ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
К подоплеке нынешнего «поражения мультикультурализма» - ПРОSTORY - український літературний журнал К подоплеке нынешнего «поражения мультикультурализма» Читання поезії зі збірки «Чорний квадрат» Тадеуша Домбровського - ПРОSTORY - український літературний журнал Читання поезії зі збірки «Чорний квадрат» Тадеуша Домбровського Ідеологія у творі / ідеологія твору: точки перетину і трансформації - ПРОSTORY - український літературний журнал Ідеологія у творі / ідеологія твору: точки перетину і трансформації
Друкувати

Йоахім Ґюнтер: Неприємності з копірайтом

 Медіа-концерни й виробники брендів згуртувалися на захист своїх прав від піратів, а користувачі копій опираються своїй криміналізації. Самі ж автори грають у цьому концерті лишень другу скрипку. Їхні права важать мало, на відміну від ринкової вартості.

Торгова угода з боротьби з піратством «Acta» лежить під сукном. Європейський суд має перевірити, чи омріяна міжнародна гармонізація захисту авторських прав не порушує основні права людини. Заспокоєння, мовляв, «Acta» має на меті тільки боротьбу із незаконним розмноженням й підробкою торгових марок, не вдовольнило критиків. І позаминулий тиждень знову пройшов під знаком вуличних демонстрацій проти всеохопного контролю й регламентування інтернету, начебто передбачених «Acta». Спалахи протесту ще раз доводять, як багато важить інтернет в житті протестувальників – втручання в нього вони сприймають як втручання безпосередньо у власне життя. Важливою ознакою виявилося й те, що опір здійнявся саме в Польщі, Латвії, Чехії та Болгарії. Уряди цих країн першими відкинули можливість ратифікації угоди «Acta». Невже колишній Східний блок чутливіший через страх, що подолана «опіка» реального соціалізму продовжиться на рівні індустріальної політики - концернами, їхніми лобістами й послужливими єврократами?

Довга дорога до захисту авторських прав

Противники «Acta» визначають себе як борців за свободу, а зовсім не шахраїв, котрі бояться втратити доступ до безкоштовної закачки в разі, якщо домовленість визначить ефективний спосіб протидії широкомасштабному нелегальному «шерингу» музичних файлів чи електронних книг. Аргумент, що йдеться про захист авторських прав, вони відкидають як намагання прикрасити дійсність. «Музиканти, письменники, виробники фільмів, винахідники й дослідники так само втратять», - похмуро виголошує промовець у підбурюючому відео, яке група хакерів «Anonymous» вивісила в Ютьюбі. Вердикт: вигоду від цієї комерційної домовленості матиме лише «велика інформаційна індустрія».

Ситуація складається досить дивна: той, хто сьогодні виступає за захист авторських прав, ризикує, як послужливий ідіот, представляти інтереси чужого капіталу. Професори економіки, що критикують систему, виконують кульбіти з тезою, що не порушення копірайту, а володіння ним є «благородним розбійництвом». Прибутки індустрії розваг вони визначають як «прибуток без капіталовкладень», як «ренту», котра «стягається, приміром, із творців музики та їхніх прихильників». Якими ж придурками мають бути митці, якщо вони поступаються правами на використання своїх творів індустрії, не отримуючи за це винагороди! (А ми думали завжди, що автори йдуть у видавництва чи студії аудіозапису, бо отримують від них допомогу зі створення, фінансування, збуту, реклами й таке інше.) Але ще придуркуватішим був би той, хто прислухався б до професорських порад – і залишив свої товари у вільному доступі, заробляючи гроші просто виступами. У кращому разі він, якби концерти мали хороші збори, став би успішним поденником. А в гіршому  разі – схожим на жебрака, залежного від того, чи публіка, проходячи повз, буде в настрої кинути кілька мідяків йому в шапку.

Досить довго існувала традиція розглядати авторські права як щось надзвичайно хороше, як продукт європейської емансипації, котра забезпечує заслужене  визнання творчих досягнень індивіда. Історія успіху починається так: вже римський поет Марціал скаржився на підлі дії плагіаторів, а Айке фон Репґов, упорядник «Саксонського дзеркала» (близько 1220), бажав тим, хто підроблятиме його твір, «прокази й пекла». Обоє демонструють при цьому певне усвідомлення «інтелектуальної власності». Незважаючи на це, Античність і Середньовіччя не знали ні правового захисту творів, ні гарантованого права на гонорар. Лише з переможним наступом книгодруку, з середини 15 ст., виникла нагальна потреба захисту прав, власне, не в середовищі авторів, а серед друкарів і видавців, бо нова розмножувальна техніка подарувала їм небажану конкуренцію. Територіально обмежені привілеї проти «грабіжницького передруку», яких добивалися для окремих творів у князя, йшли на користь не авторам, а видавцям, і давали гарантії саме їхній справі.

До Просвітництва про правовий захист авторських прав годі було й думати. У 1709 р. стан справ був таким: в Англії королева видала закон, названий її іменем – «Статут Анни», згідно якого авторові впродовж обмеженого часу надавалося право виготовляти копії свого твору. На це новопроголошене право на виготовлення копій була зорієнтована і стаття, котра 1790 р. увійшла до Конституції США як «Акт про копірайт». Як прагматичні англосакси, за якими більш охоче визнають дотримання утилітаристських, ніж категоричних правових принципів, творці цього англійського і, відповідно, американського закону не хотіли, однак, встановити першочергове й обов’язкове володіння автора своїм твором. Набагато більше їм ішлося про суспільну користь. Авторський копірайт мав сприяти навчанню, задовольнити потребу в освічених людях або прискорити прогрес у науці й техніці.

На континенті все було інакше. Коли Імануїл Кант 1785 р. опублікував свій трактат про «Нелегітимність передруковування книг», а французькі революціонери кілька років потому законодавчо зафіксували «droît d'auteur»[i]. Ішлося також і про те, щоб гарантувати авторам право на використання своїх творів. Проте наголошувалося не на суспільному використанні, а на визнанні індивідуальних творчих потенцій. Континентальне авторське право від народження мало два компоненти – споживчо-правовий, який воно поділяє з анлосаксонським копірайтом, і особистісно-правовий, котрий постав із філософського ідеалізму Канта, Геґеля, Фіхте й індивідуалістського «droît d'auteur». Центральними особистими правами в авторському праві є право митця на використання свого імені й на те, що він може визначати, де й у якій формі з’явиться його твір, так само, як і на його захист від спотворення чи завдавання шкоди.

Гіпертрофовані претензії

Тут закінчуються ідея про «авторство як володіння твором» (йдеться про право розпоряджатися ним аж до найдрібніших деталей) і вчення про «інтелектуальну власність», яка в буржуазному суспільстві має бути священною, як і будь-яке інше право власності. Зашкарублі до ортодоксальності, вони забезпечують риторичні засоби, щоб загнати плагіат у небезпечну близькість до караного обману, а нелегальне копіювання затаврувати як крадіжку, хоча в разі останнього йдеться лише про отримання вигоди шляхом ошуканства (на зразок безбілетного проїзду). Загалом вираз «інтелектуальна власність» є допоміжним поняттям, обґрунтованим потребою позбавити нас складної термінології немайнового особистого права. Проте це також войовниче поняття, що тяжіє до догматизму й дезорієнтації. Хоч нелегальна копія і є правопорушенням, проте той, хто робить цю копію, не чинить крадіжки, адже він не забирає оригінал.

Дешева відмовка? Звісно, і вона не має нікому заважати називати пірата піратом, навіть якщо в юридичному розумінні він грабіжником не є. Проте відмінність між матеріальними й нематеріальними благами, також у питанні кримінальної відповідальності за їхнє незаконне присвоєння, спокушає нас користуватися різною оптикою.  Загально визнаним є те, що криміналізація «комп΄ютерних діток», які тусують на нелегальних файлообмінниках, - це хибний шлях. І чимало видавців, які публічно скаржаться на далекосхідні сервери, що без дозволу поширюють їхні бестселери, у приватних розмовах лукаво зізнаються, що й самі не гребують «краденою музичкою». Схильність розглядати піратські копії як благородне розбійництво, доки це не стосується власної продукції, широко поширена.

В цьому можна вбачати гідне жалю зникання правової свідомості або ознаку того, що недбале ставлення до копірайту має дворушницьку природу: його зустрічаєш з обох боків – і від тих, хто відстоює авторське право, і хто його порушує. Тож давайте від піратів, файл-шерерів і передруків перейдемо до власників прав. Короткого погляду на історію й сучасність достатньо, щоб виснувати: ми маємо справу з гіпертрофією претензій. Це стосується, по-перше, тривалості авторського права, яке початково, згідно зі «Статутом Анни» й «Актом про копірайт» 1790, захищало твір протягом 14 років від його публікації. Право можна було продовжити на ще 14 років, якщо автор на той момент був живий. Сьогодні ж тривалість авторського права більше не пов΄язана з виходом твору, та й автор не мусить більше жити. Зате спадкоємці володіть авторськими правами ще майже 70 років після його смерті – а ми знаємо, що трапляється, коли вдови беруться за доробок, наприклад, Брехта чи Дюренмата.

Тож зони захисту розрослися. Що тільки не потрапляє під авторське право сьогодні! Навіть декоративні бетонні стіни. Те, що Федеральний суд Німеччини захистив дизайн дитячого стільця, вже вважається нормальним. Тут варто було б згадати, що під авторське право підпадають лише продукти певного «рівня креативності». Звісно, шалене використання не за призначенням авторського права, створеного для захисту літератури, музики й мистецтва, пов΄язане також із тим, що воно безкоштовне. Патенти коштують грошей і потребують реєстрації, а захист авторського права нічого не коштує, й не потрібно навіть значка копірайту, щоб заявити його на якийсь твір.

Іншою гіпертрофією є самовпевненість видавців, які постають у ролі «інтелектуальних власників» творів, які вони продають. Звісно, в правовому полі вони жодним чином не прирівняні до авторів, а отримують вигоду лише з права на використання. Крім того, під захистом перебувають їхні інвестиції в виробництво, розмножнення й поширення твору. Авторські права як такі не можуть передаватися другим особам, як особисті права вони завжди закріплені за митцем (в США це якраз змінюється). Проте виглядає на те, що ця невідчужуваність приносить мало користі авторам. Екгард Гьофнер (Eckhard Höffner) у своєму дослідженні «Історія й сутність авторського права» 2010 показав на прикладі Німеччини й Англії 18 й 19 ст., що там, де ще не існувало захисту авторських прав, як літературна продуктивність, так і середній прибуток авторів були вищими. Авторське право, захищаючи лише від передруку, слугувало тільки видавцям для встановлення монополії – доходить висновку Гьофнер. Його дослідження, що стосуються ще старого світу друкованих книг, важко спроектувати на новий цифровий світ. Проте здається, що відтоді нічого не змінилося і неприємності з копірайтом тривають: ситуація авторів залежить від їхньої ринкової вартості, а не від правової ситуації. Жодне авторське право, як гірко стверджують вільні автори, не захистило їх від пограбування за контрактами з викупівлі прав розпоряджатися творами (buy-out[ii]).

Сучасна ситуація

Минулого року в Німеччині Верховний суд землі Гамбург припинив практику видавництв за паушальні гонорари купувати в авторів права й позбавляти їх можливості брати участь у подальшому використанні своїх робіт. За цим судом відбулися й інші. «Ця практика видавництв, вкрай невигідна для авторів, буде таким чином поступово зникати,» - вважає правозахисник у сфері мас-медіа та колишній суддя Томас Хьорен. Проблемою залишається те, що в авторському праві майже не йдеться про право автора укладати подальші договори. «Вважається задовільним формулювання «відповідне відшкодування». Але ми не маємо достовірного масштабу для перевірки умов викуповування.»

Якщо запитати Хьорена, яким він бачить сучасне авторське право, від відразу згадує кілька пунктів: захист твору тільки за умови його високої оригінальності, ніяких правових норм, що захищають результати праці видавців (тому що передані їм права авторів були достатніми для їх гарантії), посилення нагляду за роботою спілок з використання авторських прав («Це ще ті лавочки!»),  можливо, скорочення терміну захисту авторських прав. Також треба детально реформувати обмеження авторських прав. Наприклад, Хьорен вважає неприпустимим той факт, що de jure право на копіювання для приватних потреб існує, а de facto індустрія за допомогою технічних засобів це право обмежує. Видавцям такі ідеї навряд чи сподобаються, але й автори можуть поставитися до них із недовірою. Проте правозахисник в жодному разі не є прихильником «шарової» логіки інтернет-активістів. «Ми дуже довго вели дискусію, орієнтовану на видавців, зараз дискусія спрямована на користувачів.»  Обидві фіксації недобрі, адже «автори залишаються ні з чим».



[i] авторське право (фр.)

[ii] buy-out є  договором, в якому автор за платню передає видавництву  право розпоряджатися своїм твором або іншими здобутками (прим. перекладачки).

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua