ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Е.Єлінек: (білосніжка) - ПРОSTORY - український літературний журнал Е.Єлінек: (білосніжка) Seid realistisch, fordert das Unmögliche! Wir spielen Fußball - ПРОSTORY - український літературний журнал Seid realistisch, fordert das Unmögliche! Wir spielen Fußball Катя Ланґе-Мюллер: Злі вівці - ПРОSTORY - український літературний журнал Катя Ланґе-Мюллер: Злі вівці
Друкувати

Хосе Ф.А.Олівер: Слововидих, слововдих

 Хосе Ф.А. Олівер – один із найвідоміших білінгвальних поетів Німеччини. Збірка есе «Мій андалузький Швацвальд» (2007) присвячена його батьку – ґастарбайтеру з Андалузії, який 1960 року з родиною переїхав до південної ФРН. Олівер розглядає міграцію не лише як проблему соціальної неадаптованості, але й як стан екзистенційної безпритульності, постійного зависання між мовами та культурами і приреченості на подвійну – пташину – перспективу.


минання

іноді один-єдиний вірш може пояснити світ

часом вистачає розгорнути книжку, що лежить перед тобою, на якомусь несподіваному місці й на часину затриматись на ньому. Можливо, лише на тривалість однієї думки чи почування зупинитися в тій чи іншій стрічці вірша, озирнутися услід якомусь слову чи вдивитись у котрийсь нежданий образ, щоб потім далі помандрувати мовою. Наче омріяним потягом, в який сідаєш знову і знову, без жодної чіткої мети. Потяг, з якого десь так само знову сходиш, коли думаєш, що приїхав. Більше, ніж це, не скажеш: «І / зворотня колія на думці / всюди. Нині ж пташина перспектива». Звідси невизначеність

так я уявляю собі батьків приїзд І потяг І став:ання І осиротіння

1960, шварцвальдської зими, обмацуючи кучугури снігу. Волочачи своє походження. Чужинські відбитки в снігу, що надавали грудневотемному місцю обрисів, світліших рівно настільки, щоб він міг зробити свої перші кроки в Німеччині. Кроки в небачену білизну, здогадуючись про краї й пишучи впродовж снігу своє ім΄я на перелозі. Сніг, що не вкривав мури всуціль, а лиш їхні тріщини. Холодніший мох. Завіяне, було і є: минання

може, це була зовсім не зима, коли він приїхав. Можливо, це було літо, посеред якого випадково випав сніг, весна, осінь

і, мабуть, тому пори року не відіграють взагалі жодної ролі для прибуття, яке ніколи ні до чого не дістанеться, проте знайшло свою мету

 

Писати й підіймати слова

підіймати, як мисливець дичину зі сховку, щоб самому стати переслідуваним знайомими буквами. Безупинна зміна слів, смуги руху, пантрування за привалами. Бути в словах. Ніжно. Ніжно, як пучки, що пестять чужу шкіру. Сьогодні, як і завтра, я вже в пошуках своїх мов.

Язик місяця і lengua luna. Бліде сутінкове світло і мерехтіння тіні, що стали мовленням і подарували мені місяці різної статі. Вони мені дуже близькі, ці примирені місячні слова, що торкалися одне одного

був собі один дім, що був двома домами. Двома домами, що втілювали дві культури. Один дім і два поверхи, дві мови. Відкриті вікна і двері, ходи в мандри. Давно прибулі у множинність. Алеманський діалект на першому поверсі, андалузький – на другому. Поміж ними сходинки без граматичного роду. Шкіц гри зі значеннями: тіло слова і його душа. Лиш кілька сходинок, які відділяли та єднали

Місяцівна & місяць: la luna, місяць. Жінка одна, чоловік інший

зануритися. Просто пірнути в цю ріку із батьків і прабатьків, зрештою, і з матерів. Увижати й зітхати. Як годиться, тихо, як годиться, голосно. Потяг до давно відкладеного, віддаленого. Вдихати лахміття слів, щоб, можливо, зустрітися з тими хранителями мови й літераріумами, що заганяють мене до кротів

я, словесна людина Земля, прагну мов, як господар – друзів

цими ночами – раптове досвіття, з минулого, дні із самої лише вигадки – постійно проступають дивовижні життя. Пересувні декорації, мов смуги суходолу. Бенефіс біографій і далеких історій. Монологи вдоволеної жаги. Відслужилі куліси перерваної п΄єси в стані незмінної прем΄єри складають мені товариство і надто часто, наче непрошені гості, перевертають на голову мій світ уявлень і переконань. Зайди на пересувних сценах. Мисливці на берегах. Нерішучі коханці під землею як спільники

спогади про дитинство у Шварцвальді. Виразні відбитки часу із літніх вечорів та косовиці, ігри в квача після виконаної роботи, стрибання в сіні з сусідськими дітьми у вечірніх сутінках. Передзвін до молитви, і застороги дорослих на вухо. Постійні скарги потім, щоб виснаженим впасти на подушку. Радісне передчуття наступного ранку. Перші промені сонця, і свіжо скошена трава. Посвист коси. Волога зелень. Смак соку. Так день пахнув днем. Так дитинство пахло літом з короткими рукавами

дні на легких підошвах, коли мох, смородиновий сік та айвові дерева спокушали забуванням. Я вмів і міг мріяти. Навіть не знаючи достоту в своєму малому, проте великому всесвіті, що є мрією, а що ні. Влітку я мріяв, а восени відчував лише покірливий острах, ховався у прихисток від тих жахливих хмар, що жерли світло, і запускав повітряних зміїв, щоб стати-таки господарем становища – Señorito посеред хуртовини перед сірою завісою, який зі своїми клопотами й гризотами тулився до материної спідниці, коли та розвішувала білизну, її близькість давала укриття від вітру й означала захист від бурі

взимку випадав сніг. Багато снігу. Я й досі люблю засніжені надвечір΄я. Пригадую санки, смертельні розщелини й апельсини у своїх кулачках. Запах Півдня на транзитних ділянках – наче безсонні ночі під час повернення додому, в Андалузію. Хліб із повидлом, переважно густо намазаний Полуничними ласощами чи вишневим желе, сиве тепло нашої дров΄яної грубки, біля якої ми розморожувалися після сповнених пригод спусків на саморобній ковзанці. «Слизький лід, ветхий дід, ше й студенець на обід!» Миті того дитинства, в якому я побував, як і всі інші. Знавець домашніх ігор

попри це із тих непомітних ідилій вислизнув іще хтось у своїй беззаперечній присутності. Безхмарно допитливий, інколи вразливий. Хтось, хто не належав до цього місця. Принаймні не хотів тихо допасовуватися до чесно заробленого сальця на вечерю після косовиці за відрядною платнею, на яку зійшлися всі сусіди в жесті небаченої допомоги перед загрозою близької й підступної серпневої грози, чи до зимових пейзажів разом із поживним хлібом зі смальцем, домашніми вовняними шапками й червоними змерзлими носами. І цей Хтось, саме він, брехнями свого часу звів собі власні хороми із запитань і мрій

я знайшов і розбудував собі таємну хованку. Сердечний сховок на випадок, якщо інший у мені загрожуватиме проривом. Той інший, що в неділю пообіді мав носити, дивовижним для першого чином, матроський костюмчик. À la minute вбраний у статечний матроський стрій, золочений ґудзиками, наче зазирав досередини, звісно, нестримно чи стримано сердився й стояв, ніби аршин проковтнув, бо він би краще втік до лісу, що підходив аж до будинку, щоб гратися в козаків-розбійників. Проте все йшло, всупереч усім спробам опору, завжди так, як належало в неділю. Традицією, святкованою регулярно, хай там світ лусне, його разом із близько двадцятьма дорослими – причому їх точна кількість не відігравала аніякісінької ролі – було приговорено до пішої прогулянки, і він ішов і бурчав на підставі свого по-середземноморськи прибраного зовнішнього вигляду, але слухняно, по маршруту цього андалузького раллі південців на променаді, уповноважених до виховання і зобов΄язаних до захисту. Вільний поміст для диванних ляльок на дорозі-щебінці. Плекання народних звичаїв Al-Andaluz супроти недоторканного алеманського мисливства. А йому нічого іншого й не лишалося. Бо з власного досвіду знав, якими підступними можуть бути плями від шварцвальдської трави, коли вони прикрашають білий матроський костюм, коли швендяєш там, де не треба. Хоч зелений і білий, власне, мали би вказувати на національні кольори Андалузії, принаймні на її обриси

вже тоді я не міг позбутися враження, що в неділю ми ставали особливо своєрідними, для всіх німців помітно більш іспанськими – хай там що й досі розуміють під цими безглуздими й злощасними поняттями, – ніж протягом тижня. Південні групові прохідки – пішки, з вичовгуванням усіх мусульманських ремінісценцій та гебрейських празвуків –  у день Господа, здається, прагнули відбуватися в багато разів полум΄яніше. Гадаю, саме так було, коли стрічалися андалузькі іспанці з того містечка у Шварцвальді, для того щоб на своїх спільних прогулянках, які загрожували побити всі негативні рекорди контролю швидкості й небезпідставно можуть вважатися попередницями зон повільного автомобільного руху – часто сто метрів лісовою дорогою за одну годину, за принципом «говори і йди», – просто щоб продихнути, помріяти про баклажани, фініки й червоні, м΄ясисті помідори і затерти на цих по-іберійськи пройдених paseos закинуті придорожні стовпи, що вказують відстань між Андалузією і шварцвальдським містечком, між побутом і тугою. Кілометр за кілометром, що схилялися, що відтісняли

ми, діти, завжди були поряд. Під прицілом майже нестерпних, але таки приємно голублячих проявів уваги. Розіграні ритуали наче далекі голоси із подряпаних шеллакових платівок. Оберігання з любов΄ю. Зберігання. Видобування

там були ягідні пироги разом із бананами й солодкою водою для спраглих – поміж поцілунків, ласк та піднятих вказівних пальців, рук, що жестикулювали в шаленому вирі, не раз помилялися, ковзали, заплутувалися й перетворювалися на добірні ляпаси далекій батьківщині. Кулінарні потиличники ягідці як  доданий південний десерт, так би мовити, були нам гіркі на смак, ніжні на дотик і гордовиті на чуття. Ми не плазували. Ніколи. Зрештою, матроський костюм вимагав виправки, дисципліни

ми, діти, завжди були поряд. Нам готували, дбали про нас, любили. Ходили, марнотратно вбрані, із терплячими мінами здовж наших алеманських Ramblas, повз квіткові ятки й торговців птахами, що існували лише в нашій уяві, й на своєму шляху завжди проходили зовнішнім краєм plaza, яка в неділю на променаді спогадів оживала перед нашими очима. Plaza Mayor, історії якої, її випадковості й трагедії змушували старих плакати, дорослих – замислитися, а дітей спокушали сміхом

не було нікого, хто міг би їм завадити, нікого, хто бодай на міліметр зрушив би їх у мову інших. Ні їх, ні їхніх дітей

ми, опіканці, в очах чужинців – місцевих, які для нас були, звісно, чужинцями, – напевне, виглядали дивно, коли так слухняно і з радісною безрадісністю йшли на прогулянку, перетворені на пишні виставкові експонати, що мали демонструвати іспанський спосіб життя в emigración

трохи роздратовані й здивовані водночас, дня Божого відпочинку ми рухалися в ескорті туги за батьківщиною. Позаду нас сни, перед нами – фантазії. Затягнуті в мови, бажання, спогади, мовчання, скарги й куховарські рецепти, й замкнені, ні тобі, ні мені, в ілюзіях дорослих, які ми хоч і мали нагоду споглядати по буднях між робочими змінами наших батьків, у епізодах, не менш дивовижних, ніж скатертина-самобранка чи принесені порцелянові фігурки й прикраси – повсякденний блиск і напад, –  проте лише на вихідних, зате у всій красі й пишноті, вони робили нас малими й найменшими іспанцями. Час не мав значення. Хронометр зупинено

тож мене було по-іспанськи вичищено й підготовлено. Помито, прилизано й напахчено. Ця штука називалася Heno de Pravia. Запах від мене доносився за кілометри проти вітру. Всіх і вся було пронизано тою іспанською ноткою, що пахла прабатьками, вказувала на місце походження і, відповідно, після кожної відпустки на батьківщині літрами контрабандно ввозилася через митницю в Келі. Щонеділі я розумів, навіщо. Натомість у буденні дні я з тими ж легковажністю та смаком, запхавши зад у міцні й важкі шкіряні штрани, не міг уникнути ставання вгодованим шварцвальдським хлопом. Нацькований на мову, що пахла землею, змушувала забути померлих і нас – це мені стало ясно лише набагато пізніше – взагалі-то не приймала. Мусила не приймати. Німці, проте не німці. Іспанці, проте не іспанці. В русі: Я. Поміж усім: свідомість

знавець правил домашньої гри, який помітно випадав за межу, що глибше він скочувався у гру, опановував правила, щоб ще й нині їх ламати

моя хованка, мій особливий сховок був тоді під прикомірком, старою дерев΄яною прибудовою на палях, що мала бути нібито верандою. Моє місце. Позад величезного дровника. Утеплена від зимового холоду:

письмовий стіл, який я змайстрував собі сам зі стирених фруктових ящиків, папір – викинуті залишки рахунків та квитанцій, які я порятував від наглої смерті в полум΄ї – й олівці. Таємна радість. Ми обоє шукали мову

я та інший


слововидих, слововдих

Vuelo de luto

 

в селі в приміщені зупиненої фабрики

РОСІЯНИ [і не-

росіяни тут росіяни]. Пишу «перехід &

оселя втечі

тонкі шкаралуп΄яні стіни яєчних коробок.» Короста

коренів плюс мешкання мінус метри квадратні. Пишу

«перебивання й колія»

& потім «час помножити на забуття» дорівнює

розчаснення у слово-

смерті в бучному моворубі гучно-

мовця: «росіяни

тут росіяни» [нужденний

прихисток & карбунок БОЛЮ

у ПЕРСПЕКТИВІ вздовж бараків]. Поряд

І потік тривалості & напіврозпаду чужинства [за-

тяганий метафоричний штамп]. Попереду

І насип для колії [з тунелем]  І заплава [батькові
випадало там іспанською]. «Туга

мандрує зайцем»

& в уяві. Здебільшого

гурток чоловіків [КРАЄПОРУШНИКИ]

із сумкою для закупів &

забаглива фруктопія, названа Los Perales

[ГРУШЕВИЙ БЕРЕГ / КРОПИВ΄ЯНИЙ ТУНЕЛЬ]

у теревенях тихий переспів дощу

& віддаленотаємний їстівний кактус «анда-

лузький берег» & польове відлуння дерева засохле лоно

[земля у шрамах]

зарубка роду на корі помножена на чемоданний спогад

вміст виставлений на карниз вікна

календарі присутності. Роки перебивання. А перед ними

І скелет плюща І гральний майданчик перед ним І бочка лайна потім

велосипедисти пси пани І дитяча гірка І

зворотня колія на думці

всюди. Нині ж пташина перспектива. Звідси

 

«політ журби»

я прочитав у сина машиніста. Vuelo

de luto

 

За матеріалами www.alarum.16mb.com

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua