ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Документальна література: про семінар з художнього перекладу - ПРОSTORY - український літературний журнал Документальна література: про семінар з художнього перекладу Славой Жижек: Моя приватна власна Австрія - ПРОSTORY - український літературний журнал Славой Жижек: Моя приватна власна Австрія Дискусія «Поряд з війною» - ПРОSTORY - український літературний журнал Дискусія «Поряд з війною»
Друкувати

Янн крізь парадокси внутрішнього «Я»

З ініціативи «Просторів» на суд читачів були винесені два уривки з роману «Перрудья» німецького письменника Ганса Генні Янна. Перекладачка його творів російською, редакторка часопису «Иностранная литература» Тетяна Баскакова,  відома незалежною позицією в питанні обрання текстів, а також особливою увагою до рідкісних, ще не відомих широкому загалові авторів, чиїм іменам, втім, вже дуже скоро належить перетнути канонічний поріг світової літератури. Читачам було запропоновано висловити свої думки з приводу прочитаного, поза будь-якими жорстко встановленими інтерпретаційними межами. Нижче подана одна з інтерпретацій, що народилися за цих обставин.

 

За суворими законами літературознавства, маючи на руках лише два фрагменти з роману, було б правильніше й безпечніше утримуватися від суджень. Утім, час читача сьогодні збігає так швидко, що він дедалі більше змушений покладатися на уривки, – чи варто бачити в цьому лише ваду й нестачу, витлумачувати цей факт лише негативно? Тут важливо поставити питання про смислові межі уривку, причому в подвійний спосіб: з одного боку, яким чином він як частина співвідноситься з тим омріяним, але поки що ніяк недосяжним цілим, а з іншого, – якою мірою в ньому співприсутні випадковість і необхідність.

Справу цю значно полегшує той факт, що якраз за неспокійних і бурхливих 1920-х, саме в межах тієї історико-культурної доби, до якої належав Янн, вже відчувалась криза метанаративу разом із одночасним усвідомленням значущості миттєвих прозрінь як таких, що найліпше відповідають правді хиткого й непевного існування людини. Стіни системних побудов вже встигли посунутись через глибокі тріщини, а їх надійний фундамент сильно підточили війна, голод і революції. Мартін Гайдеґґер визначає начерк як смислову структуру Dasein. Entwurf, що також може бути перекладений як проект або «набросок», відповідає особливому характерові людського буття як буття-в-можливості, а також вказує на первинну закинутість (Geworfenheit) людини в світ. Він вказує на глибоку вкоріненість Dasein у повсякдення, але водночас – на можливість подолання невласного буття серед інших саме через його осягнення, визнання [1].

Таке екзистенційне розуміння уривку відвертає від нього звинувачення у випадковості, незначущості або неістинності. Але не меншу вагу в цьому контексті має подальше роз’яснення структури Entwurf як кола розуміння, що позначає рух від частин до цілого, який ніколи не припиняється, ніколи не сягає повного звершення [2]. Цю останню, герменевтичну за своїм характером настанову і хотілося б обрати за провідну у витлумаченні двох текстів Янна: спробуємо подивитися на них крізь проблему «внутрішнього» Я, при цьому, однак, цілком складаючи собі звіт в принциповій неостаточності цього погляду.

У першому уривку під назвою «Циркуль» зустрічаємо епізод із життя головного героя роману Перрудьї, який, перебуваючи у вразливому 14-річному віці й мешкаючи на фермі під опікою тіточок, закохується у свого майже однолітка Хокона, який вже веде самостійне, цілком доросле існування, заробляючи на життя забиттям свиней. Структурно оповідь побудована як динамічне чергування піднесених і палких сцен підглядання за об’єктом пристрасті, й понурих, відверто брутальних описів забійницької праці, сповнених насильства, крові й пахощів свіжовипатраних тварин. Із часом напруга зростає, Перрудья майже цілковито опиняється під владою Хокона, їхні стосунки розвиваються за схемою пана й раба. Під впливом свого ідеалізованого, але, насправді, обачливого й добре обтісаного життям друга, чутливий і витончений закоханий бреше тіточкам, віддає Хоконові свої кишенькові гроші, ріже свиней та худобу, сподоблюється на дрібні крадіжки у фермерів, а наприкінці навіть ґвалтує дівчину. Проте водночас його поведінка зовсім не є сліпою: Перрудья усвідомлює всі свої вчинки – від найпершої поступки аж до злочину, пильно фіксуючи щонайменші ступені переходу між ними. Оповідь прочитується як історія послідовного й неуникненного гріхопадіння: поряд із доленосною напередвизначеністю її, як і годиться справжній пристрасті, пронизує неприборкувана амбівалентність, коли одна й та сама особа в дивний спосіб сполучає в собі і жертву, і винуватця.

Ці загальні окреслення наче огортають уривок мереживом, на тлі якого вперше вимальовується стежка до проблеми, яка тут нас цікавить. Особливої уваги вимагають початок «Циркуля» і його кінець. Ключем до інтриги, що її хотілося б тут розвинути, є два перші абзаци тексту, якими чітко позначається потрапляння у простір спогаду: «Он каялся и в своем раскаянии (которое было лишь повторением) сокрушил стены, отделявшие его от прошлого. Когда-то он умышленно изъял из памяти один год жизни. Сделал следствия приобретенных тогда познаний как бы не имевшими места. Потому что они могли его сокрушить.... Он вынужден признать, что не принадлежит к тем счастливым избранникам, которым забвение даруется через каждые двадцать четыре часа... Ему его память вернут. Он не вправе ждать милости. Он рано или поздно окажется во власти следствий своего прошлого» [3].

Далі розпочинається сама оповідь, що ведеться від першої особи. Панівний голос належить «Я» Перрудьї, – освячені лише його ім’ям примарні й спокусливі картини поступово змінюють одна одну, немов уві сні. Світ внутрішніх почуттів і видінь явно переважає над світом зовнішнім: для останнього залишається лише вузька щілина, крізь яку подекуди просочуються куці репліки окремих персонажів, які, щоправда, через відсутність діалогу так і залишаються непроясненими. Перрудья і Хокон у змозі передбачити поведінку один одного, але їх мова свідчить про те, що вони виходять із принципово різних систем цінностей, що існують паралельно одна до одної, жодним чином не перетинаючись. Пристрасні переживання, що ними огорнута оповідь Перрудьї, не знаходять задовільного перерахунку на талери, які становлять головне джерело сенсу для Хокона; романтична пригода, що в ній полягає смисл реальних подій для першого, ніяк не співвідноситься з актами купівлі-продажу, єдино суттєвими для другого.

Перрудья, який говорить лише від самого себе, виявляється нездатним перетнути кордон пам’яті, включитися до гри інших, щоб постерегти її смисли. Поступово зв’язок зі світом, приреченим на мовчання, остаточно вривається; голос, що йде зсередини, обертається на крик, свідомість – на сліпучий оргазм кольорових спалахів: «Я – лжец. Я – желтый цветок посреди просторного луга. Я воняю. Желтым, желтым, желтым... Инакоокрашенных я вообще не видел. Только эту оголенную желтизну. Меня срежут косой, даже если я буду притворяться еще не раскрывшимся бутоном. Вокруг, куда ни глянь, кичливая желтизна. Желтые меня не осудят. Осудят Синие; и Красные и Белые, которые, как говорят, невинны и благочестивы. Поклоняйся же Желтому Богу, сотворившему тебя желтым!» [4].

Наприкінці оповідач втрачає свою позицію, він скаженіє й шалено кидається з боку в бік, звертаючи очі до Бога і, водночас, заперечуючи його, виголошуючи апокаліптичним тоном натуралістичні одкровення про сутність людини, вимірювану в кількісних показниках – тисячами поцілунків і мільйонами сперматозоїдів.

Саме тут перед читачем постає низка питань. Чому сповідь Перрудьї перетворюється на фіаско? Чому оповідач наприкінці остаточно заходить на манівці? Чому він, зрештою, змушений сам себе визнати брехуном?

Утруднення, спостережене в «Циркулі», хотілося б покласти на вісь конфлікту між традиційною та сучасною філософією, що простягнулась від св. Августина до Л. Віттґенштайна. Як відомо, «Філософські дослідження» починаються з критики концепції мови, представленої у «Сповіді», але ще однією темою, підваженою віттґенштайнівськими «випадками», є августинова ідея внутрішнього «Я». «Сповідь» побудовано за лінійним принципом, як життєвий шлях людини, векторно спрямований в один бік, що від моменту народження, через помилки, гріхи, їх усвідомлення та каяття, веде до пізнання Бога. Одним із кульмінаційних моментів августинового наративу є X книга, де внутрішнє життя людини витлумачується через пам’ять. Остання вподібнюється до неозорого, вкрай різноманітного ландшафту, в одному із закапелків якого, ймовірно, приховується Бог: «Велика ж бо й сила пам’яті! Не знаю, Боже мій, що проймає мене таким жахом, як її глибина й безмежна різноманітність. І це мій дух, і це я сам! Хто ж я, Боже мій? Яка моя природа? Життя різноманітне, різнобічне, незмірної величі. Дивись, у моїй пам’яті і розлогі лани, і печери, і незліченні яскині, повні аж до безконечності усяких речей... Я перебігаю тими розлогими ланами сюди й туди, літаю з одного краю в другий, намагаюся сягнути якомога далі, але їм немає меж! Така велика могутність пам’яті, така ж велика сила життя людини, яка живе на те, щоб вмерти!» [5].

За Августином, саме силі пам’яті, що проявляється у пригадуванні, завдячуємо своїм знанням про щастя та благо, пов’язані з ідеєю Бога. Образи, закарбовані в пам’яті людини від її народження, є джерелом думки й мовлення, зверненої до Всевишнього. Сповідь спирається на ідею внутрішньої мови, що йде з глибини людської душі й спрямовується до пізнання божественного. Водночас переданий на письмі досвід святого стає взірцем і джерелом натхнення для інших, тоді як потвердженням його правдивості, запорукою довіри до нього виступає почуття любові.

Для пізнього Віттґенштайна такий погляд на природу людини та мову є неприйнятним. Слова використовуються передусім як інструменти, що уможливлюють обмін між членами суспільства. Було б помилкою думати, що вони висловлюють почуття, або óбрази, закарбовані десь в глибині душі. Звичайно, людина завжди щось відчуває, але це «відчуване» неможливо вхопити або втримати, його існування не підлягає доведенню чи наочній демонстрації, а тому для нього не залишається місця в системі знання. Більш того, якщо йти за цією логікою до кінця, виявляється, що власне почуття висловити неможливо: в царині мови, що має виключно зовнішню, інтерсуб’єктивну природу, ми, аби бути зрозумілими іншим, маємо користуватись усталеними словами-гачками, що їх призвичаїлись вживати інші члени спільноти відповідно до тих чи інших обставин [6]. Характерним прикладом тут може бути біль. Щоб схопити його сенс через мову, Віттґенштайн пропонує скористатися щоденником, в якому б одне й те саме відчуття болю кожен раз позначалось би однією літерою алфавіту. Однак практика ведення такого щоденника ускладнюється через те, що біль, який відчуває людина, щоразу виявляється іншим. Іноді взагалі неможливо розрізнити, чи щось болить насправді, а чи це тільки здається. Самостійне потвердження власного болю є надзвичайно проблематичним, щоб мати змогу його верифікувати, потрібен або якийсь апарат, або лікар. Для того, щоб по-справжньому висловити своє власне, неповторне відчуття болю, – пише Віттґенштайн, – кожному з нас довелося б кричати. Дитині на певному етапі розвитку замість крику пропонується усталений позначник «біль», що і застосовується нею в подальшому житті [7]. Те саме стосується інших почуттів – страху, любові...

Отже, з точки зору Віттґенштайна, ідея внутрішньої мови, як і внутрішньої людини, заснованої на уявленні про душу та почуття, виявляється непотрібною химерою, п’ятим колесом у візку біхевіористськи налаштованої філософії. Перефразовуючи одне з його найвідоміших переінакшень ідеї душі, можна сказати, що кожен із нас живе уявленням про те, що він має коробку, в якій начебто ховається якийсь жук, причому цього жука жодним чином неможливо побачити. А це, в свою чергу, викликає цілком закономірну підозру, – можливо, в коробці нічого немає? [8].

Із напруги між Августином і Віттґенштайном випливає пояснення розв’язки в «Циркулі». Притаманна сучасності відмова від трансцендентного призводить до того, що місце Бога як верховної інстанції верифікації, що засвідчує істину, заступає інший. Потвердження власних думок або суджень завжди вимагає зовнішнього критерію. Отож не дивно, що покладання виключно на пам’ять і мову внутрішнього «Я», як це відбувається у спомині Перрудьї, має наслідком остаточну втрату орієнтирів. Сповідь без віри виявляється неможливою.

Спочатку може здаватися, що, з точки зору означеної нами проблеми, другий із запропонованих уривків під назвою «Едоки мармелада» становить щось цілковито відмінне, мало не протилежне до першого. Цього разу оповідь ведеться від третьої особи, її населяють персонажі, вельми охочі до зовнішніх виразів: вони обмінюються думками, спілкуються, дискутують, активно облаштовуючи міжособистісний простір розмови. До понурого трюму сімейної повсякденності, витвореного вічно незадоволеною дружиною моряка фрау Інґе (через невиконання чоловіком подружніх обов’язків) та її не менш безталанним сином Гаральдом (йому не дуже щастить у залицянні з дівчатами), потрапляють рознощики молока та хліба – Еґіль Берґ і Ейліф Борґ. Звичні стосунки між господарями й обслугою перевертаються, всі четверо на рівних сидять за столом, підіймаючи несподівано серйозні теми, що стосуються суспільного ладу, віри та революції. У самий розпал дискусії, коли комуністові-Гаральду починає ввижатися повалення панівного ладу, з літаками, начиненими вибухівкою, й мільйонами трупів, тема раптово переривається, а увага співрозмовників зміщується на інші питання, або радше потреби, пов’язані з задоволенням індивідуального потягу. Гаральд не перешкоджає зляганню Борґа з власною матір’ю, натомість отримуючи дозвіл на користування його дружиною Зіґрід. Залишившись сам на сам, Еґіль Берґ не поспішає хнюпити носа: він виходить на вулицю, де незабаром опиняється в компанії маленького приятеля. Так, тужний і нерішучий наратив, що досягає вищого напруження через конфлікт інтересів всередині, наприкінці приходить у стан повної рівноваги, залишаючи читача з легким, мов пір’їнка, відчуттям заспокоєння й замилування ефектом самоподолання, саморозщеплення складної екзистенційної ситуації, безпосереднього, наче за помахом чарівної палички, здійснення бажань кожного з її учасників.

Водночас, саме ця подія казкового втілення, що завершує текст, породжує підозрілість, і вимагає повернутися до нього вдруге. А відтак в очі впадає механістичність поведінки персонажів, їх пряме, але разом із тим, і натужне, надто штучне в порівнянні зі звичайним спілкуванням, висловлення власних думок і суджень. Так, надто невірогідно звучить констатація Гаральда стосовно матері, яка вранці приносить йому до спальні склянку молока: «Мне тебя жаль, с помощью одних только глаз удовлетворить себя ты не сможешь» [9]. І справа тут не стільки в моральності, скільки в невідрефлектованій наполегливості, в завченій об’єктивності, з якою Гаральд виголошує свої присуди, щоб потім, перевернувшись на живіт, оголити свої сідниці. Так само і під час дискусії складається враження, наче персонажі лише озвучують цитати з книжок, зовсім не турбуючись про те, щоб пропустити їх через себе, збагатити їх власним досвідом чи вдачею і т.д.

За автоматизацією обміну між персонажами в «Едоках мармелада», майже повною відсутністю у них внутрішніх сумнівів і переживань, приховується подвійний, закладений в них конструкт, в якому соціальна роль поєднується із машиною бажання. В тому, як безтурботно герої виказують про себе правду (або радше те, що пропонується в якості правди про них), як безболісно задовольняють вони власні потяги, проглядає те, що перед нами не особистості, а лише виконавці, порожні оболонки без власного «Я». Тож представлена в другому уривкові інтерсуб’єктивність виявляється не менш радикальною, ніж ізольований від довколишнього, всамітнений голос Перрудьї з уривку першого: можна говорити про те, що обидва тексти поділяють пересуд взаємовиключності, несполучуваності внутрішнього й зовнішнього, неможливості встановлення переходу між ними.

Намагання віднайти відповідь на те, як можна перекрити цей досвід розриву, впритул наближає до питання про сутність літератури. Тут перед нами постає вимір, якого ми досі не торкалися, залишаючись на поверхні тексту, освітлюваної лиш оком читача, абстрагувавшись від того, що за нею, цією поверхнею, неодмінно приховується фігура автора. Досвідові письма властива не тільки посилена робота із внутрішнім – пам’яттю чи фантазією, а й встановлення зв’язку із зовнішнім, тільки в інший спосіб, відмінний від повсякденного. Акт письма можна витлумачити як своєрідний спосіб мовлення, який дозволяє висловити те, про що говорити в звичайний спосіб вже неможливо. Обранню письма як засобу спілкування часто передує якась екстраординарна подія, щось на кшталт зіткнення, раптового зриву, після якого усталений зв’язок зі світом виявляється на довгий час втраченим. Зворотнім боком авторського досвіду є тривала приреченість на німоту й нерозуміння, усвідомлення неможливості говорити далі, що долається тільки через письмо.

В літературі можна вбачати насилля, адже вона вимагає виходу із річки життя, але разом із тим ця «маленька смерть», схоплена на папері, дарує звільнення, неабияк розширюючи горизонти того, що є можливим. У порівнянні зі звичайною розмовою, стиснутою жорсткими межами тут і зараз, досвід письма в термінах простору вирізняє відстань, в термінах часу – затримка, в термінах дії – свобода. Парадоксальним чином, оновлений у такий спосіб зв’язок з іншим може обернутися і для нього несподіваним зрушенням заскорузлих уявлень про внутрішнє «Я» та довколишній світ.

 

[1] М. Heidegger, Sein und Zeit, Tübingen, 1993, § 31, 38.

[2] Поняття «коло розуміння» веде своє похоження від герменевтичної традиції й відпочатку означало методу витлумачення тексту, в якій частини набувають сенсу тільки в контексті цілого (наприклад, окремий твір - в контексті всього авторського доробку). Джерело появи цього поняття в екзистенціалізмі М. Гайдеґґера слід вбачати у філософії В. Дильтая, який, в свою чергу, запозичує його у Ф. Шляйєрмахера, що окрім технічної, наголошував на психологічній інтепретації кола розуміння, тобто на зв’язку особистостей інтерпретатора й автора й можливості дивінаційного проникнення першого до свідомості другого. В онтології «Буття та часу» коло розуміння, що завжди передбачає «накидання» на пізнаване якихось перед-даних смислів, отримує значення однієї з фундаментальних екзистенціальних структур тут-буття. Воно вказує на принципову незавершуваність людського досвіду (що за своєю суттю є історичним), в якому частини пізнаються лише через ціле, а останнє, в свою чергу, зазнає подальшого перетворення під впливом частин. - див. там само, § 32; Г.-Г. Гадамер О круге понимания [в:] Г.-Г. Гадамер. Актуальность прекрасного, пер. с нем. В.С. Малахова, М., Искусство, 1991, с. 72-82..

[3] Х.Х. Янн, Циркуль, Отрывок из романа «Перрудья», пер. с нем. Т. Баскаковой.

[4] Там само.

[5] Св. Августин, Сповідь, пер. з лат. Ю Мушака, Свічадо, Львів, 2008, с. 216.

[6] Розуміння «індивідуальної», «внутрішньої» мови, наприклад поезії, також уможливлюється лише через посередництво усталеного мовного тла. Поет у кожному разі змушений принаймні користуватися літерами алфавіту. З цього випливає, що будь-якій внутрішній мові передує зовнішня.

[7] L. Wittgenstein, Philosophische Untersuchungen [in:] L. Wittgenstein, Tractatus logico-philosophicus. Tagebücher 1914 - 1916. Philosophische Untersuchungen, Bd 1., Suhrkamp Verlag, Frankfurt am Main, 1997, 244, 246, 253, 258, 270.

[8] Там само, 293.

[9] Х.Х. Янн, Едоки мармелада, Отрывок из романа «Перрудья», пер. с нем. Т. Баскаковой.

 
Коментарі (6)
1 Вівторок, 23 Лютого 2010
Цікаво, тобто ви вважаєте, що «Я» не формується через діалогічність, що діалог, внутрішній, виключає розуміння Іншого?
2 Вівторок, 23 Лютого 2010
Спасибо за статью о Янне! Я читала её с переводчиком и все равно многое поняла. Это мой любимый писатель.
3 Середа, 24 Лютого 2010
Але чому тут не піднімається українська тема. Питання про зв"язок із українською літературою та авторами?
4 Середа, 24 Лютого 2010
Тільки авторка навряд читала Франка чи Шевченко, це видно за її стилем.
5 Середа, 24 Лютого 2010
Дякую за коментарі. Щодо того, як формується Я людини, і наскільки воно є зовнішнім або внутрішнім - це дискусійне питання, і різні точки зору можна знайти - у такого христ. філософа як Августин і, скажімо, представника суч. комунікативної філософії Габермаса, який послуговується еволюціоністськими теоріями Міда і Кольберга... Мені тут було насамперед важливо наголосити на цій проблемі, висвітливши її суперечності. Інакшими словами, в сучасному суспільстві ця проблема залишається незнятою з порядку денного на рівні особистісних і ширше - суспільних стосунків.

Щодо Франка, Шевченка - справді, зовсім їх не читала. Рекомендуйте, з чого краще почати))) Також - прошу сприймати цей текст саме як одну з можливих інтепретацій, адже перша його версія була написана буквально напередодні круглого столу про Янна, що відбувався в грудні, тож це є тільки точка зору окремого читача. А на заході були висловлено багато інших думок, - було б непогано, якби вони теж втілились в якісь тексти, тоді вже навколо книжки (що вийде як я розумію незабаром) можна було б влаштувати справді цікаве обговорення
6 Понеділок, 08 Березня 2010
Очень интересная статья. Спасибо. Об этом писателе так мало пишут у нас.

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua