ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Агота Криштоф: Все одно (фрагменти) - ПРОSTORY - український літературний журнал Агота Криштоф: Все одно (фрагменти) Еріх Кляйн: «Матч смерті» в Києві - ПРОSTORY - український літературний журнал Еріх Кляйн: «Матч смерті» в Києві Маленький бестіарій Об’єднання - ПРОSTORY - український літературний журнал Маленький бестіарій Об’єднання
Друкувати

Джузеппе Унґаретті: вибрані вірші зі збірки «Радість» (1914-1919)

Джузеппе Унґаретті (1888-1970) – італійський модерністський поет ( а також – прозаїк, перекладач, журналіст, есеїст, критик і академік). Народився в Александрії в Єгипті, навчався в Парижі, де був близьких до символістських літературних кіл. Дебютував публікацією в часописі «Lacerba» 1915 р. Того ж року був рекрутований до італійського війська. Дебютна збірка "Похований порт" вийшла 1916 року; протягом Першої світової війни створив вірші, що 1919 р. увійшли до книги «Allegria di Naufragi» («Радість кораблетрощ», пізніше, у змінених виданнях 1932, 36 і 42 рр. – «L'Allegria», «Радість»). Також автор збірок «Sentimento del Tempo» (1933), «Il Dolore» (1947), «La Terra Promessa» (1950), «Un Grido e Paesaggi» (1952), «Il Taccuino del Vecchio» (1960), вміщених разом з «L'Allegria» у збірному виданні «Vita d’un Uomo». Джузеппе Унґаретті належить до головних фігур італійської – і європейської – поезії ХХ століття. 

Тарас Федірко – український поет, перекладач з італійської та російської мов. Навчається в Львівському національному університеті ім. І. Франка.


Останні
Мілан 1914-1915

ВІЧНИЙ

Між цвітом зірваним й подарованим -
невимовне ніщо

НУДЬГА

Також і ця ніч мине

Ця самотність навколо
тремтлива тінь трамвайних дротів
на вологім асфальті

Дивлюсь як голови візників
хитаються  в
напівсні

ЛЕВАНТ

Імлиста
лінія гине
на далекому видноколі

Стук каблуків рук сплеск
і кларнет пронизливі звуки
і попільно-сіре море
тремтить м’яко тривожно
мов голуб

На палубі смугасті емігранти танцюють

На носі - самотній юнак

Суботнього вечора в цей час
євреї
десь там
виносять
своїх мертвих
крізь лійку ґвинтових сходів
коливання
вуличок
і світел
Каламутна вода
як клекіт палуби який слухаю
всередині
тіні
сну

НАРОДЖУЄТЬСЯ ПЕВНЕ

Чистий туман нас зачеркує

Народжується певне потік отут

Слухаю спів сирен
з озера де було місто

СПОГАД ПРО АФРИКУ

Сонце схоплює місто

Нічого не видно

Навіть гробниці надто не опираються

В ГАЛЕРЕЇ

Око зір
нас вистежує
й цідить свою льодяну благодать
в цей акваріум
сомнамбулічної нуді

СВІТЛОТІНЬ

Вже і могили зникли

Чорний безмежний простір зійшов
з цього балкону
на цвинтар

Мене навідав
арабський товариш
що згубив себе минулого вечора

Настає день

Вертаються могили
сховані в найтемнішому
зеленому мороці
в найсвітлішій зеленій
похмурості

Похований порт

ПОХОВАНИЙ ПОРТ
Маріано, 29 червня 1916

Ось приходить поет
й потім повертається на світла зі своїми піснями
і розтрачує їх

Від цього вірша
мені лишається
те ніщо
невичерпної таємниці

БЕЗСОННЯ
Чіма Кваттро, 23 грудня 1915

Цілу ніч
стратив поряд
зраненого
товариша
з його
оскалом
зверненим до повного місяця
і онімінням рук
що проникло
у мою безмовність
я написав
листи повні любові

Ніколи не був
так
прив’язаний до життя

НА ВІДПОЧИНКУ
Верса, 27 квітня 1916

Хто мене супроводжуватиме в полях

Сонце сіється діамантами
крапель води
на хвилястій траві

Я й далі корюся
нахилу
тихого всесвіту

Розширяються гори
в ковтках лілової тіні
і гребуть разом з небом

Вгорі нараз слабкі
перервались чари

І в мені свинець

І я меркну в своєму гнізді

ФАЗА СХОДУ
Верса, 27 квітня 1916

В ніжному колі усмішки
чуємо як нас зв’язує вихор
паростків хоті

Нас пожинає сонце

Заплющуєм очі
щоб побачити як плавають в озері
безкінечні обіцянки

Оговтуємось щоб позначити землю
оцим тілом
що вже надто нас ваготить

ЗАХІД
Верса, 20 березня 1916

Плоть неба
будить оази
в кочівнику любові

ФАЗА
Маріано, 25 червня 1916

Крокуй крокуй
я знайшов
криницю кохання

В оці
тисяча першої ночі
перепочив

До закинутих садів
вона вела
ніби голубка

В повітрі
зомлілого
полудня
я зірвав їй
жасмин й апельсини

БЕЗМОВНІСТЬ
Маріано, 27 червня 1916

Я знаю місто
яке щодень повниться сонцем
й усе – захоплене у ту мить

Я подався звідти одного вечора

В серці тривав сюркіт
цикад

З корабля
фарбованого набіло
бачив як
моє місто зникає
лишаючи
малість
обійми світел в мутному повітрі
завислих

ВАЖКІСТЬ
Маріано, 29 червня 1916

Того селянина
нагороджують медаллю
Святого Антонія
і він йде легко

Але таку самотню таку голу
без марева
ношу я мою душу

ПРОКЛЯТТЯ
Маріано, 29 червня 1916

Замкнений між смертних речей

(Також й це небо зоряне кінчиться)

Чому прагну Бога?

ПРОБУДЖЕННЯ
Маріано 29 червня 1916

Кожну свою хвилину
я прожив
раніше
в глибоку епоху
поза межами себе

Я далеко з моєю пам’яттю
позаду тих забутих життів

Прокидаюся в ванні
звичних любих речей
здивований
і заспокоєний

Наздоганяю хмари
що м’яко розсіюються
уважними очима
і згадую
про котрогось мертвого
друга

Але чим є Бог?

І створіння
нажахане
витріщає очі
і всотує
краплі зір
й мовчазну рівнину

І себе
опановує

БРАТТЯ
Маріано, 15 липня 1916

З якого полку ви
браття?

Слово тремтливе
у ночі

Новонароджений листок

В тривожнім повітрі
вимушений бунт
теперішньої людини проти своєї
слабкості

Браття

ОДНОГО РАЗУ
Висота Сто сорок один, 1 серпня 1916

В лісі Капуччо
є схил
із зеленого оксамиту
як м’яке
крісло

Задрімати там
наодинці
у віддаленому кафе
зі слабким світлом
як це
від оцього місяця

Я - СТВОРІННЯ
Валлончелло ді Чіма Кваттро, 5 серпня 1916

Як цей камінь
в Сан Мікеле
такий холодний
такий твердий
такий сухий
такий байдужий
такий геть
збентежений

Як цей камінь -
такий мій плач
якого не видно

Смерть
спокутується
живучи

САН МАРТІНО ДЕЛЬ КАРСО
Лощина Альберо Ізолато, 27 серпня 1916

Від цих будинків
лишилось
кілька
уламків стін

Від багатьох
поряд  мене
не зосталося
навіть цього

Та муки
в душі тривають

Моє серце –
найрозтерзаніша земля

Кораблетрощі

РАДІСТЬ КОРАБЛЕТРОЩ
Верса, 14 лютого 1917

Й одразу продовжує
подорож
як
після кораблетрощі
вцілілий
морський вовк

САМОТНІСТЬ
Санта Марія Ла Лонґа, 26 січня 1917

Та мої крики
б’ють
ніби блискавки
в темний дзвін
неба

Падають
перестрашені

РАНОК
Санта Марія Ла Лонґа, 26 січня 1917

Освітлююсь
неосяжністю

ДАЛЕКО
Верса, 15 лютого 1917

Далеко-далеко
ніби сліпого
завели мене за руку

ІНША НІЧ
Валлоне, 20 квітня 1917

В цім мороці
із руками
замерзлими
впізнаю
своє лице

Бачу себе
покинутим у вічності

ЯСНІСТЬ
Ліс Куртон, липень 1918

Після такого
туману
одна за
одною
показуються
зірки

Дихаю
свіжістю
що залишає мені
колір неба

Впізнаю себе
минуще
зображення

Втягнене у безсмертне
коло

СОЛДАТИ
Ліс Куртон, липень 1918

Вони як
восени
на тополях
листя
 
Коментарі (2)
1 Субота, 27 Листопада 2010
Нагадує молодого Паунда.
2 П'ятниця, 26 Серпня 2011
Тарасе, чому у "Нудьзі" ви увідповіднюєте інфінитив "tentennare" до "dei brumisti"? Вам не здається, що, з огляду на елементарну граматику італійської мови, поет тут хотів сказати щось інше? Може, все-таки це не голови "хитаються", а вагається автор, який, мов уві сні, відтінює собою рейки.

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua