Вказано в тебе: acer;
Лезостріло незмовлене розітнув,
Не впустивши і слова.
Дорогою мови до межі
Із Неназваним мовчки відносиш
Ім'я, що промовляє себе
Всередину.
Одне-з-нас
Не впізнати лице
змигдаліле. Неспівучасник, неспоглядач.
Слухай:
те нагострене,
що визвучує у мені, те, написане-і-невидиме,
промовляючи, ви-являю.
Доки є пам'ять,
час відбутих із часом моїм, твоїм, суща, -
одне.
Ми - тепер - і Сізіф, і його камінь.
Мигдаль
1. Мигдаль, чужинко
До нерозтлумаченого,
До вказаного тиші послання
Крізь розтяте безмовністю око заходу
Я підношу себе, -
Цими повними,
Цими легкими-тобі-руками
Вміщуючи розтовчений на дотики
В червонокроєному повітрі
Мигдаль,
Пустотіла чужинко.
2. Ґрати рук
Прозорість, твердість
Каменя між долонями.
Перед розривом дотику
Я пустий, я повний тобі чекання
Кулак простягнув -
І в руках, складених до молитви,
В твоїх пропалених,
Легке тіло, до вбивства нагострене,
Розкришилось протяжним криком,
Розсипалося.
3. Острижена наголо
Серед базальтових стовпів темряви
Ти розламуєш мене, мов хлібину,
На слова, на речення.
З храму рук я занурююсь
В плин по-колу-ріки,
Зі страху повернення замикаючи лінію.
Цей мій з ночі глибинний крик -
То в чорнозем часу заходить пам'ять,
Входиш ти, острижена наголо.
***
Мова твоя - чужо-вийнята,
з язика на язик перекладена,
з рук в руки.
Зі слів, над словами прикликаний,
ти відводиш мене, самогубцю,
геть:
до неподільного, до не названого
місця в мені.
Читаючи пальцями
Тим навпомацки знайденим
поворотом,
поете вищерблений, пустотілий,
ти прийшов на руках.
Ніби труна, вирізаний із часу.
Ти проступив через стіни,
ці пусті-що-течуть,
із глибин дійсності:
чорноземом в долонях,
слізьми пальців.
Щебенем слів
пронизуєш їх, котрі зчитують:
з мене, з мене
пишучим голосом
дряпаючись по склі.
***
Про розривання - скажи мені,
принеси яву тінесловами,
що обдимались, коли на сипучих тілах
стопи лишали слід.
Говори,
доки пора висловлювань.
Невловимий, вловимий.
Гортанний твій голос -
то сурма, повна водою Сени.
***
Вслухайся
очима, боледоторком пальців:
то перекопують подих
не для слів голоси.
І нема порожнеч для
ротопроваль, нема - слухати:
падіння виламаного
із мови, із часу
тіла, снування молитвонитей,
що зашивають яму зсередини.
Вслухайся,
то вилущуються назви з веж кликання,
то в оствори неозначеності
просилюється виторочене зі слів -
без'я,
без'язике.
***
З кого вилущуються імена -
той краєм мандрує,
звично.
Того самість, проміряна,
стискається у кристал:
проломленим світлом
пальцевказує речі -
доназвані.
Тому по собі, світодрузами явленому,
одним гребенем просуватися.
***
Я лежав у глибокому рові,
де ти зараз.
Колись, під вагким подихом.
Кружними шляхами - крізь час, лініями долонь -
зустріну тебе, іншого, зовсім свого, -
в тобі зустрінуся.
- Куля та волотиста.
На мені, на вас проростає від неї:
щось схоже, вічність маленька.
- Хіба є в щечереві, в стиснутому, сини?
Ходиш понад. Хто стинає питанням голову,
ходить поряд.
***
Читай про себе:
До, я після всього
через край - і мимо -
в чорнило, в землю.
Безруко.
Мимо ні-мого дому,
ні-чийого, мимо зруйнованого.
Так - різницею кочуватимеш,
безнадійно.
Цезурою
висніженіше.
***
Що стояло
у подиху - перестоює:
яррах, полюси зведені, ягель.
Розшарований
пішов зубами в повітря
вгризтися,
на зап'ясті мав
- впізнали б? -
на обличчі
з - в
отверджене
оніміння.
Виловленому світ лиш
по той бік людей - є.
Сшар! Сшар!
Тарас Федірко, народився 23 листопада 1990 р. в Тернополі. Студент географічного факультету ЛНУ ім. І. Франка. Поет, перекладає з італійської та російської мов. Учасник «Західного фронту молодої української поезії», 15-го Форуму видавців у Львові та ряду інших літературно-мистецьких фестивалів.
Не будучи літературним критиком, висловлю думку звичайного читача: для мене вірші прозвучали, як симфонія тексту і мови, що розкриває безкінечність універсуму… Здається, таке органічне відчуття мови можливе тільки, якщо вона є рідною.
Щиро бажаю успіху Тарасові.
Олег
Вірю
Удачі!