ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Новий розділ ГАЗЕТА: усе про друковане видання "Проstory" - ПРОSTORY - український літературний журнал Новий розділ ГАЗЕТА: усе про друковане видання "Проstory" Р.Э.П. – ИСКУССТВО МНОЖЕСТВ - ПРОSTORY - український літературний журнал Р.Э.П. – ИСКУССТВО МНОЖЕСТВ Клаудіа Дате: Історія затамувала подих, а життя Сходу й життя Заходу плинуло далі - ПРОSTORY - український літературний журнал Клаудіа Дате: Історія затамувала подих, а життя Сходу й життя Заходу плинуло далі
Друкувати

Вільгельм Ґенацино: Парасолька на цей день (уривок)

Майже одразу після сніданку я виходжу з дому з двома полотняними торбами в руках. У кожній торбі по три пари випробуваних мною черевиків, у лівій торбі - ще й шість звітів, обсягом по дві - дві з половиною сторінки. Теплий, мало не надто безхмарний ранок. Уздовж стін шугають ластівки, спершу верти­кально, а тоді або звертають над дахами вбік, або летять далі у блакитні висоти неба. Я з радістю зупинився б і принаймні подивився б на них, якщо вже мені не дано їх наслідувати. Але в мене о десятій призначено зустріч із Габеданком. На Ебертпляц я сідаю в метро та їду до зупинки Голленштайн. Там, недалеко від станції метро, і є взуттєва фабрика «Вайсгун». У конторі я зустрінуся з диспонентом Габеданком і здам йому черевики та звіти. Тоді ми побалакаємо хвилин сорок, спершу хвилин із двадцять про випробувані мною черевики, решту часу - про модельки поїздів. Тоді Габеданк вручить мені три або чотири пари нових черевиків, і я поїду додому. Хоча за багато років цей порядок мені дуже добре знайомий, я щоразу відчуваю деяку знервованість. Вона пов'язана з моєю пихою, яка під час таких вилазок, як сьогодні, відчувається сильніше, ніж коли я просто сиджу вдома. Цю пиху я успадкував від матері. Так само, як і вона, я вважаю, що світ не вартий того, щоб дивитися на нього впродовж усього життя. Раніше я боровся з проявами своєї пихи, тепер уже не борюся. Звісно, коли я зустрічаюся з Габеданком, мені доводиться докладати особливих зусиль, аби тримати себе в руках. Він ні за що не повинен здогадатися про мою пиху. Габеданк гадає, що я теж цікавлюся дитячими залізницями, що я, як і він, донині читаю журнали про старі моделі, насамперед фірм «Трікс» і «Фляйшманн». Він не помічає, що тільки заради нього я знову й знову використовую знання, здобуті ще в дитинстві. Дуже ймовірно, що Габеданк розповість мені якусь нудну історію, яку я вислухаю з натренованим зацікавленням. Три тижні тому йому знадобилося майже десять хвилин, щоб розказати мені про останній день своєї відпустки. Всю дорогу з Італії до Німеччини він непокоївся, що в нього ось-ось закінчиться пальне. Але без пригод доїхав до порога свого будинку. Оце й була вся його історія.[1] Я непорушно сидів хвилин десять навпроти Габеданка за його письмовим столом і щасливо розсміявся, коли наприкінці своєї розповіді він вигукнув: «А бензину вистачило! Уявіть собі! Бензину вистачило!» Моя пиха походить із майже постійного зіткнення між покірністю та огидою. Обидві сили приблизно однаково потужні. З одного боку, мене застерігає покірність: «Ти мусиш вислуховувати геть ідіотські історії своїх ближніх!» Водночас мене під'юджує огида: «Якщо ти зараз не втечеш, то згинеш у випарах своїх ближніх!» Найпідступніше полягає в тому, що ці зіткнення ніколи не дають жодного результату. Вони тільки повторюються. Серед таких повторень я перебуваю, наближаючись до офісу Габеданка. Я намагаюся переконати себе, що готовий до всього, і водночас сам сміюся з цих намагань. Габеданк і закупівельник Оппау домоглися заборони курити в приміщенні фірми. Тому пані Фішедік із відділу закупівель, яка так і не кинула курити, вийшла надвір, походжає вперед-назад, курить і посміхається мені. Вона піднімає руки, махає мені. Я помічаю, що пані Фішедік хочеться бути в конторі під час нашої розмови з Габеданком. Вона гасить свою цигарку і заходить слідом за мною до будинку.

Габеданк сидить за своїм довгим чорним письмовим столом. Побачивши мене, він підводиться.

- А-а-а! Наш майстер-випробовувач! - гукає він. Моя пиха трішки посміхається. Я йду м'яким сірим килимовим покриттям. Уздовж стін вмонтовано невеличкі світильники. Жалюзі на вікнах закрито, в кабінеті панує м'яке приглушене світло. Зліва стоїть письмовий стіл пана Оппау, справа - пані Фішедік, при фронтальній стіні - Габеданка. Він розстібає піджак. Я бачу на його сорочці, на грудях, пляму крові завбільшки з долоню. [2]Я втуплююсь у Габеданка, Габеданк втуплюється в мене.

- У мене стріляли, - каже Габеданк.­­

- Хто? - питаю я.

- Звільнений випробовувальник черевиків.

- Нічого собі! - дивуюся я.

- Пане Габеданк! Ну, пане Габеданк! - втручається в розмову пані Фішедік.

- І як вам ця різанина? - питає Габеданк і відкидається на спинку свого крісла.

- Не слухайте його! - хихоче пані Фішедік.

- Пан Габеданк належить до загалу тих небагатьох, хто заслуговує на природну смерть, - каже пан Оппау.

Останнє зауваження мені подобається, я сідаю на стілець для відвідувачів і кладу свої звіти Габеданкові на стіл.

- Це в мене просто червоний фломастер витік у кишені, - пояснює Габеданк.

Я не коментую цього зауваження. Габеданк гортає звіти. Я витягаю з торбинки масивні рантові черевики з опойка і пару з кордовської шкіри і докладно пояснюю, чому вважаю їх найкра­щими в останній партії. Габеданк, Оппау і пані Фішедік уважно слухають мене. Гадаю, що це неабияке задоволення - слухати, як я розповідаю про взуття. Можливо, я не випадково говорю про черевики як про продовження кінцівок. Той, хто, як я, мусить жити, не давши свого дозволу на це життя, змушений постійно втікати, а це означає, що він увесь час у дорозі і тому надає великого значення взуттю. Я міг би сказати вголос: «Черевики - це найкраща частина мене». Але я залишаю це речення при собі. Про іншу модель, яка видається мені не дуже добре скроєною, я не розводжуся довго. Ґанджі завжди ті самі: черевики затісні, зажорсткі, шви не там, де треба, позірна елегантність досягається ціною зручності. Габеданк обмацує черевики, поки я проваджу далі. У такі моменти мені видається, що моя праця - важлива й змістовна. Я не знаю жодної іншої роботи, де відчуття однієї окремої людини (яка презентувала б усіх інших) відігравали б таку вирішальну роль. Наприкінці моїх пояснень Габеданк виймає з шухляди чекову книжку. За кожен звіт фірма «Вайсгун» платить мені двісті марок. Відповідно цього разу Габеданк простягає мені через стіл чек на тисячу двісті марок. Тоді він сягає рукою кудись позад себе, дістає чотири нові пари і ставить їх на стіл. Мені досить одного погляду на їхню форму, щоб визначити, яка модель від якого майстра. Я пакую черевики у свої торби. Відлік пішов на секунди: зараз Габеданк запросить мене випити з ним кави. Тоді ми розмовлятимемо про дитячі залізниці п'ятдесятих років. Але натомість він звертається до мене з такими словами:

- На жаль, наша фірма змушена заощаджувати.

Мені нічого не спадає на думку, і я чекаю на його наступне речення.

- Тобто я хочу сказати, - каже Габеданк, - що в майбутньому за кожну контрольну одиницю, себто за пару черевиків, я зможу платити вам лише п'ятдесят марок.

- Жорстоко, - кажу я.

- Ситуація змінилася.

­- Так раптово?

- Так, - каже Габеданк, - у нас з'явилася потужна конку­ренція. Попит на елітне взуття зростає, це помічають і інші.

- Он воно що, - кажу я.

- Задля компенсації ви можете залишати випробувані черевики собі, - каже Габеданк.

У кабінеті запанувала тиша. Раптом я збагнув, чому пані Фішедік і пані Оппау весь цей час не виходили з кімнати. Вони хотіли почути, що скаже Габеданк, ні, вони хотіли бачити, як я сприйму новину про скорочення моєї платні. Хоча тут нема на що дивитися. Я тільки сиджу й розмірковую. Можливо, Габеданк хотів мені повідомити, щоб я добровільно відмовився від роботи. Але тоді навіщо він вручив мені чотири нові пари? Очевидно, моя робота залишатиметься для них важливою й у майбутньому, але вартуватиме лише чверть старої ціни, якщо не враховувати доплати товаром. Але пощо мені стільки нових черевиків? Доведеться їх колекціонувати або роздаровувати.

- Мені дуже шкода, - каже Габеданк, - але не я приймав рішення про скорочення гонорару. Мені тільки доручили вас про це повідомити.

Я киваю. Якщо чесно, я не дуже здивований. Це одна з тих ситуацій, через які в мене виникло відчуття, що я живу без внутрішнього дозволу. Ситуацій, подібних на цю, в мене в житті було чимало. Я навіть не маю бажання повторювати ті слова, які мені спадали на думку щоразу після таких випадків і які я міг би подумати й зараз. Нещастя нудне. Я чекаю, чи покличе мене Габеданк до їдальні, пити каву. Але сьогодні він утримується від запрошення. Очевидно, це слід розуміти як певне співчуття з його боку. Габеданк стискає в руці жмуток целофану і кладе на стіл. Зіжмаканий целофан, потріскуючи, поволі розпрямляється. Мені хочеться послухати це потріскування, але я встаю і кажу Габеданкові:

- За три тижні ви отримаєте нові звіти.

Вже за хвилину я чекаю на метро, яким поїду додому. У будці зі смаженою картоплею якийсь інвалід купує собі пиво. Чоловік не має рук, тільки долоні, які ростуть просто від плечей. За чотири кроки від мене дві ворони намагаються розірвати своїми дзьобами пластиковий мішок зі сміттям. Правою плечедолонею (чи краще сказати долонеплечем?) інвалід притискає бляшанку до шиї та відкриває зубами. Ворони спромоглися роздерти мішок. На тротуар вивалюються шкірки з апельсинів, скляночки з-під йогуртів, картонні коробки від піци. Публічна демонстрація нужденних відходів огидна, але вона відповідає відразі, яку відчуваю зараз я. Існує глобальна занедбаність чи не існує? Я бачу аргументи для обох можливостей. Я вдивляюсь у сміття й вирішую: глобальна занедбаність існує. Я чекаю на той день, коли все живе визнає свою недоречність. На сходах станції метро з'являється якась матуся з дитячим візочком. Маленькими гострими зубками дитина обкусує надувну кульку. Коли зуби зісковзують із ґуми, лунає рипуче-вискливий звук, якого ще кілька років тому я не міг терпіти. Тут із гуркотом під'їжджає потяг метро. Я відчиняю перед матусею з візочком двері вагона. Не знаю, як так сталося, що звук тертя гуми між зубами мені більше не заважає. Я бачу в цьому знак надії. Очевидно, деякі внутрішні спротиви з часом розсмоктуються самі. А це означає, що все-таки набли­жається той день, коли я почну життя за внутрішнім дозволом. Я скасовую своє рішення і постановляю нове: глобальної занедба­ності не існує. Я не наважуюсь попередити матусю про те, що коли кулька лусне, дитина дуже злякається. Це мало би бути веселе та дбайливе попередження. Але я не знаходжу слів, які елегантно поєднали б турботу та жарт, водночас приховуючи мій власний страх. Ще вчора ввечері в ліжку, засинаючи, я твердо знав, що у мене в портмоне є два квитки на метро, і другий з них я зараз витягаю і компостую. Але й найдетальніше продумані дії не убезпечують від найбільших нещасть! Мабуть, мені доведеться відмовитися від роботи на «Вайсгун». Приниження від того, що тепер мені доведеться працювати лише за чверть старого гонорару, занадто велике навіть для такого терплячого чоловіка, як я. Мабуть, я ніколи більше не побачуся з Габеданком. Ті чотири пари черевиків, які він дав мені з собою, я випробую, як завжди, і разом зі звітами відішлю поштою. На Ебертпляц я виходжу з метро і хочу повернути вліво, на Ґутменшштрасе. Тут мені назустріч іде Реґіна. Вона простягає мені руку і цілує мене в щоку. Реґіна трішечки молодша за мене. Я дивуюся тому, яка вона молода. Вона питає, чим я зараз зайнятий, я відповідаю ухильно, що вона одразу ж помічає.

- Переді мною міг би й не критися, - каже вона.

- Та добре вже, - зітхаю я.

- Але ти все одно не хочеш сказати, чим зайнятий?

- Я щойно втратив роботу, - кажу я.

- О, - Реґіна дивиться на мене зі співчуттям.

Багато років тому ми Реґіною проводили опитування громадської думки. Пригадую пополудень, коли спершу вона протягом години розпитувала мене про паперові хусточки, а тоді я її - про пластикові валізи. На жаль, агенція скасувала довгі анкети й замінила їх бліцопитуваннями на вулиці. Відтак ми мусили стояти перед універмагами, установами і школами та розпитувати людей про податкову політику і телегазети. Нам обом це не сподобалося. Так наші шляхи розійшлися.

- А ти десь працюєш? - питаю я.

- Вчуся на курсах догляду за смертельно хворими, - каже Реґіна.

- О-о-о! - кажу я і не можу стримати сміху.

- Це серйозна справа, - каже Реґіна.

Я хочу спитати, чого навчають на таких курсах, але не наважуюсь і натомість питаю:

- І як? Даєш собі раду?

- Кілька днів тому мене хотіли закріпити за дев'яностооднорічною бабусею, але вона вигнала мене вже через півгодини.

Тепер ми обоє сміємося і намагаємося не дивитися одне на одного.

- Мабуть, вона побачила в тобі свою смерть власною персоною, - кажу я.

- Таке пояснення мені не спадало на гадку.

- Помираючи, людина ображена на кожного, хто продовжує жити, - кажу я.

- Ти так говориш, - каже Реґіна, - ніби вже колись помирав.

- Звісно, помирав, - кажу я, - вже не раз, а ти хіба ні?

Ми сміємося, і я не знаю, чи Реґіна зрозуміла моє останнє зауваження. Вона простягає мені руку і прощається.

- Подзвони мені якось, - каже вона, відходячи.

«Я наразі ще не помираю», - хочу гукнути їй навздогін, але в останній момент стримуюсь.

Тут я згадую, що одного разу ми з Реґіною навіть разом помирали. Спершу я опитував ЇЇ про відпустку й подорожі, потім вона мене - про консерви й напівфабрикати. Потім ми лежали, цілковито викінчені, на килимі. Ми випили півпляшки вина та белькотіли нісенітниці, поки не позасинали. Прокинувшись, ми роздягнулись і зайнялися коханням. А тоді сталося щось дивне. Реґіна лежала поряд зі мною і розглядала верхню половину свого тіла. Я попервах не помітив, що вона якось принишкла й засумувала. Вона попросила мене подивитися на її груди. Здається, я відповів, що й так тільки це й роблю. «Але, мабуть, не дуже уважно!» - сказала вона. «Що ти хочеш цим сказати?» - запитав я. «Ти помітив, що мої пипки більше не стоять?» - Реґіна мала великі подовгасті пипки, якими дуже пишалася. Те, що під час еротичних пережиттів вони вставали, було для неї постійним доказом її особливої вітальності. Тепер вони були з боків трішки зам'яті, чи загнуті, чи навіть утиснені всередину. Я помітив цю зміну, але не надав їй значення. Тільки згодом я второпав, що ця фізична вада сильно спантеличила Реґіну. Але тоді я спробував заспокоїти її, сказавши, що не варто звертати надто багато уваги на свої пипки. Після чого ми спершу оніміли, а потім разом померли - як пара.

Вдома я відчиняю вікно, лягаю на підлогу і вмикаю телевізор. Показують якийсь фільм про синьоногих вахлаків на Ґалапаґоських островах. Це великі птахи з білим пір'ям і синіми лапами. Вони подібні на гусей і так само незграбно рухаються. На Ґалапаґоських островах вони знаходять собі ідеальні місця для гніздування, каже диктор. Птахи гніздяться просто на землі, довколишні водойми чисті й у них повно риби, їх називають вахлаками, бо, щоб злетіти, їм потрібен довгий розбіг, при цьому їхні дебелі тіла рухаються не надто елегантно. Мені подобаються синьолапі вахлаки, цієї миті я сам хотів би бути синьолапим вахлаком. Мені байдуже, що тоді мене назвали б вахлаком по телевізору, адже як вахлак синьоногий я не знав би слів та їхніх значень. Можливо, що чудові білі тіла тварин нагадали мені про маленьке біле тіло Марґо. Можливо також, що й зустріч із Реґіною винна в тому, що раптом я відчуваю потяг до жінки. Я вимикаю телевізор. Від сорочки відривається ґудзик і котиться по підлозі. Я дивлюсь йому вслід. Ґудзик перевертається і зупиняється. Крізь стіну чути, як у сусідній квартирі діти обзивають одне одного «дупою» і «дурною свинею». Точніше, вони товчуться і ганяють по хаті й при цьому викрикують слова «дупа» і «дурна свиня». Мабуть, приблизно такими були й ті діти, які довели Лізу до нервового виснаження. Я хочу подзвонити Лізі й запитати, як у неї справи, але боюся, що до телефону підійде Рената і мені доведеться з нею говорити. У якомусь заціпенінні я слухаю вигуки сусідських дітей: «Дупа! Дупа!» Серед нових черевиків, які дав мені Габеданк, є пара надзвичайно дорогих рантових мокасинів-«ледарів» зі справжнісінького шевро. Вони носяться просто чудово. Кілька хвилин на четверту. Можливо, в Марґо якраз нема клієнтів і вона знову їсть суп, поставивши тарілку в умивальник. А в сусідньому умивальнику спить кішка. Я виходжу з дому і йду до Марґо. Вона, певно, здивується, знову побачивши мене так швидко. Я йду назирці за японкою, яка на ходу їсть яблуко. Яблуко маленьке, воно пасує до рук японки, теж маленьких, і до її рота, такого маленького, що його майже не помітно. За деякий час яблуко з'їдене, японка тримає у своїх маленьких долоньках недогризок. Чи це називається огризок? Якщо я не помиляюся, в дитинстві я казав огризок, а тоді дедалі частіше недогризок. Чи навпаки? Чому я перейшов з огризка на недогризок? Адже з сьогоднішнього погляду для цього не було ані найменшої потреби? Японка загортає огризок у паперову хусточку. Мені треба звертати ліворуч, але позаяк мені хочеться конче побачити, що ж японка зробить із недогризком (огризком), я зупиняюся, вдаю, ніби нікуди не поспішаю, та розглядаюся на всі боки. Яка повага до чужої країни! Японці бракує сміливості викинути недогризок (огризок) просто на хідник чи в палісадник. Вона ховає рештки яблука до своєї маленької торбинки, яку тепер можна назвати недогризниця. До Марґо звідси лише кілька кроків. У мене тремтять коліна, а це свідчить про те, що я таки збуджений. У вітрині перукарні ввімкнено всі три неонові лампи. Раптом двері відчиняються, і з салону виходить Гіммельсбах. Тільки цього бракувало. Гіммельсбах звертає праворуч, тож мене він не бачить. Тієї ж миті мені стає ясно, що тепер я не зможу зайти до Марґо. Можливо, ніколи. Мені не видно, стригся Гіммельсбах чи ні. Деякий час я тихо й марно проклинаю затаєність життя. Ще за квартал мені спадає на думку, що без цієї затаєності я й сам уже давно був би мертвий. Моментами я бачу на дні цієї суперечності плетиво мого божевілля. Якщо одного дня ти таки спадеш із розуму, гадаю я, то саме через такі от суперечності - це ж як ножиці, які то розходяться, то сходяться. На Гіммельсбахові - темний м'який капелюх із широкими крисами. Певно, вважає себе художником. Які сміховинні претензії! На жаль, я ревную, навіть тут, просто неба. Водночас мені шкода Гіммельсбаха. Сьогодні в нього ще зачуханіший вигляд, ніж кілька днів тому. Деякий час я просто йду за ним. Може, він зніме капелюха, і мені все стане зрозуміло. Але не можна, щоб він мене побачив, я не хочу з ним розмовляти. Він не має помітити, що я думаю про нього і Марґо. Найкраще було б, якби Гіммельсбах десь сів, зняв капелюха й трішки подумав би про щось чи позгадував. Але Гіммельсбах не перепочиває і не віддається спогадам - це мої звички, не його. Штани на ньому виглядають так, ніби їх дали йому поносити. Гіммельсбах сягає у кишеню своєї куртки і видобуває звідти кілька насінин соняшника. Лузає насіння передніми зубами, а тоді нігтями витискає м'яке ядро. Я питаю себе, чи Марґо принагідно не підробляє прости­туцією. Але в мене немає жодного бажання думати про проблеми. Я часто робив це у своєму житті, а тепер почуваю себе застарим для такого. Тому я шукаю, на що б мені відволіктися. Може, прогулятися берегом, вряди-годи поглядаючи на дерева і спостерігаючи за грою світла в кронах. Але берег звідси далеко, і я змушений вдовольнитися звичайними вулицями передмістя. Ні в якому разі не можна допустити, щоб життя видавалося мені стерпним лише під час прогулянок. Я не можу визначити за ходою Гіммельсбаха, мав він щойно статевий контакт чи ні. Я намагаюся на деякий час роздвоїтися на дві особи: вбогого волоцюгу, який за один день втратив і роботу, і жінку, та на енергійного фантазера, який нічого не хоче про це чути. Роздвоєння я досяг успішно, принаймні на короткий час. Я відчуваю сильний запах липового цвіту - десь тут мають рости липи. Трохи згодом з-поміж двох припаркованих автомобілів вийшов зизоокий собака. Я не знав, що тварини теж бувають зизоокі. Пес тюпає повз мене, і неможливо подивитися йому в очі, так само як і зизоокій людині. Я дуже вдячний йому за те, що він відволік мене від моїх проблем. З тої ж причини я вдячний і вчительці, яка разом із десятком учнів стоїть на трамвайній зупинці. Раптом учителька каже дітям: «Подивіться, скільки місця ви займаєте! Станьте компактніше!» Це зауваження негайно налаштовує мене проти вчительки. Я відчуваю таке глибоке внутрішнє обурення, якого вже давно не відчував. «Станьте компактніше», - бурмочу я собі під ніс. Із таких от висловів і починається убогість. Вчителька ставиться до дітей як до парасольок або розкладних стільців, що їх за потреби можна скласти чи розкласти. То що ж дивуватися, що люди вже в дитинстві не хочуть давати дозволу на своє існування? Роздвоєння моєї свідомості слабшає. Відсунуті на другий план події поступово повертаються назад. Тепер моє пересування - це не що інше, як дивне поєднання туги й заціпенілості. Визнаю, мені було б боляче, якби остаточно виявилося, що я не можу більше зустрічатися з Марґо. Я кляну її, але мені від цього не легше. Люба Марґо, чому саме з Гіммельсбахом? Я пригадую, що думав про медсестер, секретарок і перукарок, коли мені було шістнадцять років: «Дурепи завше їбучі». Вигадав це речення не я, я лише повторював його, мов папуга, бо ж сам тоді не мав жодного поняття ні про медсестер, ні про секретарок, ні про перукарок, ні про жодних інших жінок. Спогад про цю юнацьку зарозумілість я намагаюся підсунути відокремленому від мене двійникові. На жаль, безуспішно. Це я, саме я зітхаю, згадуючи цю фразу, я і ніхто інший. Найбільше мені хотілось би зараз побігти до Марґо і зізнатися, яким неймовірно дурним я був у шістнадцять років. Хай там що, але за всім оцим безладом я випустив Гіммельсбаха з поля зору. Я питаю себе, чи належать до мого життя усі ці настрої, які зараз охоплюють мене. Я такий неуважний і знесилений, що не помічаю припарко­ваного автомобіля і вдаряюсь у нього правим коліном. Мене збивають з пантелику двоє дітлахів, які трапляються мені на дорозі. Замість «шоколад» діти кажуть просто «шоко». Сподіваюся, я не зупинюсь і не почну вимагати від малечі, щоб заради мене вони вимовляли «шоколад». Чи стало б це початком божевілля? Але насправді я не хочу ані скаржитись, ані застерігати. Скарги й застереження - це улюблене заняття дев'яноста п'яти відсотків людства, з якими моя пиха не хоче мати нічого спільного. Я хочу тільки коротко проклясти нинішній день і жити далі. Ні, це не прокляття. Я просто хочу позбутися дивності цього дня. Як таке могло статися? Я палаю пристрастю до якоїсь перукарки, яку бачив лише кілька разів і про яку не знаю практично нічого, крім її імені, ревную її до напівзбомжілого фотографа і сумую за роботою, яка мене все одно не могла прогодувати. І це все впродовж одного-однісінького дня? У мене таке відчуття, що з огляду на цю дивність мені не варто зараз іти додому. Я сідаю на дерев'яну лавку й дивлюся на чагарник, що росте неподалік. Він мені дуже подобається, бо не свідчить ні про що, окрім власної стійкості. Я хочу бути таким, як цей чагарник. Він тут є щодня, він чинить опір, не зникає, не скаржиться й не розмовляє, йому нічого не потрібно, він практично нездоланний. Я відчуваю бажання скинути куртку й розмашистим рухом закинути її в чагарник. У такий спосіб я, можливо, здобув би якусь частку чагарникової стійкості. Вже саме слово «чагарник» справляє на мене сильне враження. Можливо, це саме те слово, якого я так довго шукаю, - слово на позначення глобальної дивності усього життя. Чагарник висловлює мій біль, не примушуючи мене напружуватися. Я дивлюся на запорошений безлад його листя з налиплим на нього пташиним послідом, дивлюся на численні зламані дітьми або відірвані, проте не позбавлені мужності галузки, на гидке сміття, що стирчить з-поміж коренів, але абсолютно не перешкоджає їм рости. Якщо колись відчуття дивності дня стане надто сильним, я прийду сюди й закину свою куртку в чагарник. Куртка серед гілок - я хочу бачити в цьому символ. Цілком однозначний образ, значення якого ніхто не зрозуміє. Я проходи­тиму повз куртку, коли схочу, й дивуватимусь тому, як через нове подолання нового болю вона стає щораз старшою й неприваб­ливішою, а насправді - такою ж стійкою та нездоланною, як і сам чагарник. Натомість я милуватимусь курткою як своїм двійником, який вижив, і це на якийсь момент позбавить мене болю. Хоча при цьому я не можу повністю відкинути ймовірність того, що в такі моменти почну божеволіти. З великою певністю можна стверджувати, що я збожеволів би, якби насправді закинув куртку в чагарник. Наразі так далеко ще не зайшло. Я з задоволенням уявляю собі вдаване божевілля, яке могло б мені допомогти жити в мирі та спокої. Інколи, лише на кілька хвилин, удаване божевілля трансформовувалося б у справжнє, збільшуючи мою віддаленість від реальності. Звісно, у мене була б можливість повернутися назад до гри, щойно справжнє божевілля підступить занадто близько. Напевно, тоді стане зрозуміло, що люди можуть бути щасливими лише тоді, коли мають можливість будь-коли вільно вибирати між удаваним і справжнім божевіллям. Я часто мав нагоду спостерігати людей з природною схильністю до психічних хвороб. Дивно, але, врешті-решт, мало хто визнає, що його нормальність - лише вдавана. Сім'я, яка саме проходить повз мене, теж страждає на колективне божевілля. Чоловік, жінка та бабуся глузують із дитини. Дитина ще маленька, вона сидить у своєму візочку і нічого не може. Вона не може тримати голівку, не може хапати ручками предмети, не може правильно відкрити ротика, не може ковтати. Щоразу, як маля знов чогось не може (цієї миті у неї стікає з ротика слина), чоловік, жінка чи бабуся задоволене скрикують. Вони не помічають, що дитина сприймає їхній грубий захват як насмішку, хоча це очевидно: досить збагнути, що неспокійний погляд дитини намагається втекти звідси, шукає притулку десь у далині. Дивним чином, спостерігаючи за божевільною сімейкою, я віднаходжу шлях повернення до реальності. От тільки дитина сповзає щораз глибше у своєму візочку, міліметр за міліметром. Я застібаю куртку і йду додому. Божевільна сімейка, хихочучи, віддаляється.

Спокійна та безтурботна, зустрічає мене моя квартира. Йдучи на кухню, я не почуваю себе жалюгідно. Дзвенить телефон. Не візьму слухавки. Скидаю куртку й відрізаю собі скибку хліба. Хліб мені дуже смакує. Я знімаю окуляри і тру долонею очі. Тієї миті, коли я хочу вдягнути окуляри назад, вони вислизають у мене з рук і падають на кам'яну підлогу. Краєчок лівого скельця надщербився. Я вдягаю окуляри і розглядаю себе у дзеркалі. Мені ясно, що нових окулярів я не придбаю і маленьке пошкодження стане моїм знаком. Я підходжу до телефону і таки беру слухавку. На дроті Сюзанна.

- Я тут знайшла твого листа, - кричить вона, - листа, якого ти написав мені вісімнадцять років тому.

- Вісімнадцять років тому? - майже беззвучно перепитую я.

- Так, - підтверджує вона, - у серпні, вісімнадцять років тому ти звернувся до мене з такими словами: «Кохана Сюзанно...»

- Але ж вісімнадцять років тому між нами нічого не було, хіба ні?

- Не було, - каже Сюзанна, - принаймні нічого серйозного.

- І що там, у тому листі? Щось, за що тепер буде соромно?

- Ні, - каже Сюзанна, - можливо, тобі й соромно за кохання, мені - ні.

Відповідь спантеличила мене, я мовчу.

- Прочитати тобі листа?

- Ні, - кажу я, - прочитаю колись принагідно.

- Незабаром у тебе буде така нагода, - каже Сюзанна. - Я хочу тебе запросити на невеличку вечерю, на яку прийдуть кілька моїх друзів і колег.

- Я їх знаю?

- Декого, - каже Сюзанна, - наприклад, Гіммельсбаха.

- Ах, ти ж, Боже, - кажу я, - цей старий нікчема.

- Не називай його так, - каже Сюзанна і сміється. - А ще буде моя колишня колега, яка тепер працює консультантом у якомусь елітному закладі для літніх людей - жахлива робота.

Сюзанна перелічує, хто ще прийде. Я слухаю й западаю у щось на кшталт внутрішнього заціпеніння. Я розмірковую, було щось у нас з Сюзанною вісімнадцять років тому, чи я лише писав їй листи. Не пам'ятаю.

- Ти яке вино волієш: червоне чи біле? - питає Сюзанна.

- Червоне, - відповідаю я.

Сюзанна кілька разів повторює дату й час вечері. Я нотую те й те на полях газети. Я впевнений, що не хочу читати листа, якого написав вісімнадцять років тому. Тепер Сюзанна розповідає про те, що збирається приготувати на вечерю. Я слухаю та безшумно жую мою скибку хліба. Смак житнього хліба дещо пом'якшує дивність того факту, що незабаром я сидітиму з Гіммельсбахом за одним столом.


Вільгельм Ґенацино. Парасолька на цей день/Розділ 6/Переклад з німецької Ольги Сидор. - Львів: Кальварія, 2008. - 128 с.

Рецензію Христини Назаркевич на цю книжку ви можете прочитати тут.


[1] Під час передруку цього матеріалу редактор ПРОSTORY внесла редакційну зміну в книжковий варіант тексту. Оригінал див. нижче:

Всю дорогу з Італії до Німеччини він непокоївся, що в нього ось-ось закінчиться пальне. Але без пригод доїхав до порога свого будинку. Оце й була/є вся його вся історія. (виділення ПРОSTORY) Я непорушно сидів хвилин десять навпроти Габеданка за його письмовим столом і щасливо розсміявся, коли наприкінці своєї розповіді він вигукнув: «А бензину вистачило! Уявіть собі!

[2] Під час передруку цього матеріалу редактор ПРОSTORY внесла редакційну зміну в книжковий варіант тексту.

Оригінал див. нижче:

Я бачу його сорочці, на грудях, пляму крові завбільшки з долоню. (виділення ПРОSTORY)


 
Коментарі (2)
1 Середа, 01 Квітня 2009
І скільки коштував редакції передрук цього шматка твору, захищеного авторським правом?
2 Неділя, 12 Квітня 2009
Вважаю переклад хорошим, але не хочу купувати книжки, зроблені неякісно. в цьому випадку вирішила купити книжку. але взагалі-то ці питання варто обговорювати. нащо зусилля із такими результатами?

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua