ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
8. April: Diskussionsplattform zum Thema Selbstzensur - ПРОSTORY - український літературний журнал 8. April: Diskussionsplattform zum Thema Selbstzensur Dramaqueen - Neues Theater von Frauen aus Mittel- und Osteuropa - ПРОSTORY - український літературний журнал Dramaqueen - Neues Theater von Frauen aus Mittel- und Osteuropa LABOUR SHOW. Parallel program - ПРОSTORY - український літературний журнал LABOUR SHOW. Parallel program
Друкувати

Джудіт Батлер: Джерела ненасильства

Коли нашими словами керує гнів, ми не завжди бачимо, що гнів несе смуток і приховує його, тому мені нелегко говорити – принаймні, сьогодні. Як часто смуток успішно заглушують розгніваним криком? Чому стається так, що смуток розвіює гнів? Чи може ця особлива здатність скорботи позбавляти гнів його деструктивності навчити нас чогось про джерела ненасильства?
Ен Карсон запитує: «Чому існує трагедія?». І відповідає:

Бо ви сповнені гніву. Чому ви сповнені гніву? Тому, що ви сповнені скорботи. Запитайте мисливця за головами, чому він відрубує людям голови. Він скаже, що його до цього змушує гнів – гнів, породжений скорботою. Відтявши жертві голову і викинувши її, він може відкинути всі свої болі. Можливо, ви думаєте, що це вас не стосується. Проте пригадайте той день, коли ваша дружина відвозила вас на похорон вашої матусі й на перехресті звернула направо – ви так голосно накричали на неї, що стали оглядатися інші водії. Коли ви відірвали їй голову і викинули у вікно, вони схвально кивнули, перемкнули передачу і від’їхали.

Скорбота нестерпна, і через ту нестерпність хтось готовий скоїти вбивство – вбивство, що тягне за собою ще більше скорботи. Чи осягли ми вже, як саме це відбувається – перехід від нестерпної скорботи до неконтрольованого гніву та деструктивності? Можливо, в нашій уяві насильство кладе край скорботі – так, ніби саму скорботу можна було б убити. Чи до снаги нам знайти одне з джерел ненасильства в нашій здатності до скорботи, здатності залишатися з нестерпною втратою, не обертаючи її на руйнацію? Якби ми вміли стерпіти нашу скорботу, чи стали б ми менш схильними завдавати зустрічного чи випереджувального удару? А якщо скорбота така нестерпна, чи можна з нею якось жити, щоб це не було тотожним терпінню? Ми знаємо, як рухається це жахливе коло – знищувати, щоб зупинити нестерпну скорботу, щоб покласти край нестерпному болю і таким чином лише подвоїти ту втрату, знищуючи знову. Можливо, ця руйнівна дія – це така собі заява, що колись нестерпне тепер належить комусь іншому, не мені: ось, бери цю нестерпну річ, відтепер вона твоя. Але чи кому-небудь вдалося хоч раз побороти скорботу, сплюндрувавши чиєсь життя? Яка фантазія, яка примха керує такою дією? Можливо, ставку зроблено на те, що «Я», знищуючи, раптом стає чистою дією, позбавленою, нарешті, пасивності та вразливості – насправді, лише на нетривку мить. А можливо, знищуючи, людина вимагає, щоб решта світу зав’язла у її власному відчутті спустошення. Якщо в цьому світі неможливо жити без тих, кого втрачено, то нехай, можливо, з’явиться відчайдушна форма егалітаризму, коли цього спустошення повинен зазнати кожен. Передумовою руйнівних кроків, породжених нестерпною скорботою, напевне, є думка, що з цією втратою все й так уже зруйновано, тож руйнація стає надмірністю, затвердженням того, що вже сталося. Або ж це спроба покласти скорботі край, заміряючись на світ, в якому ця скорбота є можливою, звертаючись до форми деструктивності, що люто помножує втрати, навмання розподіляючи нестерпність.

Звичайно, нестерпне – це вже більше, ніж людина може стерпіти. То як може бути ще більше того, чого вже забагато – ця жахлива форма чогось незбагненного виплескується у світ у страшній формі скорботи, що відома як деструктивність. Чи дає така руйнація сатисфакцію, ба більше – чи дає сатисфакцію війна? Фройд каже нам, що певні форми деструктивності не дають жодного задоволення, жодної сатисфакції, а продовжують збурювати нас у майже механічний спосіб, повторюючись навіть без будь-якої кінцевої сатисфакції в помсті. А проте, як ми знаємо, навіть війна часом приносить жасну втіху – такого роду втіхам слід опиратися. Мир – це лише час до часу стан спокою; здебільшого це боротьба проти деструктивності, практика опору жахливим втіхам війни.

То в чому полягає мій заклик? Чи я раджу більше скорботи? Чи я вважаю, що дедалі більше зростання скорботи призведе до зменшення деструктивності в світі? Ні, не вважаю – хоча б тому, що скорбота не піддається математичним підрахункам. Скорбота полягає не лише у фіксуванні, що хтось один або група людей, або навіть усе населення зникло або майже зникло. Це зовсім не простий процес, який нібито припиняється, коли принцип реальності оголошує вердикт: так, той, та або ті, за ким ви тужите, безповоротно втрачені. Скорботі нема кінця, навіть коли ми більш-менш успішно засвоїли цю втрату в нашій психічній реальності, відбили її в наших жестах і одязі, способі мислення й мові. Жалоба означає поступливість небажаній трансформації, коли ні повний масштаб, ані зміст цієї зміни не відомі наперед. Цей трансформаційний вплив втрати завжди несе в собі загрозу стати деформаційним впливом. Чим би ця трансформація не була, вона не піддається нашій волі. Це свого роду анулювання. Тебе накриває хвилею посеред дня, посеред роботи, все зупиняється – ти похитнешся або навіть упадеш. Що це за хвиля, яка раптом вибиває землю з-під ніг, позбавляє тебе можливості рухатися вперед? Те, що охоплює тебе і змушує зупинитися, знесилює – звідки воно береться? Яке йому ймення? Що заволодіває нами в ті хвилини, коли ми цілком втрачаємо владу над собою і своїм рухом?

Коли ми втрачаємо певних людей, коли нас позбавлено місця чи спільноти, щось, що становить нашу сутність, може раптом спалахнути, щось, що окреслює наші зв’язки з іншими, що показує нам, що ми пов’язані одне з одним, і що зв’язки, які нас формують, водночас спустошують нас, виводять із рівноваги. Якщо я втрачаю тебе, – за умови, що те, ким я є, визначається моїм зв’язком із тобою, – тоді я не лише оплакую втрату, а й стаю незрозумілою сама собі, а життя моє – нестерпним. Хто я без тебе? Адже я не була тут, а ти – там, «я» була на переправі, там, із тобою, але також тут. Отож я вже була, так би мовити, зміщена від центру, і це вже було чимось коштовним. А проте коли ми втрачаємо, ми втрачаємо ґрунт під ногами – ми раптом ризикуємо втратити власне життя або відібрати життя в інших. Можливо, в такі моменти я втрачаю відчуття того, що можу жити без тебе, навіть якщо виявиться, що я дійсно можу жити без конкретного тебе, навіть якщо мене здивує відкриття, що я вижила тоді, коли подальше життя годі було уявити. Якщо я можу жити і живу без тебе, це тому що я не втратила, так би мовити, те місце, яке займаєш «ти» – той чи та, до кого я звертаюся, узагальнений адресат, з ким я вже пов’язана мовою, контекстом звернення, що є лінгвістичною умовою нашої здатності вижити. Це апострофічне «ти» може бути тобою або кимось іншим із іншим іменем, або, можливо, також кимось, кого я поки що не знаю, може навіть цілою низкою «вас» – здебільшого безіменних – хто разом з тим підтримує землю під моїми ногами і мій рух, а без «тебе» – цього неозначеного, безладного та експансивного займенника – ми всі зазнаємо краху, ми гинемо. Втрата, яка може здаватися цілком особистою, приватною, ізолюючою, забезпечує нас несподіваним баченням політичної спільноти, навіть передчуттям джерела ненасильства.

Якщо життя, яке є моїм, первинно і остаточно невід’ємне від твого, тоді ті «ми», якими ми є – це не лише сукупність тебе, мене і всіх інших, але й низка стосунків взаємозалежності та пристрасті – а ці стосунки ми не можемо заперечувати чи нищити без того, щоб не спростувати щось фундаментальне, що стосується соціальних умов самого нашого життя. Як наслідок маємо етичний припис зберегти ці зв’язки, навіть найжалюгідніші, що якраз означає берегтися від тих форм деструктивності, які відбирають наші життя й життя інших живих істот, а з ними й екологічні умови життя. Іншими словами, ще до того, як ми когось втратимо, ми вже загублені в іншому, загублені без іншого, але ми ніколи цього не розуміємо так ясно, як тоді, коли дійсно втрачаємо. Таке поневолення – це один із можливих описів соціальних відносин, які мають силу зміцнити або зламати нас. Задовго до того, як ми вступаємо в домовленості, що підтверджують: наші відносини є результатом нашого вибору, ми вже перебуваємо в руках інших – зворушливий і лячний початок для кожного з нас. Від самого початку ми віднаходимо в інших наш порятунок і нашу згубу. Якщо ми відмовимося від цього, ми відмовимося від пристрасті, життя і втрати; втілена в життя, ця відмова набуває форми руйнації; втілене в життя ствердження цієї залежності є ненасильством.

Можливо, ненасильство – це складна практика, за якої ми дозволяємо гніву розчинитися в скорботі, бо тоді маємо шанс дізнатися, що пов’язані з іншими, що те, ким є я і ким є ти – це живий взаємозв’язок, який ми часом втрачаємо. З шаленою швидкістю ми іноді втікаємо від нестерпного, або, навпаки, спішимо в його тенета, або робимо й те, й інше, не відаючи, куди рухаємося і якими будуть наслідки. Здається, цю нестерпну втрату терпляче зносити нестерпно, проте ця повільність, ця затримка може бути умовою для того, щоб показати, що є для нас цінним. Навіть, можливо, показати те, які кроки необхідні, аби зберегти те, що нам залишилося любити.

Промова виголошена 28 квітня 2014 року в Нью-Йорку, на відкритті Міжнародного літературного фестивалю ПЕН-клубу «Голоси світу» (World Voices), що цьогоріч пройшов під заголовком «На межі» (OntheEdge). Оригінал за посиланням: http://www.pen.org/nonfiction/edge-grief

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua