ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Шрами на тілі міста - ПРОSTORY - український літературний журнал Шрами на тілі міста Кишенькова метрополія, або Втрачений рай - ПРОSTORY - український літературний журнал Кишенькова метрополія, або Втрачений рай Діалог / Література / Переклад - ПРОSTORY - український літературний журнал Діалог / Література / Переклад
Друкувати

Мертві чорні жучки серед штучних ворсинок килимового покриття

Вільгельм Ґенацино. Парасолька на цей день. Переклад з німецької Ольги Сидор. Львів: Кальварія, 2008. - 128 с.

На днях задекларувала на Львівській презентації «Просторів» свою готовність повідомляти про цікаві мені перекладацькі публікації, тож вирішила надто не відкладати. Хотіла б звернути увагу поціновувачів красного письменства на новинку видавництва «Кальварія» - на жаль, після двох років відлежування рукопису готового перекладу - тоненьку і майже непомітну на полиці книгарні блідо-зелену книжечку «Парасолька на цей день». Її автор Вільгельм Ґенацино - один із найшанованіших і найулюбленіших письменників у німецькому літературному середовищі, зокрема лауреат такої престижної літературної відзнаки, як премія імені Бюхнера (2004).

Вільгельм Ґенацино автор уже немолодий, він статечний та іронічний вуаєрист, вояжер ніби-то знайомими маршрутами. Ґенацино уславився в німецькій літературі фіксацією буденності, гострою спостережливістю за найтоншими проявами реальності. До його стилю треба звикнути - це неспішні, докладні оповіді із чудовими гумористичними вставками, настільки тонко приправлені іронією, що читач непосвячений може їх і не помітити відразу.

«Парасольку на цей день» (Ein Regenschirm für diesen Tag) переклала львівська перекладачка Ольга Сидор (Пауль Маар «Пан Белло і звичайно диво», Крістіне Ньостлінгер «Маргаритко, моя квітко», а з «дорослої» літератури - Інґо Шульце «Симпл сторіз»). Переклад легко і з приємністю читається: мова загалом стилістично нейтральна, на її тлі особливо помітними є іронічні вкраплення, переліки, гра слів тощо. Перекладачка зробила свою справу: уважно прочитала оригінал і докладно відтворила його доброю українською мовою.

У цьому тоненькому романі оповідь ведеться від першої особи. Йдеться про чоловіка, не надто трудомістке заняття якого дозволяє йому вести доволі пасивний, одноманітний спосіб життя: «Вже сім років я працюю випробувальником черевиків, і можу сказати, що в моєму житті це - єдине заняття, якому я зберігаю вірність так довго і навіть доволі успішно ...» Таке заняття залишає масу часу на зустрічі, розмови, спостереження, рефлексії чи саморефлексії. Чоловікові сорок шість років. Його саме покинула жінка, з якою він прожив кілька років разом: «Ліза була вчителькою, пішла зі школи років чотири тому. Професійне життя Лізи перетворилося на поступове наближення до власного краху. Ліза не хотіла визнавати, що не дає собі ради з сучасними бійцівськими дітьми. Вона гадала, що може перевиховати кусючих і дряпучих забіяк і зробити з них людей, схожих на себе. Жахлива помилка! Дванадцять років педагогічної діяльності остаточно зіпсували її нерви, тож їй довелося залишити роботу. Спершу вона взяла відгул, потім відпустку, а відтак вийшла на передчасну заслужену пенсію».

Звичайно, двох бездіяльних осіб в одному помешканні було б забагато. Ліза пішла. Життя оповідача, і так не надто насичене подіями, стало зовсім монотонним: «Майже одразу після сніданку я виходжу з дому з двома полотняними торбами в руках. У кожній торбі по три пари випробуваних мною черевиків, у лівій торбі - ще й шість звітів, обсягом по дві - дві з половиною сторінки

Він віддає черевики і звіти, бере нові пари, випробовує їх, вигадує нові звіти, відносить за якийсь час черевики і звіти назад на фабрику. «Сьогодні я випробовую масивний, рантовий оксфордський черевик із полірованого опойка, вичиненого способом сокового дублення. Шнурівка класична, симетрія витримана до останнього міліметра. Через товщину підошов оксфордські черевики, попри м'яку телячу шкіру, часто бувають твердуватими. Я ходжу в «оксфордах» уже з годину, але не відчуваю ані найменшого тиску. Напевно, це завдяки устілкам із корка, що їх цього разу майстер Цаппке допасував із великою любов'ю».

При такому занятті голова повністю звільняється для зовнішніх і внутрішніх подразників. З'являється час, наприклад, розсипати в Лізиній кімнаті листя і стежити за його змінами, вимітати з-під нього малесеньких мертвих жучків, слухати його шарудіння. Чоловік виявляє перші прояви страждання від старіння: «Щоразу коли я дивлюся на свої голі ступні, то бачу, що вони приблизно на п'ятнадцять років старші за мене. Я роздивляюся набряклі вени, збільшені кісточки на пальцях і щораз твердші нігті. Нігті на ногах із часом дедалі більше набирають сірково-жовтого кольору, характерного для нігтів не дуже молодих людей. Не дуже молодих людей! Я зосередився на цьому виразі, який промайнув у мене в голові, бо мушу вгамувати жах, що охопив мене од вигляду моїх нігтів». «Втомившись від самого себе, я вирішую піти до перукарні, аби нині відбулося бодай щось істотне. Вдруге за сьогоднішній день я виходжу з квартири, бо в мене нема іншого способу порятуватися від дурощів у моїй голові. Ти ж не можеш постійно відволікати себе від життя, впівголоса кажу собі».

У перукарні після стрижки - більш-менш регулярний секс із перукаркою Марго. На вулицях міста - зустрічі з жінками, з якими колись у чоловіка щось було, жінками, яких він намагається уникати, з жінкою, з якою щось буде: «Все ускладнює й та обставина, що Сюзанна, власне, занадто вродлива для мене. Справді гарні жінки завжди наводять мене лише на одну думку: «Ти їй не пара». Тільки зустрічаючи не дуже симпатичних і не дуже розумних жінок, я думаю: «Вони такі ж, як я. І не здивуються, якщо я за ними упадатиму».

Певна річ, не тільки задля того, щоб дізнатися, чи розвинеться щось між випробувальником черевиків і Сюзанною, варто прочитати цю тонку і містку заразом книжечку, спробувати на пару годин побути немолодим уже чоловіком в окулярах, без визначеного місця праці, самотнім, відданим самому собі, меланхолійним спостерігачем за світом, який конструює світ у своїх думках: « Я йду назирці за японкою, яка на ходу їсть яблуко. Яблуко маленьке, воно пасує до рук японки, теж маленьких, і до її рота, такого маленького, що цього майже непомітно. За деякий час яблуко з'їдене, японка тримає у своїх маленьких долоньках непогризок. Чи це називається огризок? Якщо я не помиляюся, в дитинстві я казав огризок, а тоді дедалі частіше недогризок. Чи навпаки? Чому я перейшов з огризка на недогризок? Адже із сьогоднішнього погляду, для цього не було ані найменшої потреби? Японка загортає огризок у паперову хусточку. Мені треба завертати ліворуч, але позаяк мені хочеться конче побачити, що ж японка зробить із недогризком (огризком), я зупиняюся, вдаю, ніби нікуди не поспішаю, та розглядаюся на всі боки. Яка повага до чужої країни! Японці бракує сміливості викинути недогризок (огризок) просто на хідник чи в палісадник. Вона ховає рештки яблука до своєї маленької торбинки, яку тепер можна назвати недогризниця.»

Перекладачці легко і невимушено вдається передавати словесні жарти автора. Особливо потішать читача іронічні підсміювання з міщанського світу, в який автор поселяє свого персонажа: «Це ж твій батько не дозволяв матері викидати його старі труси і вимагав, щоб вона спершу використовувала їх як ганчірки для підлоги, а потім різала на дрібні шмáточки, якими ви чистили взуття?»

Врешті-решт оповідач «засновує» Інститут мистецтва пам'яті, який хоче назвати Інститутом Мнемозини, правда, досить швидко вирішує, що ідея приречена, мабуть, на невдачу: «Ха! Мистецтво спогадів для службовців! Воно їм треба! Та ж вони навіть не знають, як пишеться «Мнемозина», бо ніколи не чули цього слова. Вони ж тільки сміятимуться з тебе! Мистецтво пам'яті! І що це таке? Моя мрія втікає від мене і, втікаючи, глузує. Це її манера, давно мені відома.» І коли Інститут пам'яті таки запрацює, то читач отримає справжню насолоду від вміння автора спародіювати психотерапевтичний сеанс, дати портрет сучасного йому суспільства снобів, висміяти журналістську погоню за сенсаціями...

Функції інституту мистецтва пам'яті і спогадів оповідач пояснює просто: «Ми намагаємося допомогти цим людям пережити щось цікаве, щось, що знову мало б якийсь стосунок до них самих, потойбіч телебачення, відпустки, автобану й супермаркету». Справді, на 120 сторінках тексту, в якому позірно мало зовнішніх подій, можна знайти чимало історій, історій, у які варто вчитатися.

 
Коментарі (5)
1 Вівторок, 17 Березня 2009
В.Ґенаціно - дуже цікавий автор. Останній його роман "Das Glück in glücksfernen Zeiten" (2009) - ще цікавіший.
На сам переклад відгук схвальний. І без жодної зауваги чи побажання перекладачу? Запитання таке: чому Ґенацино, а не Ґенаціно?
2 Вівторок, 17 Березня 2009
Адже навіть для Німецької Академії мови та поезії він Ґенаціно..?
3 Середа, 18 Березня 2009
до парасольки
ви впевнені, що то він для Академії ҐенацІно, а не для перекладача Ґете-інституту?
і до книжки
за що Кальварія так ненавидить цього автора? "Шанувальники Харукі Муракамі, Ерленда Лу та Мішеля Уельбека отримають справжнє задоволення від цього роману". спасибі, хоч з Коельо не порівняли... не доріс, видно, Ґенаціно до Коельо...
а за дизайн обкладинки когось просто треба судити! жодна нормальна людина (не-германіст, який знає автора в оригіналі) не візьме це нещастя в руки. і горизонт очікування відповідно сповзе хтозна-куди, а шкода, бо автор справді цікавий.
4 Середа, 01 Квітня 2009
Я взагалі не понімаю, як і навіщо Кальварія могла видати такий слабкий твір, як оце Ґенаціно - будь-який український дебютант на порядок сильніший
5 Понеділок, 13 Квітня 2009
отож-то, що не "понімаєте"! будь-якому українському ПРОФІ ще стрибати й стрибати до рівня Генаціно. хоч "Парасольку" я найкращим романом в нього не вважаю. "Касирки" були веселіші і глибші.

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua