ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Мой сепаратизм - ПРОSTORY - український літературний журнал Мой сепаратизм Нова хвиля стала, яка не бувала - ПРОSTORY - український літературний журнал Нова хвиля стала, яка не бувала Любов і ненависть до іншого - ПРОSTORY - український літературний журнал Любов і ненависть до іншого
Друкувати

Мартін Поллак: Мрець у бункері. Фрагмент

 

Це не книга спогадів, у якій автор переймається питанням, хто він такий. Це радше книга історії,у котрій автор запитує себе, як сталося т ак, що він зміг з’явитися на світ. Мартін Поллак – один із визначних австрійських письменників, один з головних діячів у ланцюгу, що сполучає Центральну та Східну Європу, – не пам’ятає свого батька. Здобутком цієї історії, яка є водночас історією сім’ї, і нації, і війни, є те, що читач ніколи не забуде його батька – мерця у бункері.

Поллака після війни виростили люди, яких він любив, проте дитиною він навіть не намагався зрозуміти їхні складні взаємини. Він дорікає собі за вади, властиві усім дітям, – егоїзм, потребу в увазі, брак інтересу до великих дорослих історій. Здається, він вірить у те, що сам був одним з прикладів австрійського забування про нацистське минуле. Коли він пише, що мав «талант витісняти з пам’яті речі і людей», читач ловить себе на думці, що більшість із нас володіють таким самим талантом.

Після Другої світової війни в Австрії панувало суцільне безладдя, і Поллаків досвід американських бомбардувань, радянської окупації, втрати членів сім’ї у цьому сенсі цілком типовий. Той безлад породив і певну національну історію, базовану на такому собі внутрішньому розриві: назовні Австрія конструювала свій образ жертви, а в приватній сфері австрійці, як, приміром, Поллакова сім’я, зберігали вірність ідеям нацизму. Поллак пише: «У нас не ставили запитань, ось у чому проблема». Цей вислів «у нас» може означати як сім’ю, так і націю, і, гадаю, Поллакові йдеться про обох.

Він з’ясовує основні факти про свою сім’ю: його любий дідусь був адвокатом і допомагав експропріювати майно євреїв, його рідний батько депортував євреїв у Ригу і служив у складі загону карателів у Південній Росії. Батько пройшов через Південну Україну, бачив і, без сумніву, брав участь у частині найстрашніших німецьких злочинів, а потім повернувся до гестапо. Проте Поллак не розглядає ці результати своїх розслідувань як остаточні відповіді, як розв’язання загадок. Його цікавлять обставини, мотиви, людські взаємини. Це робить його моральні судження ще потужнішими. Ставлячи важкі запитання про свою сім’ю, Поллак пише надзвичайно цінну історію австрійців та націонал-соціалізму.

Багато в чому ця книга є зразком для істориків – в Австрії, Україні, Європі, котрі прагнуть досліджувати складні теми новітньої історії, в яких емоційне і політичне важить так само, як і наукове. Поллак починає з конкретних деталей і збирає стільки даних, скільки може знайти. До пам’яті він ставиться серйозно, зі співчуттям. Поллак не прагне ані захистити пам’ять, ані зруйнувати її. Він просто хоче зрозуміти, що насправді трапилося і чому. І часом дивується з того, що віднаходить в архівах. Все це він описує із надзвичайною точністю і в дуже виваженому тоні.

Невід’ємною частиною такої серйозності є те, що Поллак не приховує своїх почуттів, які перебувають в епіцентрі його дослідження. Читач отримує уявлення про те, який шлях пройшов автор, щоб досягнути цього виваженого погляду, чесності, своєї письменницької зрілості. Східна Європа була регіоном, де його батько в чинив найгірші зі своїх злочинів, розмитих у зумисній недостовірності колективної пам’яті; його вибір жити у Східній Європі, здається, дозволив Поллаку стати справжнім істориком, який безперечно присутній у цій книзі. Він спершу сорок років вивчав Східну Європу, а вже потім – лише потім – з’ясував, що його батько накоїв шістдесят років тому.

Поллак не переоцінює того, що дізнався про свого батька. І не поспішає з висновками. Він міг би скомпілювати два-три докази, вирвані з контексту, і довести, що його батько був добрим до євреїв. Він цього не робить. Натомість письменник приймає очевидність того, що його батько брав участь у масових убивствах. Водночас Поллак не заперечує батькову людяність. Ми бачимо, що його батько піддавався пристрастям, які, можливо, і сам не зовсім розумів. Навіть займаючись расовими чистками в Європі, він був прихильний до людей, які не були німцями, до тих, хто мав би бути його расовим ворогом.

Можливо, це просто ілюзія, зумовлена доступними джерелами чи їхньою відсутністю, але складається враження, що Ґергард Баст, Поллаків батько, не сприймав своє життя як драму. Навіть залучений до жахливих злочинів, він насолоджувався зустрічами з друзями, катанням на лижах, тривалими подорожами у місця свого дитинства. Ця туга за молодістю – це, мабуть, єдиний зв’язок, який читач може побачити між батьком і сином. Поллак також повертається у дитинство і дає нам відчути водночас як люблячу родину, так і зламану націю, які не суперечать одна одній. Зрозуміло, що для сина життя зовсім не таке легке, адже тягар відповідальності за співчуття, істину і розуміння, який він несе на собі, таки важкий.

Тімоті Снайдер

 

Мрець у бункері. Історія мого батька

Одразу після аншлюсу начальника бременського гестапо Ервіна Шульца відправили до Ґраца, щоб створити у штирійській столиці відділок таємної поліції. Більшість простих гестапівців було набрано з колишньої поліції, проте для керівних посад німецький
начальник шукав нові сили, молодих, енергійних, політично надійних юристів, що довели свою вірність у часи заборони, бездоганних націонал-соціалістів. 20 березня батько пішов на службу до таємної поліції (гестапо) Ґраца, йому тоді було 27 років; у той самий час його прийняли до служби безпеки райхсфюрера СС (СД). Його нижньоштирійське походження виявилося іще одним плюсом. Заступник начальника ґрацького гестапо адвокат Вернер Делпін також походив зі стародавнього нижньоштирійського роду, як і ґаугауптман Штирії та високопоставлений керівник СС Армін Дадью. Гестапо розмістилося на Паркрінґ, 4, СД – на Лехґассе, 34, підрозділ СС XXXV, до якого належав мій батько, мав свій штаб у ґрацькій фортеці. Несподівано він став людиною: ще вчора переслідуваний поліцією нелегал, а сьогодні – представник влади, чорний мундир із черепом на кашкеті, чоловік, якому інші віддають честь, клацають підборами. Проте у своїй автобіографії він присвячує цьому важливому кроку лише кілька рядків:

«З 9 березня 1938-го служу при штабі штандарту 38, Ґрац, 20 березня 1938-го мене перевели до СД, і відтоді я служу гестапо у відділку державної таємної поліції Ґраца».

Перевели до СД. Припускаю, що перехід до служби безпеки райхсфюрера СС відбувся автоматично, усіх співробітників гестапо при вступі до СС зараховували і до СД, а в його випадку, вочевидь, вийшло навпаки. Що підштовхнуло мого батька до цього вибору – зробити кар’єру у політичній поліції націонал-соціалістської держави, в інструменті терору й жахіття? Чому він не став адвокатом, як дід? Він мусив знати, що таке гестапо, саме він, у його ситуації, з його юридичною освітою, з його знайомством із апаратом цього режиму.

Гестапо почало діяти одразу після аншлюсу. Воно проводило обшуки будинків, арешти і допити, всюди діяло дуже жорстоко. Багатьох людей відіслали до концентраційних таборів, це відбувалося без рішення суду, самим лише рішенням гестапо, не керованого жодним законом. Як член гестапо мій батько фактично з першого дня був частиною терору, він складав списки заарештованих і проводив допити людей, яких свавільно проголошував ворогами. Чи підписував він також накази про позбавлення волі, бив і катував людей чи давав вказівку їх катувати (для цього були окремі співробітники, садисти, розбійники)? Я цього не знаю. Я виходжу з того, що він був переконаний, буцімто бореться на правильному боці, за майбутній Райх, за народну расову єдність і чистоту – за всі ті тодішні лозунги, проте кар’єру в гестапо тоді обрали н е т ак багато людей. Чому саме він?

Це питання багато років переслідує мене, наче похмура тінь, про яку я знаю, що ніколи не зможу її позбутися.

«Твій батько був ідеалістом, він завжди був порядним, він робив усе лише через ідеалізм, боровся за те, у що вірив, усі ми були ідеалістами, усі ми в це вірили», – сказала мені якось баба, я тоді вже навчався в університеті. Я тоді щойно повернувся з навчальної поїздки до Польщі, відносини між нами були напружені, вона вже знала, що я обрав собі інший шлях, але не хотіла цього визнавати. «Ми не зробили нічого, чого мусили би соромитися, – додала вона також, – ні твій дід, ні батько, ні дядько, ні я, ніхто з нас».

Молодим юристам гестапо пропонувало шанси швидкого кар’єрного підйому та гарну платню – умови, яких не було більше ніде. До всього таємна державна поліція мала особливі повноваження, вона стояла над законом, чи радше, була поза ним. Овальний значок з блискучого металу з вибитими словами «Таємна державна поліція» на одному боці та з орлом і свастикою на другому надавав своєму носію майже необмежену владу. «Повноваження та справи Таємної державної поліції не є предметом перевірки адміністративними судами», – писалося в законі про гестапо від лютого 1936 року. Гестапо було державою в державі, його високопосадовці почувалися абсолютною елітою, вважали себе борцями проти внутрішніх ворогів націонал-соціалізму, проти зрадників свого народу, євреїв, марксистів, церков.

У службі безпеки райхсфюрера СС (СД) елітарна свідомість була ще вищою, її члени вважали себе елітою еліт, відповідальною лише особисто перед Гіммлером та Фюрером. «Найвищим законом, найвищим суддею з усіх втручань в особисту свободу, власність
та, якщо буде потрібно, з питань життя і смерті в Австрії є тільки Фюрер», – написав у квітні 1938 року голова СД Райнгард Гейдріх у своїх міркуваннях про роль служби безпеки в Австрії. Задумана від початку як розвідувальна служба партії, СД з початком війни все більше перетворювалася на інструмент масового нищення.

Членам гестапо офіційно не наказували розірвати всі зв’язки з церквою, проте мій батько поспішив з неї вийти. В анкеті СС у рубриці «Конфесія» було три варіанти відповіді: євангеліст, католик, віруючий у бога. «Правильну відповідь підкреслити, біля „віруючий у бога“ вказати дату виходу з церкви». Він підкреслив «віруючий у бога», поряд написав: «так, квітень 1938». У графі «Членство у товаристві „Лебенсборн“» його рукою написано «ні», почерком, який протягом дослідження його життя став мені таким близьким; натомість він, звісно, був «носієм шеврона старих бійців». Його видно на фотографіях, де він у мундирі – на правому рукаві чітко виділяється трикутник.

Одразу після аншлюсу у Ґраці, як і всюди в Австрії, окрім представників режиму Шушніґґа, заарештовували ще й євреїв – представників громади, що налічувала рівно 1700 осіб, ґрацького верховного рабина Давида Герцоґа, комерсантів, науковців, людей вільних професій, багатьох із них депортували в Дахау або до Бухенвальду. На єврейських крамницях вішали спеціальні знаки, а перед ним виставляли пости, щоб неєвреї не заходили. Євреїв принижували, їхні домівки плюндрували. 15 березня 1938 року всіх службовців-євреїв було звільнено, трохи згодом єврейських дітей повикидали з громадських шкіл, пізніше єврейським лікарям, адвокатам, ветеринарам, аптекарям тощо заборонили працювати за професіями, євреїв вживали з країни. Проведенням усіх цих заходів займалося гестапо, воно складало списки єврейських громадян, віруючих євреїв і так званих визнаних євреїв, тобто людей, яких за нюрнберзькими расовими законами було визначено як євреїв; загалом у Ґраці постраждало рівно 2400 осіб.

Чи був мій батько переконаним антисемітом? Я не знайшов цьому жодного підтвердження, що нічого не означає, адже документів з тих часів лишилося мало, а в родині про це не говорили. Проте з нових досліджень на цю тему відомо, що не всі члени гестапо та СД були шаленими антисемітами на кшталт Юліуса Штрайхера, навіть так: більшість із них зневажали цю примітивну форму ненависті до євреїв, бо вона суперечила їхнім науковим амбіціям. Вони вважали себе прагматиками, інтелектуалами. Холодні, дистанційовані і від того більш ефективні, також і на заходах, що стосувалися євреїв аж до їхнього знищення.

 

З німецької переклала Неля Ваховська, 2014

 

Більше про книгу і можливості її придбати на сайті видавництва Книги-ХХІ

Рецензія Роксоляни Свято на Літакценті

 Інтерв"ю Ірини Плехової з Мартіном Поллаком

Аудіо-інтерв"ю Ірини Славінської з Мартіном Поллаком

 Короткий огляд на Укрправді

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua