ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Femen роздягає суспільство - ПРОSTORY - український літературний журнал Femen роздягає суспільство Що сталося? Про Єлінек в українському контексті - ПРОSTORY - український літературний журнал Що сталося? Про Єлінек в українському контексті Марк Белорусец: Олег Лышега останется с нами - ПРОSTORY - український літературний журнал Марк Белорусец: Олег Лышега останется с нами
Друкувати

Е.Єлінек: (білосніжка)

"Білосніжка" – перша п'єса австрійської письменниці Ельфріди Єлінек з циклу "Смерть і Діва. Драми принцес", який було створено між 1999 і 2003 роками. Назва циклу пов'язана, перш за все, з однойменною піснею Франца Шуберта 1817 р., яка, в свою чергу, апелює до поширеного сюжету середньовічного живопису й народної творчості. Він знайшов відображення в сучасному мистецтві – танцю смерті, яка не минає нікого – ні жебраків, ні королів, ні злочинців, ні єпископів. Особливо ж прекрасних дів.    
   
"Тексти старих казок із їхніми садо-мазохістськими колізіями, принцами, принцесами, тваринами, слугами й служницями etc. дають поштовх до парафразів чи теорій декодувння. У них – закодовані суспільні відносини, які я витягаю із заднього плану, позірної невинності та їхніх міфів..." – так сама авторка відповідає на запитання, чому вона в перших двох із п'яти драм звертається до казкових сюжетів.    
   
Казку про Білосніжку вона розкодувала як історію вічно поневоленої жіночності: від свого вічного поневолення жіночність давно втратила здоровий глузд та здатність робити щось інше, крім віддаватися на поталу чоловікові. Казкову Білосніжку Е. Єлінек перетворює на свій жіночий персонаж – не надто інтелектуальну істоту жіночої статі, яка в її сюжеті не може навіть за власним бажанням віддатися чоловікові (тут – сімом гномам), бо натрапляє в лісі на мисливця, який вбиває її зі свого "ружжа" – досить відвертий символ, щоб смерть Білосніжки можна було прочитати, як зґвалтування.    
   
От тільки невідомо, наскільки жива вона була з самого початку – красуня обмовилася, що її історії вже кілька сторіч, що помирала від жіночої руки й труїлася запліснявілими фруктами… І говорила про свої рум'яні, як яблучка, щічки – тим часом яблучка сорту Granny Smith чомусь яскраво-зеленого кольору…    
   
1. Див. Dreyer Mattias. Man muss sogar immer scheitern, wenn man denkt // Programmheft des Deutschen Schauspielhauses Hamburg zu Elfriede Jelineks Prinzessinnendramen. Der Tod und das Mädchen I – III, 2002.    
   
Олександра Григоренко    
   
(БІЛОСНІЖКА)    
   
Дві величезні, як опудала, постаті, повністю виплетені з вовни й напхані, одна – Білосніжка, друга – мисливець із рушницею й у капелюсі, поважно розмовляють; голоси, дещо спотворені, долинають з-за сцени.    
   
Білосніжка: Іду я оце вже цілу вічність звивистими стежинами цього лісу, і кого ж я ніяк не можу знайти? Гномів! Кажуть, вони схожі на нас своєю привітністю, та не подобою. А Ви, ласкавий пане, навпаки, скидаєтесь на когось, подібного до мене, та радше непривітні. Можливо, це через відповідальність, яку Ви несете. Це ж справді сила-силенна роботи: проріджувати суще та правду править дужче. Я ж уповноважена радше робити щось легке. Я довго мала успіх завдяки своїй зовнішності, та згодом, сповнена завзяття, шукаючи ще більшого успіху, вскочила в пастку своєї мачухи, яка вхопила мене з того боку, з якого я вже ніяк не чекала, й невдовзі отруїла фруктами. Вона вирила яму іншій і сама туди не впала! Відтоді я стала шукачкою правди, також і в мовних справах. Багатьом все це здається надзвичайно цікавим, бо моя історія існує вже кілька сторіч, гадки не маю, що в ній може так веселити чи хвилювати. Це наче я безперестанку повинна оживати, а потім гинути від жіночої руки. Смерть теж не становить приємного винятку. Смерть приходить завжди, і здебільшого – у чоловічій подобі. Тоді не розбереш, якої вона статі. Смерть вистежує нас, приходить непрохано, саме тоді, коли в нас, як у моєму випадку, такий успіх, не дозволяє нам його мати і, не задовольнивши, виводить нас із гри.    
   
Мисливець: Чи це не те пуття, з якого Ви збиваєтесь? Чи можу я Вам запропонувати відмовитися від себе як від власного притулку? Це для того, щоб Ви поцілили у правду, яка, зі свого боку, увесь час шукає Вас і яку я напевне багато разів знаходив у цьому лісі як безпорадну особу – або також у подобі захованих могил для людини й звіра. Могили звірів – не моїх рук справа, бо я щоразу забираю свою здобич. Мені занадто шкода лишати її землі. Якщо Ви нічого не знайшли, щоб кинути правді пожерти, і не маєте досвіду в полюванні, бо Ви ж і є здобиччю, то правда напевне вдьорить від Вас за першої ж нагоди. Фройляйн, у Вашу версію подій я просто не вірю. Ніде поблизу немає об'їзної дороги, на якій та бідна правда могла б уникнути зіткнення з Вами. Уявіть лишень себе в її становищі: їй мало б здатися, що її осліпили фари автобуса, коли б назустріч раптом вискочила така жінка, як Ви, і котра, до того ж (наскільки, принаймні, я на цьому розуміюся), носить одяг, повністю непридатний для лісу. Отже, ця жінка розпитує зараз про одну чи кількох осіб, котрі носять такі капелюхи, яких, на мою думку, ніколи б не вдягли інші люди. Та на що б це було схоже! Візьміть краще мого капелюха за приклад, отакий мали б носити Ви й ті, кого Ви шукаєте. А пір'я риби-папуги на ньому, супер, га? Тільки без гостроверхих шапок! І не треба, бувши малою, намагатися здатись більшою! Високі підбори, спеціальні вустілки, начесані, забетоновані лаком зачіски! Не дивно, що правда не хоче ідентифікувати себе з таким створінням. Ну навіщо правда з'являлася б у семи особах там, де її й одну нізащо не пропустили б спокійно? Хоч, зрештою, згодом її переживуть, наче якесь лихо, і знову зможуть розказувати казки. Вона саме тому стала такою полохливою, що кожен хапає саме її.    
   
А тут ще Ви огинаєтеся на дорозі. Я Вам щось скажу: у наших колах, які ми заснували в хащах, краса Ваша цінується не надто високо. Раз на тиждень на замерзлому озері влаштовують парне катання. Краса із правдою теж беруть у цьому участь і так можуть краще познайомитися. Не хочете приєднатися, фройляйн? Може, правда задовольнила б Вас навіть краще, ніж краса? Була б Вам хоч яка різноманітність! Красою можна впиватися, як почуттями, голосно сьорбаючи при цьому, але згодом її теж переживуть, її та правду, що міцно вчепилися одна в одну, щоб не попадати на льоду. З іншого боку, я справді вважаю, що сім осіб – це було б не так і погано для правди, бо ж така мала, як є, вона, можливо, повинна була б у кілька разів збільшитися, щоб у неї справді хоч раз повірили. Вона тоді хоч своєю шапкою колола б комусь очі. Ага! Правда, як напхана шапками ятка на ринку! І краса, що не вдягла б жодного з цих капелюхів, щоб не стати смішною й ворогом собі самій. Правда як помилка буття. Ви, фройляйн, глибоко помиляєтесь, якщо вважаєте, що бачите мене. Я невидимий. А був би я видимий, мене не було б, і Ви все одно не могли б мене бачити. Тому все одно, впізнаєте Ви мене чи ні. Можливо, Ви помилилися, коли стали вважати мене однією з Ваших правд тільки тому, що не бачили мене! Ну, до Ваших правд я в будь-якому випадку не належу. Та Ви роздивіться зразу мій капелюх, перш ніж почати чіплятися з придуркуватими розмовами, хоч Ви мене й не бачите! Я смерть – і крапка. Смерть як ультимативна правда. З цієї точки зору Ви були б навіть праві, шукаючи мене! Мені навіть подобається: смерть як найвища правда, яка саме тому знати не хоче про саму себе! Та це не так. Смерть як безпорадність сліпих тварин, крізь мовчання яких продирається людина, щоб, нарешті, нічого про себе не знати. Людина мусить померти, навіть якщо вона зараз непритомна. Смерть як сліпота Вашої безпорадності. Та стережіться! Не все, чого Ви не бачите, то вже смерть, як я тільки-но зазначав. Як на мене, Ви ніколи не можете бути в цьому впевнені. Мисливець – це й справді не надто оригінальне маскування. Я здригаюся, коли бачу Вашу сліпу віру з мертвими очима. Ви не повинні нав'язувати мені ніяких своїх таємниць, та я вже знаю, що не можу Вас зупинити. Ви думаєте, якщо смерть можна було б побачити, то хтось, скажімо, хоч би на час вечері з непохованих тварин (яких він сам і мусив би пожертвувати) став би з нею зв'язуватися? Ну, бачите... Не можна стверджувати, що я саме через це хотів би мати справу з правдою. Ні, справді ні. Правді байдуже до всього, крім неї самої. І все ж наразі для неї немає кращого за мене виконавця. Чи я й далі повинен її грати, не знаю, чи граю досі. Я вже давно не хочу, але мушу. Одну, найостаннішу, я залишив собі для зразка, всі попередні правди не уникли мене й моєї зброї. Тут я вже постарався. Остання правда була досить мала. Однак я постійно дивлюся на неї, щоб знати, хто я. Приблизно така мала, як, імовірно, Ваші гномики. Одначе я завзяттям і старанням здійнявся аж до рівня самоука й нині самовпевнено ковзаю життям. Як по замерзлому озеру.    
   
Білосніжка: Ах, життя хотіло б, щоб його розглядали з усіх боків і чудувалися з нього, Ви так не вважаєте? Воно ж, власне кажучи, прекрасне. Другорядні справи теж ніколи не мають здаватися нам замалими. Якщо я не знайду малого, яке шукаю, то звернуся до великого, яке Ви, кажете, втілюєте. Чи є щось більше за смерть, яка теж не приносить нам відчутної користі, натомість – велику шкоду. Навіть якщо вона гарна, як яблука сорту Granny Smith. Всередині ж сидить черв'як і риє свій тунель – зберігання смерті в сейфі, крізь який вона спокійно може прогризатися; так відкривається й одразу ж знову закривається головне – саме буття, привіт! Та ні, це не через магазин! Струни мого стравоходу розладнані запліснявілими фруктами. Так само, як основний тон мого буття. Натягнуто занадто сильно, але тон не той. Жалюгідна доля, болісний запор. Потім – альпінізм як почесний обов'язок перед суспільством, та, на превеликий жаль, гір немає в наявності. Ці гори в найкращому випадку середньовисокі. Середньогір'я, яке запросто можна переступити й не потрапити в аварію. Я саме складаю протокол аварії для страхування буття, а ще повідомлення про розшук особи, бо я так довго була непритомною, що моя мачуха, зі свого боку, інтерпретувала це як смерть. У цьому вона помилилася. До того ж, за безправними так не побиваються, як за владою. Можливо, вона саме тому хотіла мене занапастити, що мусила зважати ось на що: я встаю й одразу починаю претендувати на речі, які вона так завзято збирає коло себе. Намарно! Ані ж і справді прийде якась дунька, і приблизно не така елегантна, як я, дещо старша (це вона свідомо приховує навіть уві сні) і схоче розграбувати саму суть моєї душі! Вона вірить, що краса перейде до неї, бо з мертвою їй нецікаво. Краса хоче залишатися на світі завжди, найкраще – в дамських журналах, листки з яких від постійного гортання опадають швидше, ніж нормальне листя. Мамуня ніяк не може змиритися з ситуацією: моя краса проти безправ'я, й нахабно намагається вибити мені з рук знаряддя моєї сили не чим-небудь, а яблуком. Яблуко проти рум'яних, як яблучко, щічок! Це одразу постає в уяві. Природа проти природи. Битва титанід. І та відбулася б легше. Варто постати переді мною, і моєї сили вже нема, бо мене вже не можна буде побачити! Цьому зміг би зарадити тільки гном, він же менший за мене. Тож відтепер я не шукаю нічого іншого, крім гномів, це не дрібниця, скажу я вам. Та заради гномів я навіть ляжу, щоб вони могли здобути свій особистий досвід. Хоча б для того, щоб розгнівати мамуню, яка саме зараз, у пошуках невідомого, складає рейтинг: хто має право існувати, а хто ні. Вона має право. Я не маю. Через свою непомірну красу та її конкурентську заздрість. Гноми мають право, бо вона їх досі не бачила. Зате мене вона від них застерігає!    
   
Мисливець: Ну, та в мене Ви їх зроду не знайдете, Ваших гномиків. Я – офіцер на службі у відкритості, а не ускладнень, які можуть у ній виникнути. Я, звісно, помічаю, коли в моїй відкритості щось виникає – кут, якась істота в подобі звіра – можу Вас запевнити, що я давно вже не такий непримиренний щодо другого, як моє ружжо, яке досі щемить, прокапує та попахкує – ні, я краще знаходив би відкритість у собі самому й зберігав, як вакуумна упаковка. Саме тому я й став мисливцем. Саме тому мене й не цікавить гном-правда, якого Ви шукаєте тут, у лісі. Я – велетень-неправда. Знищую все, що ворушиться, згідно своєї всеохопної програми знищення. Та свого часу я склав правді випускні іспити й тому, як дуже треба, зміг би зіграти її роль. Та так, що ми – Ви й навіть я сам – повіримо в те, що я – правда, ба навіть остання, що залишилася в продажу. Я вже давно використовую це твердження для самоствердження. Мої життєві умови: у засідках таємних брав я участь, вдавав і здоровила перед звіром, душив пару велетів, чимось схожих на мене самого. От істотка й готова! Диви, ось напівфабрикат, і це не мусить лякати суддю-кухаря. Єдиний, хто не має лякати суддю, це смерть. Я скрізь і всюди мандрую легально, навіть тоді, коли залюбки перевищую швидкість, як смертельний потік – єдиним кроком обрубаних ніг.    
   
Білосніжка: Ну скажіть же тоді, чому я ще існую, і чому я не ніщо, як це із самого початку задумувала моя мачуха? Наприклад, знищити мене в зародку за допомогою яблук? Я думаю, це тому, що я не мала іншої можливості, ніж просто бути – сама для себе. Моя мачуха завжди хотіла існувати для інших і використовувала для цього свою красу, яку так довго відбивала у дзеркалах, наче її було щонайменше два екземпляри. Моє існування було шпичкою в її оці, яке дивилося тільки на себе. Дзеркало не питало "Чому?". Воно питало "Чого?". Воно питало "Чого Вам іще треба?". Оскільки я все одно віддзеркалювалася, то я була, і навіть завжди була першою за неї. Рейтинг краси був Білосніжка – перша, мачуха – вічна друга. Дзеркало відкривалося, як шафа, широко розводило своїми стулками й дивувалося, що тільки лізе йому всередину. Я завжди була перша! Така осяйна, що зовсім не видно було старих газет на підлозі, побляклій від часу, як і я. Не можна одночасно бути присутньою й відсутньою. Ну, Ви, можливо, й умієте, але я – ні. Для дзеркала і мамки, дірявої в'єтнамки, це було вже цілим опитуванням, відкритим каталогом питань з кольоровими ілюстраціями, на кожній – я, ось тут вона, можливо, і розсердилася, скажу я Вам! Отже, каталог, що містить і відповідь, і ціну за неї. А питання з ревом виривалися, розкидали свої тонкі пута й розбігалися вусібіч. Ну звісно. Питання цієї жінки, яку я зроду не мусила називати мамою, питали про моє буття бундючно, навіть не зважаючи на мене, вели в порожнечу. Вона радо простелила б моє буття, як килимок, і добряче покористувалася б. Мушу Вам сказати, підлога в замку досить холодна. Та жодного сліду від цього. Вони повинні тільки геть піти, сліди мої! Зараз, власне, можна було б покористуватися буттям з його кволим голосочком. Це ж, зрештою, гарненьке хобі, яке передбачає лише дещицю подиву. Та якою ж самозакоханою мусить бути жінка, впевнена в собі так, що їй не потрібне дзеркало, навіть якщо вона в нього про щось довго допитувалася, хоч, власне кажучи, це їй не треба було, бо вона, мабуть, знає, що найкраща, і вважає за необхідне проникнути у приховане? Так-так. Вона питає у свого дзеркала про невисловлюване, напихає невичерпне, як начинку, у відповідь, яку знає наперед, навіть не подумавши. Що спадає їй на думку? Отруїти мене qua malum. Є приємніші способи померти, скажу я Вам, та оригінальніші – навряд. Мій взагалі був хтозна-якої статі. Чи це взагалі спосіб – взяти і вбити когось? Взагалі-то я, як бачите, насправді зовсім не мертва. Та що я Вам буду розказувати, Ви ж експерт! Отже, всі – знову на вихідні позиції. Заново. Ви – геть! Гном – сюди!    
   
Мисливець (цілиться у неї): Так панові гному можна те, чого не можна мені? Ну що знову? У лісі є місце для всіх, але згідно початкового задуму він призначений лише для мене й моєї здобичі. Мені сподобалося б ознайомлюватися з такими маленькими спорудами, якби в мене було трохи більше часу. Та в мене його нема, тому я й відбираю в інших істот призначений для них час. "Час вийшов", – кажу я, і я ж забираю собі залишок, що дістався б їм. Згодом час швидко закінчується. Ви знаєте, смерть харчується цим часом, і тому завжди голодує. Зрештою, власного часу не вистачає нікому. Екскурсія за рахунок чужого часу залишається в перспективі недовго. Люди мруть у повній персоніфікації. Я маю на увазі те, що Ви стверджуєте про свою мачуху. У мене таке враження, що в цій жінці, яка спробувала втрутитися в мою справу, Вам найбільше заважає те, що вона відкрито вірить у повноправне володіння й можливість заволодіти здоровим глуздом за допомогою цього ж-таки здорового глузду. Якби й у мене була така ж, мені це теж діяло б на нерви, бо вона безглузда, як торговий центр, який зачиняється вечері, проте вночі все ще продовжує називатися торговим центром.    
   
Білосніжка (прикриває очі долонями): Але ж годі! Я дуже-дуже Вас прошу! Що це Ви увесь час наставляєте на мене? Ліхтарик? Схаменіться ж, мої очі досі такі слабкі, бо на об'їзній дорозі, напевне Вам відомій, я бачила смерть як тунель із сяйва. Від цього я досі повністю засліплена. Чи ж Ви не бачите, як я мушу мружитись? Відійдіть, будь-ласка, трохи в бік! Можливо, Ви вже кілька годин чи й довше застуєте мені одного чи кількох коротунчиків, із якими я домовилася. Чи Ви, можливо, мали дати мені точну адресу й зараз свідомо відтягуєте мить нашого прощання? Вас наділила мені доля? Я знаю тільки про сім гір. Люди такі недбалі, коли щось диктують по телефону. Вони ніколи не чекають, поки хтось допетрає, що вони кажуть. Я, до того ж, радше волію лежати, ніж сидіти. Я геть виснажена від отрути. Моя злість має спочити. Народ мусить дещо пом'якшувати свої вчинки й досягати мети. Принаймні, він не повинен непокоїтися, коли має суттєві запитання. Непояснюване мусить покоїтися на дні свого пояснення, поки атака квітів знизу не вдарить йому в зад. Тоді воно мусить, принаймні, піднятися й пояснити все нам, щоб ми, нарешті, змогли уявити, про що йдеться. Тоді це був би вже вінець моїx бажань. Коли ти гарна, можна й скромність одягати. Коли ти маєш вільний вихід, одразу мусиш давати певне уявлення про речі. Навіть якщо взагалі не уявляєш, які ті речі завбільшки. Гноми скоріше малі. І все ж вони презирливо дивляться на мою скромність. Я чула, вони не хочуть нікого, крім найкращої в світі жінки, тільки так вони отримають максимальні зручності й зможуть поводитися невимушено, за бажанням також і не в будинку, на матраці зеленої луки, де вони побіжать до мене, позаголяють члени, на мене повискакують, і навіть усі заразом! Якби ви знали, як часто я чула про це! Це вигадала для мене моя мачуха, чимось таким вона роками намагалася нагнати на мене страху! Вона торочила, що гноми, отримавши те, чого домагалися, стануть невдячні, як і всі інші істоти. Та що ж то за незрозуміле сяйво, яке Ви досі наставляєте мені в обличчя? Довге й тонке? І як його можна вимкнути?    
   
Мисливець: Ну, я не став би так упевнено називати це ліхтариком. Це служить скоріше для того, щоб випускати з себе світло. Тоді з лісової темряви виринають тисячі істот, які вірять, що можуть породити живе духовне життя, але це зовсім не для мене! Ніяких перешкод! Здоровий глузд зчепився на таємній трасі для перегонів із псом-вірою, у якого завжди вільний вигул, завивання, гуркіт, клекіт, хрип, гарчання, шкода, що я не можу це Вам відтворити, я ж не воджу з собою мисливського пса, це мені не треба. Отож, між ними вже клапті летять, магазин духовного життя відчинено, там Ви дістанете поворозки на черевики та обривки молитов на додачу до шматка землі розміром 50×50 см., це підґрунтя необґрунтованості правди, тепер він належить Вам, навіть якщо Ви заново обґрунтовуєте свою правду й не хочете моєї, хоча вона, як то кажуть, останній примірник, наявний у продажу. Ну і хто ж став переможцем у боротьбі товарів із ґрунтом, віри – зі здоровим глуздом? ЗВІР. Той, що здобув найвище підтвердження свого вигаданого місця в рейтингу, поки не прийде сильніший. Ще іскра жевріє у вогнищі буття, в неділю ввечері, у сутінках, як щотижнева ганьба недільного вечора, з'являється жінка в якійсь нічній сорочці, перепрошую, що я не можу краще описати Вашу одіж, а втім – ніч все покриє, от я Вам її зараз і влаштую. Вбиває Білосніжку насмерть. До трупа: Чи були Ви однією з тих, хто розпускав світом тільки образи з кіно, бо самі хотіли мати вигляд, як в одного з них? Однією з тих, хто жахається життя? Жахатися смерті – це Вам не зарадило, вона наздогнала Вас моєю зброєю. Ви ж були всього-на-всього дівчиськом, яке ставало босою ногою на траву, занадто холодну для цього. У савані не треба швендяти по лісі. Хоча у Вашому випадку це було все ж практично, так Вам не треба було переодягатися. Мені-то все одно, я, як то кажуть, зовсім не розуміюся на дамах і настроях їхньої моди. Це так чи інак здобич, яку я кину лежати. Я забрав у неї тільки час, цього має вистачити, це було, зрештою, найнебезпечніше в ній. Ще п'ять хвилин, і я, можливо, дав би себе переконати стати меншим, ніж я є. Тепер вона, звісно, зовсім безпорадна, бо ніщо, зрештою, не лякає красу дужче, ніж час. Ніякої землі на ній. Земля була б надто легкою.    
   
Скидає на плече своє "ружжо" і йде геть.    
   
За ним з'являються семеро гномів і обступають Білосніжку.    
   
Семеро гномів: І так завжди. Ось вона й спочила, добра наша. І могла ж знайти нас вчасно, якби не тримала догори дригом свою карту місцевості! Те, що красуня вважала долинами, насправді було горами. Лише добро звертає гори, ну, іноді віра, краса ж зроду не зможе. Зате вона може поцілити мимо гір на кілометри, навіть якщо тих гір сім штук. Гори були там, де й завжди, от тільки красуня була, на жаль, не на тому місці. Втім, байдуже. Нам так чи інак залишається вся робота. Ми завжди мусимо сповнюватися завзяття й прибирати лайно за іншими людьми. Іноді ми навіть самі хочемо померти, щоб інші хоч раз побачили по наших веселих фігурках, що смерть насправді зовсім не така весела, як вони її, напевне, уявляли. Кладуть Білосніжку до скляної труни й несуть її геть.    
 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua