ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Сєрґєй Тімофєєв: нові вірші - ПРОSTORY - український літературний журнал Сєрґєй Тімофєєв: нові вірші Хтивість, вбивство і фантазії - ПРОSTORY - український літературний журнал Хтивість, вбивство і фантазії Між Марксом і кока-колою - ПРОSTORY - український літературний журнал Між Марксом і кока-колою
Друкувати

Чорнобиль. Вишні

Мій вік вимірюється відстанню від Того Дня. Чи навпаки, Чорнобиль молодший за мене на 6 років, він співмірний, недомірний, не доріс і навряд чи колись доросте. Шість років – дистанція, що гарантує погляд. Для мене ж відстань у часі постійно й неминуче змінюється – над виразкою пам'яті повільно стягуються шрами. Я з 4-ої зони. Чорнобильський йожик, дитина-постраждала-від-аварії, Tschernobylskind – все це я вже забула, намацую в собі, немов старі колючки, засілі глибоко в пучках, – повростали, гади, годі й витягти, тільки кров у вухах – чи це комп перегрівся? – і слів катма.

В річницю катастрофи ЗМІ переважно мовчать: Великдень-депутатка-з-коровою-маньяки-Путін-футбол-Арсенал. За гулом картинок з ідеального життя вічно гладеньких ніг приходить розуміння: Чорнобиль більше не подія. Баба Нюра повернулася до свого села, для туристів побудують готель, могильники-реактори чвиркають грішми. Я – живу. Знаючи про неможливе: дітей-мутантів, променеву хворобу, генні трансформації, пухлини, цикл розпаду цезію. Ха! Я не знаю нічого - серед вербально-ідіотичних форм немає відповідника до жаху, хіба що пафосна банальність попів і порожниста лункість медицини. Чому я маю говорити про це? Я ж живу...

Мені шість років. День нудний, сповільнено розгортаю затхле повітря, кульбаба вже по коліна, тоскно. Крізь сірий туман пам'яті біжу до тата – он він, на горбаку, злегка напідпитку. Папка!!! так рано з роботи?! Щастя. Щось сталося, літаки, на роботі наливали по стограм – це начебто допомагає. Кілька безкінечних днів сиджу в хаті, за стінами – бєєє, якщо добре замружити очі, її видно – радіацію, манюсінькі сірі лушпинки, вона прозора, а я її бачу. Намагаюся нею не дихати. Подружка тирить мої іграшки, але виперти її надвір не можна, краще б садок не закривали. З вікна таксі – порожні широкі тротуари міста, це Київ? Дивись, дітей зовсім нема. Мама. Літак, знизу красиво, там ведмеді – це ж Урал, тут помер Чапаєв. Холодно. Спимо четверо на одному дивані, п΄ятий поверх, подітися ніде. Я тут – хохолка. Не знаю, що воно таке. Тутешні діти зі мною не граються, один хлопець кинув по мені камінь, я хотіла його набити, але його мама взяла його за руку і швидко повела геть. Ходимо з мамою в кіно, морозиво в картонних стаканчиках, постійно тече, не встигнеш його відкрити – і вже зальопалась. Всі пристають, що я худа, у тьоті два холодильники, але мені подобається лише шипучка. Одного ранку кажу, що кинуся з балкона, якщо ми не поїдемо додому. Мене беруть на глузи. На вихідних всі їдуть на природу, п'ють, збирають суницю для сина моєї сестри і тільки моя мама – для мене. В залі очікування дуже гамірно, жарко, незрозумілі черги. Раптом розумію, що дико хочу їсти. Сиджу на сумці й жую, кругом люди, мені не страшно. Поряд якась жінка годує свого сина вишнями. Відчуваю в горлі незрозумілі й дуже дорослі сльози, заїдаю їх куркою. Приїжджаємо додому пізно вночі. Папка дивиться футбол, клубніка вже відійшла, зате майже достигли вишні. Я живу!!!

Школа: люди, відносини, неслухняні пальці, кляті ґудзики, бути не гіршою, стати кращою… серед турбот і тривог нового життя мереживо незрозумілих слів: саркофаг, білокрів'я, рак. У школі про це не говорять, лише дома, ковтаю вихоплені уривки чужого страху. Містична звучність слів розливається по шкірі хтонічним захватом: історії про те, як помирають ліквідатори, чотириногі курчата, міфічний Великий Шлях – дорога-бетонка, якою на зону возять продукти і пісок, а звідти – обладнання й людей. Колеса машин ніхто не миє. Якийсь час боюся облисіти, як дівчатка в новинах чи хлопчик із сусіднього класу. Рівень радіації на моїй вулиці все ще зависокий, але потім норму збільшили, і радіація стала нормальна. Після цілого дня «Лебединого озера» по всіх каналах політінформацію скасували. Хаос, купони, бідність, безглуздість жовтенят. Чорнобиль офіційно визнано основою нашої справжньої ідентичності: ми – страдники. Кілька років живу під знаком вселенської скорботи, навіть пишу вірші, слабенькі й пафосні. Щорічний шкільний концерт до дня катастрофи: ми в респіраторах і халатах, голос дрижить, чомусь співаємо пісню про Афган, і всі розчулюються. Поступово знову починаємо збирати ягоди та гриби. 130 років – це забагато, до того ж, їмо он картоплю з городу й нічо. Про наслідки намагаюся не думати. Бадьорі німецькі пенсіонери милостиво гладять усіх по голівці, дарують ношене шмаття і дойчмарки. Дружно прибідняємось; раптом починаю пекуче жаліти своє змарноване дитинство; читаю Шевченка. Колись за все стане соромно.

ІІ курс, обов'язкова акція – відвідини музею Чорнобиля. Виховний захід №!. Пожежа, реактор, на плівці люди, давно сконалі від недокрів'я чи променевої хвороби. Їхні посмішки на камеру. Порожні села. Діти-потвори. Екскурсоводка схвильованим магнітофоном віщує нашу Трагічну Велич: ми нація мутантів, двоголових-телят-чотирилапих-курей, маємо чим гордитися – героями у недолугих костюмах, біля реактора, тілами своїми оплатили вони наше майбутнє, життя Європи! Голос захлинається від пафосу, мужній Пожежник з моделькою реактора в руках ґречно всміхається: Приїздіть іще! Кожні 10 хвилин на башті модельки загорається червона лампочка, шматки реактора організовано роз'їжджаються в боки, тоді Пожежник пальцем лівої руки повертає їх назад і прикриває долонею. Цим людям не сказали, що вони йдуть на смерть. 

Нація котигорошків-сталкерів прекрасно розвивається в тілі нового автоміфу: від батька-Богдана і Наташі – найпрекраснішої з європейських повій – до помаранчевої єдності золотокосих матусь. Нацміф, зогиджений власною банальністю, спромігся на ідею розвитку: чорнобильський біль завантажено в образ Аврори – человєка і парохода, - розфасовано й утилізовано в надрах мелодраматичної американської душі. Історизація пройшла успішно. За бортом лишилися кількасот тисяч тих, які навчилися грати в бліц-лотерею саркомної смерті й носити її у собі. Ціна життя – 1 грн. 60 коп. на місяць (законна доплата на «чисте харчування»). Пільги: рання пенсія й безборонне розширення кладовищ для поруйнованих кісток і жорстоко порізаних маток. Простір, придатний для життя. Небезпеку локалізовано в тілах тих-хто-тоді-повернувся. Просто не їжте грибів і лісових ягід – їх ми веземо в Київ, городяни беруть. Тим, хто опирається, пропонуємо паркет із наших лісів; столярка, кому столярка, дошка-вагонка, рейки, планки, сирок, свіжа рибка, - лукавим бісиком вишкіряється Чорнобиль, головний трікстер України. Ми нікого не обманюємо, чорниця продовжує життя ваших очей.

Десять років життя в іншому місці. В якій складці давно не провітрюваної чесності залишаюсь я? Відчужена від власної історії спекулятивним мовленням мелодрами і дива, я більше не маю слів. В порожній голові стугонить кров. Мені знову шість років, я знаю, що на мене чекає: нудний запилюжений день, звістка ні про що, страх і відчуження, дитинство під знаком пафосного співчуття до себе самої. Перекласти відповідальність на уряд – що вони, кляті, з нами роблять. Демонізувати Чорнобиль. Однієї страшної ночі в муках осягнути сенс виразу невиліковна хвороба, вжитого до твоїх рідних. Навчитися не тіпатись від болю. Закусити губу і йти крізь їхню надто ранню старість і біль, і найстрашніше - надію. Ігнорувати деталі.

Мені двадцять шість років. Я приїжджаю додому і їм вишні з дерева, посадженого в рік мого народження. Я живу.
 
Коментарі (1)
1 Середа, 27 Квітня 2011
Мабуть,найкраще, що було в цей день сказане...

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua