ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Акція ЗАКРИВАЙ ТА АРХІВУЙ! - ПРОSTORY - український літературний журнал Акція ЗАКРИВАЙ ТА АРХІВУЙ! Герта Мюллер: Розгойданий подих (фрагмент) - ПРОSTORY - український літературний журнал Герта Мюллер: Розгойданий подих (фрагмент) Все люди – монстры, стоит им только проветрить свою броню - ПРОSTORY - український літературний журнал Все люди – монстры, стоит им только проветрить свою броню
Друкувати

Фрідріх Крьонке: По Києву на метро

Фрідріх Крьонке (Friedrich Kröhnke) - німецький письменник, автор численних романів та оповідань. Народився в 1956 році. Восени 2007 року перебував у Києві.

Є в мене проїзний на місяць для київського метро, це велике щастя маленького розміру, тримаю його при собі, можу намацати через тканину куртки.
Як місцевий житель, мов той, якому дозволено бути причетним, так, як і належить, проводжу електронною карткою по сканеру на турнікеті й стрімко проминаю світлову перегородку, перш ніж вона встигне передумати, і ось я вже пірнаю ескалатором вниз і вглиб.

Але я не той, якому дозволено бути причетним.

Метро: абсолютно чітка система, складена з великої кількості речей і деталей, я знаю її до дрібниць і до неї я відчуваю пристрасну залежність. В багатьох містах колишнього Східного блоку воно схоже, і той, кому знайомі ці міста, як то Москва, Будапешт… неодмінно скаже про київське метро: воно таке як… воно нагадує… Петербург, перш за все Санкт-Петербург!..

У нього є менша сестра у Харкові, там все здається таким кумедним, і короткі сходи, і поодинокі пасажири на станціях, таких крихітних, незважаючи на їх величні назви. Але жетони коштують там на двадцять п'ять копійок більше.

Ціна в Києві – п'ятдесят копійок. Заплативши ці копійки, проходиш через огорожу, пірнаєш, стоячи на ескалаторі, глибоко вниз, дуже швидко, швидко і разом з тим тягуче, в той час як поруч інший ескалатор, дуже швидкий і разом з тим тягучий, мчить інших нагору. Вздовж ескалатора гучномовці: на мітинг такої-то партії через вихід такий-то… Внизу, всередині дерев'яного ящика сидить жінка в уніформі і наглядає за цим. Ліворуч і праворуч – платформи, з незвичайною і принадною архітектурою, частково відгороджені, лише посередині вихід на своєрідну центральну частину – і там, як не дивно, навіть стоїть одна низька дощата лавка без спинки, з місцями для чотирьох або п&146;яти людей, коли навколо чекають сотні, може навіть тисячі.

Ось вони течуть, проминають потоками, несуться далі, людські маси, що через них якась там станція метро у Берліні починає нагадувати сільську місцевість. Метро ліворуч, метро праворуч – поїзди приїздять кожні дві-три хвилини. Електронне табло на самому початку платформи показує, скільки секунд пройшло з того часу, відколи поїхав останній. Як у Празі, як у Петербурзі.

Тому, хто схиблений на урбанності, не дуже залежить на пам'ятках, на благополучних картинках з «National Geographic». Інакше він би чекав на ту особливу мить, коли поїзд підземки виринає назовні і під'їжджає, посеред міста, до станції на схилі гори, що мов плато височіє між лісистим міським пагорбом і широкою як море течією, станція «Дніпро», ще кілька хвилин, які він їде мостом до одного з річних островів: станція «Гідропарк», посеред річки, на острові, серед міста, рівновіддалена і від гори, і від лісу, і від великого міста, і від печерського монастиря, золотих куполів, і, в інших бік, від спальних районів панельних багатоповерхівок: за п'ять метро-хвилин міський житель переноситься з бульварів на зарослі соснами острови з широкими піщаними пляжами; та все це не має значення. Саме підземним станціям належить любов цього схибленого, їх кількості, по можливості нескінченній, їх вигляду, по можливості однаковому і зовсім ні, коли зауважуєш нюанси; оце він і називає естетикою.

Їдеш затиснутий, власне завжди мусиш стояти. Стіни вагонів повністю вкриті невеликими і зовсім дрібними оголошеннями, що обіцяють роботу або кредити. Одного разу я помічаю, як не зауважений ніким чоловік клеїть на двері папірці, що обіцяють кредити. Навколо – люди будь-якого типу: старі, молоді, бідні і не дуже, на Вокзальній протискаються найбідніші, з мішками, валізами і картонними коробками. Поліцейські, солдати, панки, торговки. Дуже бідні люди навіть у вагонах пропонують якийсь товар, пластир, карти міста: я собі придбав одну.

Якось по вагону йде стара жінка, у неї борода. Не просто пушок над верхньою губою. Бакенбарди такі, як у Абрагама Лінкольна. За дріб'язкову пожертву вона роздає релігійні листівки, а торговки цілують її, бо вона - це диво Господнє.

Ні. Навпаки, майже всі молоді, і значить всі красиві. Я не можу надивитися на ці обличчя, вдосталь притиснутися до цих тіл у вагонній тисняві, очі чіпляються за юнаків і дівчат, що їдуть ескалатором назустріч – але марно, вони прослизають повз мене, я вгору, вони вниз, тепер вже загороджені рекламним табло, тепер вже занадто далеко… А ці ескалатори без сумніву занадто довгі, щоб, змінивши напрямок, поїхати слідом за тим, кого розгледів на протилежному боці, натовп прийняв його, метро його проковтнуло.

Там! Жовта сорочка! На ескалаторі навпроти! Волосся до плечей! Жовта сорочка! Не видно за рекламою… ось знову, лиш на мить, жовта пляма… А ескалатор котиться собі довго і спокійно у неправильний бік.

А раз стоять на зустрічному ескалаторі одна за одною, обійнявшись, чотири молоді пари.

А деякі просто сідають на сходи, тому що дорога у шахту, із шахти довга і болять ноги, але це не старенькі, які заслужили і їм годиться, а весь час молоді парубки, з нахабства, як тест на мужність.

Я вже мав колись усе це, і було воно щастям. Щастям настільки великим, що завдавало болю. Маю сказати, що я жив у Празі. Їздив празьким метро, і настільки щемко його любив, особливо зранку, у хмарні пори року з туманами. Люди, що їхали у метро, були як кошенята, такі гарні і такі молоді, познайомитись з ними було просто, вони щиро промовляли до тебе, коли мали привід або вдавали, що цей привід є. На кожній станції у поїзді звучало: "Ukonete, prosím, výstup a nastup, dvere sa zavirají". По всьому мені ще роками серце краялось, лиш пригадував цей записаний на плівку голос і ці слова, думав про запахи цього метро, його світло, назви станцій.

Система була майже така сама. Ескалатори пірнали глибоко в глибини, на платформі губилась одна маленька дерев'яна лавка без спинки, а на самому початку було електронне табло, що показувало, скільки пройшло секунд, відколи поїхав поїзд. Записаний на магнітофон голос у київському метро оголошує українською те саме. Що для мене там було районом Подолі, могло б стати тут Подолом, район Поділ, особлива частина міста, Латинський квартал. Виходимо на Контрактовій площі.

Київське метро: flanerie par excellence, прогулянка найвищого ґатунку. Весь світ у твоїй кишені! Від нього стаєш залежним. Туристична подорож до людської краси. Революційний туризм. У повітрі відчуваються зміни, прорив, перетворення, тобто різноманітні пахощі й аромати. І разом з тим закостеніння. Анахронізм. Світ молодий, здається, він став ще молодшим, ніж тоді у Празі. Революція не оксамитова, а помаранчева, а деінде і трояндова. Красивим жінкам тут дарують квіти, їх продають діжкоподібні старі тітки на вході у метро. Вони сидять навпочіпки або стійко вистоюють години коло свого єдиного гарбуза, своїх трьох яблучок, які лежать перед ними долі на розстеленій хустинці, із власноруч зв&146;язаним светром, який вони простягають перехожим. У переходах між станціями, як то у кілометровому, сповненому відлунь тунелі під земляним склепінням між Хрещатиком і Майданом Незалежності, до якого не дорівняється ніщо у світі, стоять співаки, віщуни і, як не трагічно це звучить, оті старенькі, що тримають простягнутими нікому не потрібні папірці з меблевими фірмами, в них навіть на шиї висить «меблі», бо в Києві кожен розповсюджувач листівок тримає на грудях плакат, на якому викладено зміст папірців, насправді вони вже давно втратили будь-яку надію, що хтось захоче взяти їхні листочки з «меблями», але привітно посміхаються і гладять по голівках дітей перехожих.

Їх я маю любити, обдарувати їх ніжністю, яку вони заслужили! Цих милих стареньких, що мають найгидкішу у світі роботу. А не схиблену на мобільниках дурнувату молодь. Але вона - це ті, кого жадаєш. Краса молодості, і ніщо інше.

Може, є краса ситості і бідності, прориву та епохи перемін, короткої, незабутньої епохи!

Та я зараз вже старий, занадто старий, і сталося це непомітно, за якісь декілька років, відколи я покинув Прагу і перш ніж прибув сюди. У Києві великі відстані, а в транспорті завжди гротескна тиснява, відстані тут більші, ніж у Празі, вагони заповнені сильніше, ніж у Празі, і ось стоїть тут один вже досить літній чоловік, і болять йому ноги. Кожен тут - кавалер, і на місцях сидять молоді дівчата, а не старі чоловіки, гарні молоді дівчата.

Вони не говорять до чоловіка, ці пахучі дівчатка і довговолосі юнаки, не шукають приводу, не обертаються на ескалаторі, не чекають нагорі або внизу.

Поруч знаходиться Молдова, Молдавія, про неї розповідають таке, що важко повірити, туди обов'зково варто з'їздити, хоча – або краще тому що – цього не радять робити. Молдавія, Молдова, на захід від України, лише кілька кілометрів від Одеси, ізольована маленька країна, яку навряд чи відвідував навіть спраглий далеких країв мандрівник. В неї своя валюта, леї, власний прапор, гімн, поліція: країна, держава. Віднедавна туди навіть візи не треба, просто мовчки даєш прикордоннику десять доларів, але, якщо я захочу поїхати туди з Києва, то на шляху трапиться ще одна держава, ще невідоміша, ще менша, ще дивакуватіша, про її існування не чув жоден німець: Придністров&146;я! Не визнана жодною країною світу. І вона має гімн, валюту, а також військо, поліцію і президента, якого звати Ігор Смірнов. В одній книжці я натрапив на фотографію житлової кімнати, це був офіс міністра закордонних справ. Столиця називається Тирасполь.

Придністров'я! Держава, країна, у центрі Європи, і ніхто не знає про неї – чи можна собі таке уявити? Шангрі Ла. Які ще крім існування Придністров'я потрібні докази того, що планета Земля все ще молода? Марко Поло повинен туди їхати, я повинен їхати туди, якщо я також достатньо молодий, і байдуже, чи туман, чи ніч! Це ж такий шанс, поки я тут, у ці часи, і поки існує країна з пригодницької книжки! Я цього не зроблю: не поїду туди, занадто вже багато в мені комфорту. І в київському метро я ні до кого не заговорю, такий непоздоровлений, непоцілований, що залюбки був би разом з помаранчевими чи трояндовими революціонерами.

Я готовий заплатити, купити вас, бо що ще залишається? Я готовий платити - немає нічого, але гроші є, все таки вже не студент. Може, мені повісити плакат на шию і ходити з ним, як ті чоловіки, що заробляють гроші рекламою на київському Хрещатику, і на плакаті було б написано, що я готовий заплатити? Живемо ж лише один раз! Готовий платити за те, щоб не бути відрізаним від юних і красивих, що скандують на мітингах за Ющенка, за Тимошенко, навіть за Януковича, які сидять у переповнених залах, театрах і слухають, які літніми ночами коло метро Льва Толстого так тендітно, так лагідно, так ніжно п'ють з пляшок пиво за здоров'я нового часу.

Осінній вечір. Вхід до метро «Театральна». Як тут можна було влаштувати танці, не схожі ні на що, бачене раніше? До скляної вітрини картопляного фаст-фуду в центрі підземного переходу притулились складені сумки, пальта, пожитки танцюристів. Багато хто залишився в капелюсі. Спиною до картопляного кафе стоїть тріо музик, скрипки, гітара. Кружляють пари, їх з десяток, бідненьких, у тьмяному світлі підземки. І геть усі зовсім старі, страшенно старі, просто старезні. Деяким вистачає сил лиш на те, щоб зробити декілька кроків, вони скоріше пересуваються, ніж танцюють, але все одно живуть! Переважають літні панянки. Тому декілька пар - жіночі. Витріщає очі молодь. Витріщаю очі я, осоромлений. Непричетний до цього, і чим йому зарадить проїзний на місяць.
 
Коментарі (2)
1 Четвер, 15 Жовтня 2009
який прекрасний текст!
2 Неділя, 28 Лютого 2010
Цей текст дає незаутню естетичну насолоду

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua