ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Старые ценности новой семьи // Квир-кино на Берлинале, 11-21 февраля 2010 - ПРОSTORY - український літературний журнал Старые ценности новой семьи // Квир-кино на Берлинале, 11-21 февраля 2010 Впервые в Украине: демонстрация 8 марта в защиту прав женщин! - ПРОSTORY - український літературний журнал Впервые в Украине: демонстрация 8 марта в защиту прав женщин! Dramaqueen - Neues Theater von Frauen aus Mittel- und Osteuropa - ПРОSTORY - український літературний журнал Dramaqueen - Neues Theater von Frauen aus Mittel- und Osteuropa
Друкувати

Маніфест спогадів

Нобелівська промова Герти Мюлєр – це не перший її текст, що має за основу дитячий спогад. Безпосередні дитячі враження стали підґрунтям виступу письменниці у Клаґенфурті під час Днів німецької літератури 2004 року. У ньому, скажімо, двічі повторено епізод із телям: «Тож раз на рік мій батько заносив новонароджене теля до дідової кімнати й укладав його на канапу навпроти ліжка, аби дід міг оте теля бачити». Звісно ж, у виступі йдеться про інше, але й про «теля» також. Останній роман Герти Мюлєр «Колиска подиху» названо «маніфестом спогадів». Власне, письменниця «маніфестує» спогад вагомою часткою свого творчого доробку. Можемо навіть сказати, що спомини – не тільки дитинства й юности, власні або чужі, присвоєні, тобто спогади спогадів – набувають у Герти Мюлєр форми мовлення. Вони задають тон і розставляють смислові акценти.

Герта Мюлєр відносить свої твори до різних жанрів. Наприклад, у її перших книжках «Низини» та «Босоногий лютий» – оповідання, «Лис уже тоді був мисливцем», «Всерцізвір», «Краще б сьогодні я себе не зустріла», як зазначено у підзаголовках, – романи, книжки «Голод і шовк», «Король вклоняється й убиває» – есеїстика. Є в неї й збірки віршів-колажів, у яких слова, вирізані з різних німецьких часописів, «змонтовано» у вірші. Проте складається враження, що Герта Мюлєр пише й пише один і той самий текст. І згадані промови – не виняток.

Що поєднує такі різні літературні форми, сполучаючи їх, нехай навіть умовно, у просторі єдиного тексту?

В одному з оповідань Герта Мюлєр написала, що вона – «сама про себе пам’ять...». Це – позиція, яка, мабуть, визначає підхід Герти Мюлєр до письменництва. Пам’ять промовляє через письменника наче хворе сумління, письменник є лише її інструментом. У Герти Мюлєр спогад стає художнім прийомом і водночас матеріялом чи то плетивом, узір якого проглядає в будь-якому її тексті.

«Літературі я не винна й півслова. Всі слова я винна самій собі», – проголосила Герта Мюлєр тоді ж таки у Клаґенфурті. Вона бере на себе зобов’язання щодо пам’яти, «правди близькости, яку заборгувала реальним людям і предметам». Зобов’язання чинне й щодо тих, хто вже не живе. В пізнішому інтерв’ю вона каже, що її книжки читають мертві – передусім її друг, визначний німецький поет Оскар Пастіор (1928–2006), також виходець із Румунії.

Обов’язок пам’яті, що його взяла на себе Герта Мюлєр, – це свідчення. «Книжки про лихі часи часто читають як свідчення». Вона розповідає про свою рідню й сусідів: «Мій батько, дядько, сусіди служили в Гітлера, коли той убивав Целянових батьків. Целян утік із Румунії ще й тому, що боявся мого батька». У своєму тексті Герта Мюлєр свідчить про існування людини під час диктатури, про випробування страхом, насиллям, відчуженням. Хоч би куди вона спрямувала свій погляд, він незмінно вертає до Румунії Чаушеску, де проминули її дитинство та юність.

Щоправда, іноді виявляється, що цих Румуній багато – це весь отой світ, де в людині дрімають віруси несвободи. Про свої вірші-колажі, нібито далекі від конкретної реальности, Герта Мюлєр каже: «У багатьох колажах проступає Румунія й проступає диктатура. Нехай вона й не на передньому плані й не впадає в очі одразу, та вона присутня в моїх текстах, навіть якщо вони на іншу тему». Але й у прозі ця тема є наскрізною. Втім, коли читаєш її ранні короткі тексти, та й не дуже короткі й пізніші, навіть романи, закрадається думка, чи то часом не поезія, що користає з можливостей прозової розповіді.

«Реальності мають багато-багато пластів, і вони не припиняються там, де добігають кінця, предметів чи навіть пісень, ситуацій, у які ті потрапляють, принаймні так само багато, як і самої речі», – наголошує Герта Мюлєр.

Найпотужніший пласт у її реальностях – автобіографічний. Звідти й подих «ґрунту й долі», як це називав Пастернак, у цьому єдиному тексті. Не дарма у більшості творів розповідь ведеться від першої особи. Буття і талан, земляків, сусідів і друзів, зламані режимом долі й незламний спротив «державній батьківщині» – все це пригадав і ввібрав у себе простір Герти Мюлєр.

У цьому просторі розставлено біографічні віхи й за ними можна йти. «Я народилася у швабському світі Банату», – повідомляє про себе письменниця. Банат – німецький анклав у Румунії, де шваби поселилися за раннього середньовіччя. Анклав був і залишився сільськогосподарським. Отож дитинство було сільське, таке, як у тієї маленької дівчинки, що йде селом, поспішаючи на виставу мандрівного циганського театру (оповідання «Велика чорна вісь»).

«Я ще вдома дізналася про той селянський спосіб життя, при якому вживання слів не стає звичкою».

Потім – університет у Тімішоарі, своєрідній столиці Баната, румуністика й германістика.

«Це місто либонь не де-небудь. Ні тут і ні там». І ще: «Ця необхідність говорити пригнічувала мене, я довго вчилася мовчання, приволікла із села на додачу із собою свої важкі кості й спершу зовсім не говорила румунською...».

Вчителька німецької мови, перекладачка на заводі, вихователька у дитячому садочку.

«Невідповідність» режимові, відмова співпрацювати з «органами» – і більше для неї нема жодної роботи. «Знайти б роботу для свого тіла, але спочатку йти крізь парк у вранішніх сутінках. А ще професію для голови».

Далі – політичні переслідування. Допити, філери, інсинуації та погрози. «За деякий час, завдяки таємній поліції, смертельні погрози стали частиною мого життя й життя моїх друзів, і моє ставлення до смерти змінилося».

У статті, опублікованій торішнього літа в газеті «Ді Цайт», Герта Мюлєр описує, як десь на початку 80-х її схопили посеред білого дня просто на вулиці й затягли до підвалу студентського гуртожитку. У підвалі троє чоловіків у цивільному сиділи за столом. Один із них мовив: «Ну от, шльондро, знову ми зустрілися». Далі все як завжди – «фізичний вплив» і погрози: «Ти ще пошкодуєш, ми потопимо тебе у річці». У тій країні, в якій ми жили раніше, це називалося «позасудовими переслідуваннями».

Через двадцять років після смерти Чаушеску Герта Мюлєр вивчала матеріяли своєї справи. «Три томи, 914 сторінок» – пише вона у тому ж числі «Ді Цайт». В актах письменниця звалася Кристина, справу на неї відкрили за «упереджене викривлення реалій країни, особливо у сільській місцевості»; паралельно існувала друга особа – «вірна системі комуністка, скрупульозна аґентка». Такою Герту Мюлєр вважали після її еміґрації в еміґрантському колі й подекуди в німецькому письменницькому середовищі – там підхопили леґенду, яку завзято поширювали румунські спецслужби.

Успіх першої збірки оповідань у румунських та німецьких критиків. Виїхавши з «цієї країни», Герта Мюлєр так і не змогла її покинути. Вона лишається у ній в усіх книжках разом із її хмарами, деревами, коровами, з її партфункціонерами, стукачами, дисидентами й землею. Земля – «надто розлогі кукурудзяні поля» й асфальт у Тимішоарі, і мова, якою говорять у швабському селі, де вона народилася 1953 року. Земля у книжках Герти Мюлєр – мова, що їх описує, пише ними.

В одному есеї у книжці «Король вклоняється й убиває» влучно сказано: «Та всі диктатури – праві чи ліві, атеїстичні чи богом благословенні – беруть мову собі на службу». Герта Мюлєр також бере мову до себе на службу. Мова є рівноправною співучасницею розповіді, з якої вона, ніби з землі, проростає й стверджується. До неї доречно було б застосувати вислів, яким означив мову поезії Пауль Целян: це «актуалізована мова», тобто мова того, хто промовляє «Тут і Тепер», «з позиції власного життя», «і почасти вона сповнена відчаю». У мові Герти Мюлєр – новизна дитячого сприйняття слова, буквального й несподіваного.

Своєю мовою Герта Мюлєр розповідає про мову своєї «сільської батьківщини»: «Для більшости людей не існувало прозору між словом і предметом [тим словом названим], заглянувши в цей прозір, довелося б уп’ястися поглядом у ніщо, ніби зісковзуючи зі свого тіла у порожнечу».

Її óбрази виникають із подиву, з неможливої можливости згадуваних словами смислів, і тут на рівні мови проступає абсурдність буття. З текстів, названих оповіданнями чи романами, ця будова мовлення переходить в есеїстику. Якою ж іще мовою Герта Мюлєр пояснить, як вона пише, чому вона пише саме так і саме так називає свої тексти. «У кожній мові, тобто в кожному засобі говоріння, криються інші очі».

Як саме видозмінюється дійсність у її тексті? Про своє письменництво Герта Мюлєр говорить таке:

Писати, за моїми одвічними уявленнями, означає балансувати на тонкій межі між розголошенням та збереженням таємниці. Але й у просвіті між ними все мерехтить: реальне, поки розголошується, – вигинається у вигадане, і тепер крізь вигадане проблискує реальність – саме тому лише проблискує, бо не виражена у словесній формі.

У першій половині 2009 року вийшов роман Герти Мюлєр «Колиска подиху». І це – роман-спогад, роман-свідчення. У ньому йдеться про депортації румунських німців до трудових таборів на Донбасі на початку 1945 року, за наказом Сталіна. Там вони мали відбудовувати зруйноване війною й створювати нове: заводи, шахти, житлові будинки. До таборів відправили аж ніяк не учасників війни на боці Гітлера, просто «хапали» людей віком від 17 до 45, які могли би стати дешевою «робочою силою». Провина тих знедолених полягала лишень у тому, що вони німці. Серед депортованих, що пробули п’ять довгих років у донбаських таборах, опинилася й Гертина мати, тоді вісімнадцятирічна сільська дівчина, й уже згадуваний Оскар Пастіор, якому на той час виповнилося сімнадцять.

Спогади матері почасти відбилися ще у перший збірці оповідань «Низини» та в деяких есеях. Робота з темою депортації стала випробуванням для Герти Мюлєр. У ранніх творах вона виникає лише фраґментарно. Розмови з матір’ю та з деякими іншими табірниками лишали двері пам’яті зачиненими, вони не виходили за межі узагальнених висловлювань про голод, холод і тяжку працю. Художню дійсність депортації й табору не можна було віднайти без дрібниць потойбічного буденного буття й важкої примусової праці. Саме Пастіорові спомини, що їх записувала Герта Мюлєр, були оповідками про деталі табірного життя. Пастіор розповідав про «дрібниці»: про сорти піску, вугілля й вапно, про табірний одяг, про голод, про снива й конвойних псів. Він розповідав мовою поета, отже, розказане можна було побачити. З тих самих дрібниць, які Герта Мюлєр називає «матеріялом літератури», зіткано «історії». Кожний розділ став такою історією. Її розповідає головний персонаж роману Лєопольд Авберґ, який, так само як Оскар Пастіор, сімнадцятирічним потрапив до табору прямо з гімназійної лави. У романі, за означенням письменниці, історії є «окремими частинами тіла», а дії персонажів – «суглобами». Працюючи над «тілом» роману, Герта Мюлєр 2004 року поїхала разом із Пастіором до України. Залишки таборів і цвинтар зрівняли з землею ще за совєтських часів, проте лишилася фабрика. Проходячи її територією, Пастіор говорив про табір, бачив коксові батареї, сходи, якими він спускав вугілля до підвалу. Немов людей, він згадував матеріял і предмети, шануючи їх, відбудовуючи ними, за словами Герти Мюлєр, власну гідність.

В Україні вони зустрічали літніх людей, з воєнними орденами на старенькому подертому одязі, їхні свідчення також уплетено в тканину роману. У Клаґенфуртській промові Герта Мюлєр розповідає, яким вони тоді побачили Донбас:

Там у кожному парку стоїть танк часів Другої світової, у центрі кожного міста – Лєнін, заввишки як дзвіниця, через вугілля та металурґію, коли світить сонце, там темно, як уночі, а ввечері на небі світні нитки зірок гаптують не Велику й Малу Ведмедицю, як заведено, а Великий і Малий Танк. Якщо така картина не пасує, то Велику й Малу Градирню. Скрізь півонії – у садках і на ринках у букетах. Півонія – українська квітка. Та посеред усіх лєнінів і танків вона видається совєтською квіткою, очманілою від тої перемоги.

Крізь подібні óбрази у романі мерехтить дійсність, яку ніби побачили два поети, але відтворила Герта Мюлєр своїми мовними засобами. Може, в такий спосіб їхні голоси зливаються в унісон?

Слід, мабуть, додати, хоча сьогодні й очевидно, що творчість Герти Мюлєр вважається одним із найзначніших явищ сучасного письменства. Її відзначено багатьма літературними преміями, серед них: премія імені Гайнриха Кляйста (1994), премія імені Франца Кафки (1999), премія імені Йозефа Бройтбаха (2003), Берлінська літературна премія (2005), правозахисна премія Франца Верфеля (2009), Нобелівська премія з літератури (2009), Премія імені Гофмана фон Фалерслебена (2010). Нобелівську премію, сказано у рішенні Шведської академії, присуджено за опис ландшафтів знедолених та вигнанців засобом високої поезії й детальної прози.

Вочевидь твори Герти Мюлєр привернуть увагу наших читачів тут, в Україні, у світі, який досі лишається постсовєтським. Не тільки тому, що Герта Мюлєр цитує Хармса й Венедикта Єрофєєва, згадує Мандельштама й Ахматову, але й тому, що описаний у її останньому романі простір, із його нелюдською жорстокістю й людською добротою й теплом, стосується нас аж ніяк не опосередковано. Він – зовсім поряд із нами.

 

Стаття «Маніфест спогадів» була опублікована в 3-4 числі часопису "Критика" 2010 року [www.krytyka.com]

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua