ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Академический расизм: подводя итоги дерегуляции - ПРОSTORY - український літературний журнал Академический расизм: подводя итоги дерегуляции Шрами на тілі міста - ПРОSTORY - український літературний журнал Шрами на тілі міста Слова без тіла і без тіні - ПРОSTORY - український літературний журнал Слова без тіла і без тіні
Друкувати

мир и я. или как миня обезмирели

Еще чуть ли не в Киевской Руси придумали для иноземцев общее название – немцы, то есть немые, точнее, как толкует этимологический словарь – невнятно говорящие. А ныне более или менее не гладко изъясняющиеся «немцы», – то бишь мигранты, турки, хорваты греки, всякие африканцы и украинцы, – понаехали в сытые германии, швейцарии, франции, «штоб вкалывать». Мигранты населяют целые кварталы, даже районы на окраинах больших европейских городов. Все разные, но уже почти этнос. К ним теперь относятся строки Маяковского: «улица корчится безъязыкая – / ей нечем кричать и разговаривать». 

За них и о них говорит поэтесса Драгица Райчич. Ее стихи написаны на том самом «немецком» немецком языке, увертывающемся от орфографических и синтаксических норм. Но не потому, что Драгица Райчич не владеет нормативным немецким: она стремится в своих стихах высказать мигрантскую отчужденность и часто отверженность, замкнутость в общине себе подобных, обреченность на культурную изоляцию в стране пребывания. Здесь речь о Швейцарии, но где по-другому? Этим языком, на этом языке Райчич открывает в своих стихах существующий совсем рядом мигрантский мир с его радостями и горестями, но всегда с изнурительным трудом. Не уверен, что так, именно так говорят мигранты. Каждый ведь из них ошибается по-своему, тем более, что родные языки разнятся. Наверное, такой язык – условно мигрантский – отыскивает Драгица Райчич. Язык, помимо уже сказанного, становится как бы еще одним измерением в стихотворении. Обращаясь к участи мигранта, поэтесса говорит вообще об уделе человека в сегодняшнем мире – в поэзии иначе не бывает. Мир «белых» и мир мигрантов отражаются друг в друге и, пусть медленно, эти миры взаимопроникают. 

Драгица Райчич сама прошла путем своих персонажей. Из хорватского Сплита она в 1978 году, девятнадцатилетней, попадает в Швейцарию, где работает уборщицей, гладильщицей, работницей-надомницей. Пишет и публикуется сначала по хорватски, потом по немецки. Ее стихи и короткая проза появляются в немецкоязычных журналах и антологиях, выходят отдельными сборниками в Швейцарии. В 1988 году возвращается в Хорватию, издает там газету «GlasKostela», работает журналисткой. В 1991 году, во время гражданской войны в Югославии, вынуждена с тремя детьми бежать в Швейцарию, снова заниматься уборкой. Сейчас она живет и работает в Иннсбруке, опубликовала свой первый прозовый роман «Ожидание Броха». 

Драгица Райчич – автор пяти книг, куда вошли стихотворения, короткая проза, театральные пьесы. Она – лауреат литературных премий: Мюнхенской поощрительной премии им. Адальберта фон Шамиссо и поощрительной премии им. Г. Мерано (Италия). 

Марк Белорусец

 

ПОЛДЕНЬОБЕД 

Зелень поласкается в супе
ласково потом под языком
дети с мокрой обувкой придут
и чужими словами.
Ни кошки нет у них
ни собаки. 

Я у них то же
Родину украла. 

 

В ПАРЯДКЕ ВЕЩЕЙ 

Если честно
фашист напалавину
другой ктонибудь
и
для нас везде полный парядок
нет в чужие дела
мы не влезаим
скакойстати
свая рубашка поближе
што там ищо
да не правда вовсе
не делаим вид будто мы боги
а наидаемся это точно
только не надо твердить безпристанно про голод
не то у нас апитит пропадет. 

ПОЧТИ ВСЁ 

Памимо
пары ботинок
и сумок
ничево мы
пред явить
не смогли б
В вашу Странну
приехали
штоб вкалывать
И севодня
снимаим квартиру
цветной теливизор есть
8 каналов
Дети наше багатство
увважение
Пару Cлов из нашево языка
учат они вечиром
в вашей Странне
ночи длииные
мы улитаем назад
в нашу не щету
стать щасливыми

МИР И Я
ИЛИ КАК МИНЯ ОБЕЗМИРЕЛИ 

Они миня послали в мир
а Я хатела иново
чевото в другом мире
так згинул мой мир
между диревьев
в агромном мире
Немой
лешаюсь я ума
лешилась ума стала немой
кто тово не знает
бываит мир
в мечтах лиш прикрасен.

Перевод с немецкого Марка Белорусца

 

Народження №1 

Таке бува, якшчо бур’ян рвати, сирим до рота пхати, гарячий голод, холодний голод, найголовніше «ми перемогти» (цитата) – дід із рушницею.

Це бува, якшчо з дому втік, очі п’яні, гострий язик, голову тобі дурити, де твої очі були. Цитата – баба, вістку від старшої сестри передає. ВОНО з’явитися – мале, як миша, червоне, як вишня, крикливе, як ворона. ВОНО, жабиня, мати шпарку між лапками, «ни житиме» (цитата) – сліпа повитуха.

Пуповина була тричі на шиї обмотана.

Назвемо її Блага сказав батько, думав, шо вже те ім’я помогати такій потворці. Хоч приховати свою огиду. ВОНО перший день у світі з оманливим іменемпочало. ВОНО тіки кречати може. Вночі, одна по одній три жінки чериз вікно без шибки приходити. ВОНО їх бачити, чі не бачити, та потім часто розказувати про те. Перша жінка сказати, я даю тобі п’ядесят років шоб знайти правди.

Друга сказати: я даю тобі розуму який ні в одній правді ни буде певний. Третя сказати: я даю тобі язик він найде слово для всього на шо глянуть очі.

ВОНО чути це все й думати тож я для цього з’явилася тут, шчось шукати, не находити, до всього ліпити язиком назву. П’ядисят років і тоді я піду, Блага наче й не жити ніколи. Вона у небі, одна брихня майже ни шкодить другій.

 

Одягнуті собаки які сплять із людьми 

Лист, рік у дорозі Піза-Трієст-Фіуме-Спліт. Руки батька. Суп холодний уже. Через двацять років сестра батька, про яку думали, шо вона зникла, говорить із жовтої бомаги. Батько чита голосно, затинаєця, сльози матері солити суп. «Мої любі, хто з вас живий. Цей лист пише племіник сіньйори Марії, він шукатиме вас. Я в Італії, втикла тоді з італійським солдатом, Сабатіно має добру душу й уже розуміти нашу мову. Він швець, ми жити в селі не далеко від Пізи. Мені іноді тужно за вами. У нас нима дітей, тіки дві малих собаки. Останні роки я не здужаю. Поки я дужче не ставала хвора, хочу когось із вас побачити. Як Тобі ведеться, брат мій єдиний, Ти досі злий, ти казав Faschista, та з Сабатіно добре, це як їсти теплий хліб. Напишіть шось (чі за Тіто твої діти навчитися писати) напишіть і дайте лист Карло, він у наступні місяці повертаєця до Італії. До того часу обіймаю вас. Сабатіно і Нефа».

Отак просто, думали мертва, воскресла, ось я. Батько дивиця на матір. В матері червоне обличя блищить од сліз. Ми поїдем до Неї, Ти чула, поїдем, Ти маєш безплатно квиток на залізницю. «Поїхали з нами» кажу я, нища від стола, вони не чути. Я переступаю поріг, сонце змінювати обличчя, птахи співають голосніше, Італія, тітка, їхати в кінець світу, Сабатіно не фашист, швець, я в поїзді вже, поїзд за деревами, я дуже-дуже вилика. Світ може прийти до нас зі шматком бомаги. Я говорю з собою як завжди голосно, одна я слухає слова, інша їх вимовля. Як шось станеця, мати й батько вже на справді ни тут, він каже, відповіда, пита, відповіда, вона міняєця в лицеві, вони вже виїздять. А баба гарно дивитися за дітьми, це тілки два тижні, я пишу шо хвора, шоб поїхати, ти маєш позичатись, Італія, знаю.

Я чіпляюсь на гілку оливи, мої вуха червоні, як головки сірників. Прокляття у горлі не давати дихати, все темніє, я все добре чула. Виключено, так просто, вони їдуть на поїздові, без мене. Вони вже вирушили порати коня й коров, ідуть поряд, їхні руки в повітрі, їх тут зараз майже нема, два майже італійця, Боже поможи я їх так ненавижу каже гучно мій голос. Коли стану велика, я теж піду, далі кінця світу, на багато далі, ви ніколи мене ни найдете, ви будите плакати, я вам ни писатиму лист, ви назавжди залишатися тут і ставати такі старі як і баба, і такі ж огидні ставати, я клянусь, краще брати з собою нашу стару козу, чим вас, так. Сльози на моїй сорочці вже, лескочуть живіт. Я все одно вмію рахувать до п’яти й більше і мині вже п’ять. У тітки Нефи собаки в чиривиках, вона втікати, я це розумію, її Сабатіно гарний як хліб. Я хочу чоловіка як найбільший виноград або ж він не мусить бути як перша вишня. Завжди він питатиме поради моїх дітей, братиме їх у дорогу, він ни говоритиме так голосно й він має сміятися до дітей. А мені ни треба буде плакати коли він як батько сміятимеця до сусідки Ясної, підождіть. Я ховаюся під ковдру і прикидатися мертвою. Під ковдра так тепло, я тремтіти од люті. Пізніше, крізь сон, на шкірі руки відчуваю батька вуса, світло блищати, будити мене, я відкриваю очі, та ще нічого не бачу. Ось вона, вона заснула, не вечеряти, не сказати нам, де вона, от вперта, ну хай уже далі спить. Я хочу повернути день, шоб знову приходити ранок, ще раз лист на столові, ще раз, так, ми й нашу доцю брати з собою. Я б тоді підстрибнувала високо, любила б обох, сама пішла б ноги мити, обнімала б кіз…

Переклад з німецької Олександри Григоренко


Ілюстрація: Christine Meisner. The Present

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua