ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Що сталося після того, як Маркс зустрівся з фемінізмом? - ПРОSTORY - український літературний журнал Що сталося після того, як Маркс зустрівся з фемінізмом? Читання та дискусія «Внутрішні та зовнішні кордони мов та поетик» - ПРОSTORY - український літературний журнал Читання та дискусія «Внутрішні та зовнішні кордони мов та поетик» Нові українські журнали лівої критики на Форумі видавців у Львові - ПРОSTORY - український літературний журнал Нові українські журнали лівої критики на Форумі видавців у Львові
Друкувати

Януш Рудницький: Уші

 Януш Рудницький (р. н. 1956) - польський письменник та есеїст, політичний емігрант, активіст руху Солідарність, з 1983 живе в Німеччині. Рудницький пише провокаційно, безсоромно й гротескно. Він методично, крок за кроком, описує найближчу для нього дійсність, відкидаючи моральні та естетичні конвенції. Його герой, на перший погляд, здається простакуватим, сентиментальним і не дуже витонченим. Проте така його пересічність не виключає його певної незвичності. Йдеться про перспективу поляка, що мешкає в Німеччині, провінціала, який живе в метрополії й спромагається на незвичне говоріння й мислення про звичні речі.

 

 Оповідання "Уші" належить до циклу "Листи із Гамбурга", опублікованого в літературному журналі "Творчість" (Варшава). Пропонуємо читацькій увазі його фрагмент.

 

Я живу в Гамбурзі, звати мене Януш Рудницький. А Уші звати Уші. Я живу на п’ятому поверсі, а вона, Уші, живе наді мною, на шостому.

Вночі я знову стояв на балконі й лаявся, що не можу спати, що знову запізнюся на роботу до порту. Бо вона знову ходила квартирою йстукала тими своїми сабо. А відтак знову кричала: Hilfe! Hilfe!

Ні, Уші, подумав я, кінець тобі, я тобі, бляха, дам «Hilfe», ти, жалюгідне жіноче створіння! Почекай-но до ранку.

Вранці я витяг із підвалу машинку. Купив друкарський папір і нову стрічку. В вас гарний настрій, сказав мені продавець. Звісно, що гарний, сьогодні беруся за Уші, пришпилю її до цього паперу, як комаху, й пошлю під три чорти!

Найбільш ідіотська для мене картина – це мужик, що насвистує. Він нічого не тямить, зовсім, з даху хмарочоса його ледь видно, не кажучи вже про десь там звідти, а він іде й насвистує. Таким мужиком, що насвистує, цього разу був я. Так от, вертався я із крамниці й насвистував. А коли побачив її вікно в кухні, завжди відчинене й завжди без фіранок, я призупинився й почав тихо сміятися. Ну, Уші, сказав я вголос сам до себе, до роботи, Уші, до роботи.

Підіймався я ліфтом і хихотів, як білка.

Удома, в моєму коханому помешканні, в якому я почуваюся вільно, наче птах, навіть не роздягнувшись, я підняв кришку друкарської машинки й написав перше речення: «Чотири дні тому я вийшов з лікарні». Ах, пишучи це речення, я відчув себе так, ніби шмагнув батогом стегно якоїсь лінивої коняки, трррясссьь!

Точнісінько між «відчув» і «ніби» вліз дзвінок у двері. Я, розлючений, зняв слухавку домофону, алло!! Добридень, я би хотіла обговорити з Вами деякі думки з Біблії. Я не маю часу, на жаль, не маю часу, ich arbeite, wissen Sie, ich arbeite! Чи можу я прийти іншим разом? Nein, ні, не знаю, я дуже зайнятий, auf Wiedersehen!

Вони хтиві, хтиві, хтиві. Фу, фу, фу. Вкриті липкою, клейкуватою добротою. З висунутими, тремтячими язиками люб’язно віддаються журбі. Впустити таку всередину і зґвалтувати, засадити їй, благаючій, на цій її Біблії, на цьому її кінці Світу, на очах у всього цього її Страшного Суду.

Вивели мене з рівноваги, одразу на самісінькому початку вивели мене з рівноваги. Піду поголюся.

Пішов поголився.

Добре, відтак спочатку. Й спокійно, цілком спокійно.

Я живу на п’ятому, Уші на шостому. Звичайно, само собою зрозуміло, що йдеться про поверхи. Над нею, над Уші, – дах, а потім – нічого, потім – небо.

Можна так, із цим небом? Я ніколи не писав. Витріщаюся на це речення й не знаю. Я взагалі трохи напишу й витріщаюся. Так, як хтось, хто їсть морозиво. Ви звернули увагу, як люди їдять морозиво? Гидота. Облизують і одразу, ще не проковтнувши, витріщаються на те місце, котре облизали. Хіба це не огидно?

Над Уші – небо, або Уші живе під небом, все одно. Уші живе в небі, Уші пурхає, о, що мені втрачати? Як тому, хто пише? Жодних полів, від краю до краю білий аркуш паперу, з яким я можу зробити усе, що заманеться. Наприклад: раптово, зовсім раптово щось промайнуло в вікні. Щось із головою внизу й розведеними ногами вгорі. Ні, я ні про що не думав, адже в такі миті ні про що не думається. Я рвонув фіранку, відчинив балкон і нахилився вниз. Вона лежала на капоті автівки, як манекен. Якась стара жінка, що проходила повз, впустила пакунки й затулила очі руками. Мить абсолютної тиші. Ніби стоп-кадр. Тільки через кілька секунд хтось… хочу цим сказати, що писання – це наче сон наяву.

Дванадцята, Уші зараз піде в крамницю.

Опівдні вона зазвичай йде в крамницю. Вдягнена й розмальована, як на Новий рік. У ліфті після неї довго чути гострий запах дешевих парфумів, крізь який пробивається сморід найдешевшої горілки марки "Корн". Стою у вікні й дивлюся на неї. Вона завжди йде повільно, прогулянковим кроком і роздивляється довкола. Коли іноді піднімає погляд угору, махає мені рукою. Підіймаю долоню й киваю головою. Ви це бачите? Ну прямо як Папа зі свого вікна. Адже Уші стала моєю овечкою, стала нею, відколи я написав перше речення.

Не в крамницю, а в крамниці, треба було мені написати, переважно опівдні вона йде в крамниці. Обходить усі, що є у нашому торгівельному центрі. Й усе мацає, і всього торкається, й усім посміхається, і з усіма намагається заговорити. І що з того, що вона відкрита світові, наче дупло? Немає птаха, котрий би до неї приблудився.

Район, у якому я живу й у якому живе Уші, – спальний.

Я люблю спальні райони. Я вдячний їм за те, що вони гарантують мені анонімність, що захищають мене від міжлюдських контактів. Я відчуваю повагу до їхніх величезних стін, до маленьких вікон у них, і дякую Богу, що тут ніхто нікого не знає. Схиляюся перед ними за те, що ніхто мною не цікавиться, що нікому, дослівно нікому, немає до мене діла. Я готовий молитися до ліфтів, які летять угору так швидко, що сусід, котрому до мене немає жодного діла, не має шансу запитати мене про погоду, що не мушу посміхатися, вдавати бажання зав’язати розмову. Терпіти не можу «міжлюдські контакти», у які хочуть мене втягнути старі гуманітарні лярви й молоді, з окулярами на носі, соціологи. Я люблю ці будинки, що спурхнули з неба саме у нашому столітті. Вони врятували нас від добра, яке нас усіх задушило б. 

Раз мене дістали, тільки раз. Мене трохи зачепили, й наслідки були фатальні. Той, з другого поверху, криво запаркувався. Стояли ми паралельно, тому я теж мусив запаркуватися криво. Тупий віслюк! Ідіот! Наступного дня ці сліпі сучі сини вставили мені за двірники папірець, де друкованими літерами нашкрябали PARKEN LERNEN! Я повинен навчитися паркуватися! Я гарний водій, моя дружина ніколи не боялася зі мною їздити, а відтоді я не можу запаркуватися прямо. В’їжджаю по кілька разів між тими клятими білими лініями, і постійно криво, постійно не так. Я нервую, знаю, що вони дивляться на мене з-за фіранок, спостерігають, мабуть, хитають головами, а мене хитає разом з автівкою, постійно криво, постійно не так! Тільки за котримсь разом, спітнілий, як свиня, стаю якось більш-менш, виходжу з авто й, не дивлячись угору, з похиленою головою майже біжу до під’їзду, удома не роздягаючись, підбігаю до вікна й виглядаю. Звичайно, міг би більше вправо, дивлюся й запам’ятовую, як заїхати наступного разу. Я проїхав тисячі кілометрів, Італію, Францію, Альпи й не вмію запаркуватися під власним будинком! Дістали мене, вистачило, що мене трохи зачепили.

Але повертаймося до Уші. Уші. Уші. Уші. Уші сорок два роки, вона затята алкоголічка. Вона страшно худа, не зводжу очей з її худорби. Ніби хтось натягнув на пару сірників панчохи, светр і суконку. На шиї, на двох жилах гойдається її велике, набрякле обличчя, обліплене мокрим від поту волоссям. Від усього її зім’ятого обличчя, від усього її тіла лишилися тільки очі (гарні).

Уші вже повинна бути в крамниці, я проґавив, коли вона виходила.

У неї діабет, діабет важкої форми. Моя дружина казала, що вона, мабуть, вже власноруч виготовляє алкоголь. Чуєш, Уші, ти, брудне стерво! Ти ходячий самогонний апарат!



 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua