутися до «старих баранів», типових для нескінченної жуйки пласких ток-шоу а-ля Савік Шустер. Про що не говорять на подіумі Шустера – те, власне, і є маргінальним. Окей, для нас це комплімент… але «топові» письменники, запотребувані серед журналістів, відчувають, що їм завтра не подзвонять, якщо вони перестануть танцювати під дудку цього ідейного мейнстриму. Усі споживачі мас-медій мимовільно перебувають заручниками такої логіки – в пазурах «калібанів». 

 

Василь Лозинський: Якщо говорити про літературо-центричність у відношенні до інших медіа, то тут не треба остерігатись маргіналізації і конкурувати на рівні з ними. Це радше факт. Але те, що згідно певного суспільного консенсусу називають літературою, дуже часто нею не є. Автору важливо бути зв'язковою ланкою між читачами, наприклад «маргіналізованими» неофітами і тими, що читають українські але й іншомовні книги. Проте саме в усталених рамках української літератури криється дуже часто пастка маргіналізації. Процес повинен бути динамічним, але і децентралізованим.  

 

Симптомами чого є больові точки українських літературних дискусій, навколо роману Ліни Костенко чи Василя Шкляра?  

 

Євгенія Бєлорусець: Якщо в романі Костенко виникає картина панічного жаху перед постмодерною еклектикою, явленою у мас-медійній дійсності, де немає місця «серйозно обґрунтованому» ставленню до болючих питань української культури, – то в романі Шкляра, ніби у відповідь на хаос ризоматичного мислення, утворюється чітка ієрархічна вертикаль, що тоталітарно вибудовує певну радикальну систему цінностей. 

Обидва романи немов утворюють дві стадії однієї концепції, одного мислення, що закипає через невдоволену потребу в монументальній ідеї, здатній придавити своєю вагою карнавальну метушню мінливих мод. Дивним чином, в Україні компетентне експертне судження – виражене в перипетіях з Шевченківською премією за роман Шкляра – також, мабуть, прагне опертися на радикальні погляди, а саме під їх правим, ксенофобним ключем. Скоріш за все, сподіваючись, що хоча б так будуть розставлені усі крапки над «і», якщо інакше це зробити не можна. Якщо соціокультурні чи естетичні критерії судження про текст не розроблені або ж утратили будь-який сенс.

Експертна оцінка в пошуках орієнтирів, чіткого бачення ситуації, в пошуках ідилічного національного проекту без постмодерної метушні охоче звертається до ідей про націю, рідну землю, до теорій змов, ксенофобії. Однак підкріплена расистським дурманом, замість «обґрунтованого» аналізу української історії та ідентичності оцінка, як і текст, нею обраний, зводиться знову-таки до рівня бурлескного блазнювання. Коло замикається.

 

Наталія Чермалих: Взагалі, наявність хоча б якоїсь дискусії у культурному полі свідчить про те, що «пацієнт ще живий» – цей симптом, певна річ, є радше позитивним, аніж негативним. Але чи дійсно ми були свідками суспільної дискусії – тобто зіткнення кількох докорінно різних аргументованих поглядів на одну подію? Як на мене, «інцидент-Костенко» скоріше продемонстрував неготовність авторки до дискусії, аніж уміння її вести. Щодо «інциденту-Шкляр» – як на мене, цей випадок є яскравою ілюстрацією недолугості української адміністрації, який своєю абсурдністю викликав певну реакцію культурної спільноти. На жаль, справжньої літературної (у першому випадку) й ідеологічної (у другому випадку) дискусії на сторінках преси (а не в коментарях, наприклад, інтернет-ресурсу «Українська правда») я не побачила.  

 

Неля Ваховська: Для мене ці дискусії, особливо навколо Шкляра, засвідчили остаточну кризу культурних інституцій України: національна премія за зверстаний із нац.штампів роман вкотре викрила прірву між інституціями й реальністю, кожна з яких витворює свої світи – безнадійно застарілий функціонерський фантазм «українськості» (чи ж відрізняються його форми від квазі-етичних постулатів «радянськості»?) і простір безпорадного й ошуканого читача. Ця дихотомія симульованого світу, що нібито розвивається відповідно до своїх ідей, та жорсткої й порожньої реальності, як на мене, визначає не лише культуру, а й політику, ба навіть економіку нашої країни. Випадок Костенко засвідчив неможливість поєднати ці світи.

 

Катерина Міщенко: Я б відзначила наявність літературного голоду з боку українського читача. Парадоксальним (але лише на перший погляд) чином медійна скандалізація змусила багатьох читати чи бодай погортати сучасну українську книжку та у якийсь свій спосіб спробувати сформувати власну позицію. Роман «Чорний ворон» чи скандал навколо нього мав би всі шанси ініціювати дискусію про невідрефлексований расизм, вкорінений в нашому повсякденні. А роман Ліни Костенко – це був початок роздумів над проблематикою соціально ангажованого письма, як на мене, ця важлива тема потребує подальшого розгляду. 

Що ж стосується симптоматики, то тут я бачу дещо, як на мене, перебільшені чи перекручені очікування громади від письменника. Час уже їй самій відстоювати себе, а не покладати надій, якщо не на політичного ідола чи згодом релігійного патріарха, то тепер от на поета-пророка. Мені не зрозумілий тренд дисидентства, так само як і конспіративні практики в сьогоднішній Україні – і авторам, і широкій громадськості варто було б відмовитися від окупаційної істерики. Слід нарешті дорости до відстороненого погляду на свої внутрішні осередки ворожості – деконструювати власну жертовність і невтомно працювати в напрямку самоусвідомлення, тоді шанс розпізнати мішень та вцілити в неї буде значно вищим. Інакше всім нам доведеться ще довго потерпати від політичного інфантилізму – ось, до речі, і ще один симптом.

 

Андрій Рєпа: Симптом – це слівце з лікарського жаргону. Я не слідкував за цими дискусіями, власне через це: хотілося дихати свіжим повітрям на природі, а не спертою задухою хворих палат. Каюсь… але ж ті дискусії геть не «літературні», а тоталітарно-розважальні. Цікаве явище наших днів: фашизм, що розважає, гламурний цинізм… Однак, щодо Ліни Костенко, її виказує одна репліка, кинута на зустрічі з київською інтелігенцією в Оперному театрі, – ідеально «шестидисятницька» репліка: «Ще в 1993 я написала: «Гряде неоцинізм, я в ньому не існую". Хто мене тоді почув?» Поетеса уявляє себе Месією, кожне слово якого спраглі істини маси хапають як одкровення. Отож багаторічна мовчанка Месії скидається на істеричну маніпуляцію ображеного Господа Бога (я даю вам істину про цей світ, але сама в ньому «не існую»). І ось Нове Пришестя…   

 

Василь Лозинський: Важко узагальнити ці два випадки. І в цьому проблема. Мені здається, що це все перебільшено, література не повинна бути масовою, навіть, якщо вона має великі тиражі. Важливо, що література є певним ретранслятором, вона впливає на колективну пам'ять, формує громадську думку. Проте, повинні бути незалежні (не-літературні і недержавні), а громадські в т.ч. не фахові інстанції, які підтримуватимуть або підважуватимуть ідеї групових інтересів, які ретранслюють окремі автори.  

 

Література і (права) політика – в чому причини їхньої взаємодії чи навіть взаємозаміни? (Приклад: відкритий лист літераторів щодо тотожності фашизму та комунізму, написаний в березні 2011)

Євгенія Бєлорусець: Думаю, як не банально, однією з істотних причин правизни літераторів є очевидність видавничого успіху деяких творів, що претендують на радикальну право-політичну позицію. Водночас формується нова кон’юнктура, нова бюрократія, що послуговується, як за добрих радянських часів, чіткою ідеологічною системою координат. Право-політична амбіція письменників, їх готовність поринути у містицизм та національні ідеї говорить про їхню безпорадність перед безглуздою непрогнозованістю того, що вони приймають за національний літературний ринок, про бажання прилаштуватися до його вимог. Однак, цього ринку не існує, література виживає за рахунок слабких державних дотацій і меценатської підтримки. І саме до гарячих обіймів експертних рад, сформованих цими джерелами, деяким літераторам дуже кортить потрапити. Щодо горизонту очікування експертів, я висловилася, відповідаючи на попередні питання.

 

Наталія Чермалих: Гадаю, що відповідь на це питання вже міститься у моїй відповіді на перше: дійсно, хто чи що може вільно існувати у просторі, відведеному правицею для культури? Хто чи що, як не популяризатори її ж – влади – ідей? Ці процеси анітрохи мене не дивують, ба навпаки, здаються напрочуд когерентними й ще раз доводять, що Маркс та Енгельс, бодай у чомусь, а мали рацію.

Менше з тим, про взаємозаміну політики літературою я б не говорила: наш політикум має чітку ієрархією цінностей, де літературі, та й культурі загалом, відводяться далеко не перші ролі. Отож, не будемо порушувати логіку суб’єктно-об’єктних відношень: сьогодні політика (або відсутність такої) визначає літературу, а не навпаки. Теж хотілося би сказати й культурним діячам, чиїми вустами сьогодні послуговуються для трансляції сумнівних політичних послань. Перед тим, як підписувати черговий папірець, треба подумати, чи не буде використане ваше висловлення політичними маніпуляторами, які насправді чхати хотіли на якусь-то історичну справедливість. Думаю, у зазначеному прикладі ми маємо справу з перевіреною стратегією політичних популістів: штучно створити суспільне протистояння, а потім використати на свою користь політичні дивіденди. Нам черговий раз пропонують визначитися: з ким ви, на чиєму ви боці? Хто вони, «ваші» герої? Захисники чи кати? І хто тоді «справжні» жертви? Євреї чи українці? Гадаю, що за такої альтернативи єдиною гідною відповіддю буде радикальний жест: розірвати той папірець навпіл. Адже якщо не дати відсіч спробі фашизоїдного наступу сьогодні – гадаю, читачі й без прізвищ зрозуміють, про що я – завтра українське «погано» може перетворитися на «гірше не буває». І швидше, ніж гадалося.

 

Неля Ваховська: Я також не бачу підстав для ототожнення цих двох сфер, хоча б через те що література так і не спромоглася створити свого голосу в загальному суспільному дискурсі. Маємо справу з висловлюваннями окремих (!) «діячів», чиї мотивація, інтереси, позиція часто-густо дискредитовані потребою виглядати репрезентантами української культури / інтелектуалами за межами своєї країни, де, як відомо, інтелектуал, навіть без смішного довіску «публічний», має бути критичним і дещо опозиційним. У випадку українських «репрезентантів» я бачу систематичні й невідрефлектовані споби підмінити сутність проявами, критичність – оказіональними протестами проти будь-чого.

Проблема не в тому, що письменник може відстоювати праві чи ліві погляди, зрештою, він має повне право на свої переконання. Проте систематична індиферентність та популізм українських літераторів-інтелектуалів іноді викликають розпач.

 

Катерина Міщенко: Так, не можна говорити про цілковите злиття. Однак література так чи інакше, у власних темах чи в публічній особі автора, намагається підняти політичні в суспільно-емансипативному сенсі питання. І в нас мовна та національна емансипація відштовхуються від «монстрів минулого»; саморефлексія, що логічно зумовлює самовизначення та емансипацію, має місце досить рідко. Така програшна стратегія, поміж іншого, пов’язана зі звуженням поля явищ, які варто критикувати. І якщо від українських псевдо-політиків не лишилося нічого, крім медійної голограми (тобто вони якоюсь мірою і художні персонажі), то ангажовані літератори підписами таких листів викривають себе як політично неграмотні, і відповідно не здатні до політичного жесту, який би відкрив «відданому читачеві» нові грані проблемного питання і призвів би до критичного наростання влучних публічних, політичних жестів. 

 

Андрій Рєпа: Мене геть не дивує і не бентежить злиття правої політики та письменників. Ідеологічно письменники захрясли в міфології, часто вульгарно-масовій… Варто нагадати, що від часів «справи Дрейфуса» у Франції письменники в більшості своїй чітко виступали на боці правих, натомість «інтелектуали» (здебільшого представники університетських кіл) народилися під ту пору як ліва опозиція до мейнстримного ура-патріотизму (державної релігії). Приклад письменника Золя збиває з пантелику – він прославився своїм памфлетом «Я звинувачую!», бо радше був винятком. Ця історія ніколи не закінчиться. Серед письменників завжди домінуватимуть праві настрої зваблених державою-спокусницею: щоб бути лівим, письменнику необхідно ставати «ангажованим», себто свідомо ставити свою «буржуазність» (освіту, мову, культуру, статус, становище) на службу низовій класовій політиці, а отже, ставати «винятковим», винаходити себе в ситуаціях опору і знеславлення.  

 

Василь Лозинський: Література, щоб бути доступною для маргіналізованих груп й ідентифікуватись з їхніми проблемами чи перевагами може виражатись не лише через мову, а через цілий ряд вже механізованих і набутих, а не вроджених рефлексів, які можуть не мати нічого спільного з правою політикою. Таке злиття і взаємозаміна скоріше виявлять помилки націоналістичних (однокультурних і одномовних) груп і стануть буферною зоною щодо реальних змін як у «окремих» національних літературах так і у житті.  

 

Простори – маргінальне видання в українському літературному процесі. Маргінальність як позиція мовлення: чи ми хочемо, готові лишатися маргіналами?

Наталія Чермалих: Не думаю, що Простори є маргінальною ініціативою в українському літературному процесі. Проте, Простори, безперечно, маргінальне видання в сьогоднішньому літературному процесі держави Україна. Не знаю, чи читачі відчують різницю, але на мою думку – й про це я вже писала вище – на сьогодні це суттєво різні речі. Відповідаючи на другу частину запитання, висловлю надію на те, що в сучасній Україні оформиться-таки альтернативний політичний дискурс (адже передумови в суспільстві для цього вже є), в якому Просторам буде не соромно займати більш центральні позиції. Гадаю, що якби завтра нашій ініціативі ненароком присудили шевченківську премію серед літературних видань (якби така була) – то ми би теж від неї відмовилися. Але зовсім з інших причин, ніж Василь Шкляр.

 

Неля Ваховська: Гадаю, в певному небажанні контактувати з химерним явищем «української літератури» Простори не самотні – як з міркувань політичних, так і з естетичних, про що йшлося вище. Встрявати в дискусію із фантазматичним конструктом, що, подібно до Шклярового персонажа, заповідає «поховати його у брилі й вишиванці», означає лише підтримувати його агонію. Іноді мовчання – це також висловлювання.

 

Катерина Міщенко: Маргінальність чи невидимість в ширшому культурному полі для Просторів означає незалежну позицію, і як я сподіваюся, ведення власної лінії, яка окреслює вимір естетичного та політичного в сьогоднішній культурі, мистецтві й зокрема літературі. В умовах, коли культурне середовище має відвойовувати власні території, відстоювати своє право бути попри все, так само як і право на існування складної, авангардної, інтелектуальної літератури, літературне видання, хоче воно чи ні, змушене артикулювати власну політичну позицію й виходити з нею на вулицю – в усіх сенсах цього виразу. І якщо на сьогодні це нібито маргіналізує літературне видання, то зовсім скоро ситуація зміниться. 

 

Андрій Рєпа: На Простори треба реалістично поглянути в загальній опції поточного «літературного поля» (П. Бурдьє). Де ми перебуваємо на цьому полі? Здається, ідейно і тілесно десь поруч з такими інтелектуальними виданнями, як «Спільне» та «Політична критика». Ядро цих часописів складають критично налаштовані молоді соціологи та культурологи Києво-Могилянської академії. Себто радикальна опозиція до тоталітарного ТзОВ «Савік Шустер і Ко», опозиція, до якої ми належимо душею і тілом. Наша ж особливість і шанс – неналежність до академічних інституцій, свобода від дерев’яного науково-фетишистського дискурсу, продовження традицій авангардистської культури, тісно пов’язаної з «перекладом» і накладанням різних інтелектуальних досвідів (від літератури і мистецтва до низової політики та революційної ангажованості). Чудова позиція і горизонт можливостей. Чи реалізуємо їх – покаже майбутнє. 

 

Євгенія Бєлорусець: Погоджуюся із висловленими Андрієм думками. Є оптика, у якій так званий мейнстрім є явищем маргінальним. Адже українська література не одна, їх декілька. Окрім літератури, котра отримує премії, охоче рецензується і просувається видавцями, крім офіціозної літератури «великих ідей» має існувати і така, що руйнує нав’язані літературі мотивації, наслідуючи авангардні, експериментальні, абсурдистські і концептуальні традиції.  

 

Василь Лозинський: Важливо знайти свого читача, не слід вважати, що кількість читачів стала і це завжди одні й ті самі люди. Український літературний процес, як мені здається, внутрішньо бореться з усвідомленням цієї своєї «маргінальності» і виражає страх перед іншими культурами. Це не має бути проблемою, бо література може бути спрямованою на комунікацію. Це те що ми робимо переважну кількість часу свого життя. Переважно мова є основним виразником внутрішнього дискомфорту, але й втіхи, проте межа між абстрактним і конкретним у ній не така вже розмита.
У вільних інтерпретаціях мови потрібна чітка програма, яка змінюватиме своє значення відносно змін у реальності. Важливо опанувати певні інструменти та зжитися старих авторитарних рудиментів системного дискурсу. Водночас потрібні оновлені та переглянуті тексти. Переклад дає змогу як змінювати оригінал, пристосовуючи до часу, так і бути поза системою певної національної літератури. Проте лише на дуже короткий час. 

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua