ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Літературна не-подія: епізод з історії українського книговидання - ПРОSTORY - український літературний журнал Літературна не-подія: епізод з історії українського книговидання Патрік Мекі: Мистецтво Джеффа Волла - ПРОSTORY - український літературний журнал Патрік Мекі: Мистецтво Джеффа Волла Не зрадь біле! - ПРОSTORY - український літературний журнал Не зрадь біле!
Друкувати

Артур Клінав: Мінськ. Путівник Містом Сонця

 

І.

Я народився у Місті Сонця. Перше, що пам’ятаю про нього - це величезна бетонна плита, на яку я намагаюся вилізти. Я деруся на цю холодну сіру глибу, чіпляюся за неї руками, ногами, зубами, і коли, нарешті, з неабиякими зусиллями вилажу нагору, переді мною виростає ще одна така сама бетонна плита. Я дряпаюсь на цю плиту, але коли видираюсь, то з’являється наступна, а за нею – ще одна, і ще, і ще…

Дивна властивість пам’яті. З усієї кінохроніки нашого життя вона особливо виразно фіксує поодинокі епізоди, події, не конче для нас істотні. Спогади схожі радше на чорно-біле кіно, де більшість кадрів – просто подряпити і крапки, що бігають по екрані на чорному, білому або сірому тлах. Однак раз-у-раз оці танці абстрактних білих ліній на чорному прорізають пронизливо реалістичні образи, які не стираються із часом, а залишаються недоторканими в нашій пам’яті аж до останнього, перед надгробними титрами, фрагмента фільму.

Дивно і, мабуть, символічно, але саме кадри з бетонною плитою стали найпершим фрагментом моєї пам’яті, першим проблиском реальної картини світу з-поміж кілометрів чорно-білих подряпин і плям.

Бетонна піраміда, на яку я намагаюся видряпатися - це всього лише сходи між другим і третім поверхами нашого багатоквартирного будинку на вулиці Ломоносова. А деруся я до свого першого друга дитинства – Ігара Брандзіна, який живе поверхом вище і також народився у Місті Сонця чотирма днями раніше того ж таки 1965 року. Я ще не знаю, що цьогоріч перша людина на Землі полетить у відкритий космос, а «Бітлз» зроблять революцію у свідомості західної молоді. Що три роки тому людина з Міста Сонця на прізвище Лі Гарві Освальд відправилася вбити президента Кеннеді, а в Москві змовники з Політбюро зняли Хрущова. Починалася епоха Брежнєва.

Я просто йду в гості до свого приятеля. Точніше, повзу, адже ходити я ще не вмію. Тому сходинка здається величезною, вищою за мене плитою, а сходи перетворюються на велику кам’яну піраміду. Подальші події цього дня, як і більшості інших,стерлися з моєї пам’яті. На екрані знову рясніють білі і чорні лінії, пунктири та крапки. Але бетонна плита так і залишилася першим спогадом та образом цього Міста, простим і загадковим, як чорний квадрат Малевича.

 

ІІ.

Якщо їхати до Мінська з Європи потягом, то перш ніж вас зустріне Площа Воріт у Місті Сонця, ви мусите пройти через чистилище – перші Ворота, які стережуть кордон Країни Щастя. Всі потяги при в’їзді на її Територію повинні змінити колеса. По-своєму це дуже незабутнє, дивне видовище. Вночі, коли ви прибули на кордон (а більшість потягів з Європи проходять кордон чомусь саме вночі), ваш вагон в’їде у величезний, довжезний цех після проходження паспортного і митного контролю.

Естетика цього цеху залишилася такою ж незмінною, як кілька десятиліть тому. Високі закопчені вікна, стіни сіро-брудного кольору, шорсткі, перефарбовані десятки разів, зелені металеві столи для приладдя. Вежа крана, яка час від часу з шумом пролітає у вас над головою. Велика кількість маленьких темно-рудих дверей, що ведуть кудись убік.

Із безлічі оцих дверей, розкиданих по всьому периметру цеху, починають виходити якісь маленькі люди, одягнуті у темні засмальцьовані роби. Вони не надто привітливо зиркають на вас, коли ви з черговою нічною цигаркою виходите в тамбур і починаєте приглядатися до них. Проте насправді вони зовсім не злостиві. Можливо, їх дещо дратує, що в такий пізній час, у цьому напівтемному брудному цеху їм доводиться грюкати по металу важкими кувалдами, тягати пудові гаки й забирати вісі колісних пар з-під вагону. А ви, такий чистесенький і ставний, їдете в Країну Щастя або навпаки – такий щасливий знову повертаєтесь до Європи. Зрештою, якщо б ви проїжджали кордон років двадцять тому, в час сухого закону, ці ж таки люди охоче допомогли би вам дістати пляшку горілки за подвійну ціну, пачку цигарок, а може, і щось іще.

Із голосними криками і матами маленькі чорні чоловічки починають роботу. Багатонними домкратами вони підіймають ваш вагон на висоту півтора-двох метрів і викочують з-під нього колісну пару. В цей час звідусіль лине дикий брязкіт залізяччя і розспіваний оперний регіт домкратів, що ведуть свою нескладну, але натхненну тему. Над головами всіх присутніх, з кінця в кінець по цеху гасає консольний кран, на якому ось уже чимало років висить одненька графічна картина: на ній намальована людина в касці, а на неї падає щось громіздке. Вербальний зміст цього плакату зрозумілий, його знає будь-який підліток: «Не стій під стрілою – уб’є».

Утім, мені завжди здавалося, що цей образ не відповідає урочистості миті, коли в’їжджаєш у Країну Щастя. Краще було би замінити її чимось більш пафосним. Найвеселішим варіантом, вочевидь, став би плакат: «Ласкаво просимо у Пекло!» А якщо серйозно, то, звісна річ, на цьому місці повинен висіти транспарант червоного кумачу, на якому великими білими літерами було би написано: «Ласкаво запрошуємо в Країну Щастя!»

Тим часом чорні чоловічки закінчують свою роботу. Вони опускають вагон на замінені колеса, і ви, задоволений побаченим, продовжуєте свою мандрівку далі. Вперед – у Країну Щастя. Назустріч Місту Сонця.

 

VII.

У дитинстві мене насторожували величезні відкриті простори Міста Сонця. Не те, щоб мені було у них страшно, але їх продувало з усіх сторін якимось незбагненним відчуттям тривоги. Можливо, причина полягала в особливому ракурсі сприйняття маленької людини. Якщо твоя лінія горизонту знаходиться не на рівні метр сімдесят, а на висоті сімдесяти сантиметрів, те, що дорослій людині здається нормальним, тобі може видатися набагато загрозливішим.

Якщо тобі шість років і ти стоїш серед цих порожніх просторів під спекотливим Сонцем – а в цьому Місті воно завжди було нестерпно пекучим, адже до найближчої тіні, в якій можна заховатися, потрібно пройти не десять, а значно більше кроків, – тебе мимоволі огортає відчуття якогось неспокою. Ти відчуваєш, що твоє тіло – нікчемна маленька величина у цьому безмірному просторі під пронизливо блакитним небом, по якому повільно й велично пропливають дивовижно деформовані Аполони, Венери, Амури, велетенські кінські голови, канелюри, античні вази.

Час від часу, коли сонце, хмари і місце, де ти стоїш, опинялися на одній лінії, площею пробігала величезна тінь. Ти бачив, як вона спочатку з’являлася на стінах будівель, які стояли вдалечині, в іншому кінці площі, опускалися долу і неквапливо прямували на тебе, фарбуючи сірим тьмяну вохру асфальту перед тобою. За мить вона накривала тебе. На якийсь час спека зникала, ставало легше дихати. Але ще через мить Сонце поверталося в тій самій послідовності, що й тінь, і ти знов стояв у полоні спекотливого Сонця під цим нескінченним блакитним небом.

Літо завжди приходило в наше Місто раптово. Воно з’являлося одразу після довгої зими і витискало собою той коротенький проміжок, який прийнято вважати весною. Насправді в цьому Місті було тільки дві пори року. Зима, що насувалася десь наприкінці жовтня й лежала згірклим сірим снігом до пробудження землі, пропохлої туманом, на світанку в квітні. І літо, яке вривалося стронцієвими жовтими барвами на початку травня і виблискувало кадмієм та вохрами до кінця вересня. Те, що заповнювало час між ними, оці кілька тижнів невизначеності, вважалося весною й осінню.

У Місті Сонця було прекрасне небо. Я любив, коли воно робилося глибоким, насиченим кобальтом. Тоді ним велично пропливали незліченні білі статуї ватних богів, які дивно поєднувалися з архітектурою цього Міста, з порожніми колонадами коринфського ордеру, монументальними арками, обелісками не надто зрозумілого мені сакрального змісту. У такі дні Місто сповнювалося контрастовими тінями. Ніде більше я не зустрічав таких тіней, як у Місті Сонця. Простір будь-якого європейського міста дуже щільний, надто заповнений, щоб тінь могла так рельєфно себе промальовувати. У Місті Сонця тіні виривалися на волю і виконували справжню феєрію графічних танців, свободу яких не стримували перенасичені стомленою архітектурою простори європейського міста.

Багато років по тому, ставши художником, я полюбив живопис Кірико й Далі. У їхніх образах я знаходив щось дуже співзвучне з моїм дитячим враженням, неясним спогадом маленького хлопчика, який стоїть під спекотливим Сонцем серед тіней, що танцюють на пустельних площах цього дивного Міста.

Однак бували дні, коли небо робилося не кобальтовим, а перетворювалося на незбагненну смугу сірого ультрамарину. Місто немов огортала напівпрозора каламуть. Сонце пробивалося крізь неї, але не породжувало тіней. Точніше, вони з’являлися, але були якісь розмиті, розпливчасті. У такі дні ставало важко дихати. Повітря наповнювалося вологістю, і липка м’якість, як смог, накривала усе Місто. У такий день будь-який рух, мисленнєвий або фізичний, потребував подвійних зусиль, а легке полегшення наставало, коли Сонце заходило за небокрай і Місто занурювалося в освіжаючу прохолоду ночі.

Рідко коли над Містом Сонця було безхмарне небо, яке можна побачити десь в Іспанії. З півночі й півдня, із заходу і сходу Місто оточували незліченні трясовини, які створювали йому дуже осбливий клімат. Повітря в цьому кліматі майже завжди вологе, а тому будь-яка спека або холод переноситься важче, ніж найсильніша спека поблизу моря або найлютіший холод де-небудь далі на континенті.

 

Артур Клінав (Артур Клінаў) - білоруський письменник, митець, фотограф, головний редактор часопису “pARTisan”. Роман “Мінськ. Путівник Містом Сонця”, який у білоруському оригіналі називається “Мала подорожня книжка Містом Сонця”, побачив світ у 2007 році. Мінськ повинен був символізувати ідеальне місто та реалізувати ідею комуністичної утопії після повоєнної радянської відбудови. Книжка, написана крізь призму авторових спогадів і рефлексій про минуле і майбутнє, може слугувати цікавим путівником по ще одному місту Східної Європи з бурхливою історією і карколомними перевтіленнями. Роман перекладений і виданий у Німеччині, Польщі, Угорщині, Росії, Швеції.

 

 

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua