ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Від театру «Воскресіння» до Порохової вежі – враження від Львівського книжкового ярмарку 2008 - ПРОSTORY - український літературний журнал Від театру «Воскресіння» до Порохової вежі – враження від Львівського книжкового ярмарку 2008 Press Conference in Severodonetsk - Human Rights in an undeclared war - ПРОSTORY - український літературний журнал Press Conference in Severodonetsk - Human Rights in an undeclared war Третя зустріч перекладачів - ПРОSTORY - український літературний журнал Третя зустріч перекладачів
Друкувати

Агота Криштоф: Все одно (фрагменти)

 Письменник 

Я усамітнився, щоб написати твір усього мого життя.
Я – великий письменник. Цього поки ніхто не знає, бо я ще нічого не написав.  Але коли напишу – мою книгу, мій роман…
Заради цього я й полишив свою чиновницьку посаду і … що іще? Нічого. Бо друзів, а тим паче подруг, у мене ніколи не було. Отож, я відгородився від світу, щоб написати великий роман.
Біда в тому, що я не знаю, про що писатиму свій роман. Уже стільки написано про все – про що завгодно.
Здогадуюся, передчуваю, що я – великий письменник, але жодна тема не видається досить гарною, значущою, цікавою, як на мій талант.
Отож, я чекаю. І, очікуючи, ясна річ, страждаю від самотності, як і від голоду, час від часу, але саме завдяки стражданню сподіваюсь досягнути того стану душі, котрий відкриє сюжет, гідний мого таланту.
На жаль, сюжет бариться, не з’являється, і самотність стає все тяжчою та гнітючішою, тиша огортає мене, скрізь порожньо, хоча дім мій не надто просторий.
Але ці три жахливі речі – самотність, тиша і порожнеча  – зривають дах, розлітаються аж до зірок, прямують у нескінченність, і я вже не знаю, що за вікном – дощ чи сніг, фьон[1] чи мусон.
І я вигукую:
- Я напишу все, усе, що тільки можна написати!
І голос мені відповідає, іронічний, однак – чийсь голос:
-  Гаразд, хлопче. Усе, але ж не більше!

 

Потяг на північ 

Скульптура у парку, обабіч закинутого вокзалу.
Вона зображає пса та чоловіка.
Пес навстоячки, чоловік навколішки, його руки обіймають пса за шию, голова трохи схилена.
Пес вдивляється у безкрайню долину, що простяглася зліва від вокзалу, чоловік  застигло дивиться перед собою, повз псячу спину, вони дивляться на зарослі травою рейки, по яких уже давно не ходив жоден потяг. Із села, якому належав колись забутий вокзал, мешканці повиїздили. Лишилось хіба кілька городян, залюблених у природу та самотність, які перебираються сюди на літній сезон, але всі вони їздять машинами.
Ще є старий, який тиняється парком і стверджує, що то він вирізьбив собаку, і сам скам’янів, обіймаючи його, – бо дуже вже його любив.
Коли запитують, як це можливо, що він, попри це, знаходиться тут, живий, з плоті та кісток, він просто відповідає, що чекає на потяг, котрий прямує на північ.
Людям не вистачає духу сказати йому, що тут більше не ходить потяг на північ, як і жоден інший потяг у будь-якому напрямку. Пропонують підкинути машиною, але він хитає головою.
- Ні, тільки не машиною. Мене ж чекають на вокзалі.
Старому пропонують відвезти його аж на вокзал, на будь-який вокзал у північному напрямку.
Він знову хитає головою.
- Ні, дякую. Мені потрібно сісти на потяг. Я писав листи. Матері. І дружині. Я писав, що прибуду потягом о восьмій годині вечора. Дружина чекає на вокзалі з дітьми. Мати також чекає на мене. Відтоді, як помер мій батько, вона очікує, коли я приїду на похорон. Я обіцяв їй приїхати на його похорон. Я також сподіваюся побачити дружину та дітей, яких я…покинув. Так, я їх покинув. Щоб стати великим митцем. Я займався живописом, скульптурою. Тепер хочу повернутися.
-  Але усе це – лист матері, дружині, похорони батька – коли це було?
-  Усе це було тоді… коли я отруїв свого пса, бо він не хотів мене відпускати. Він чіплявся за куртку, за штани, вив, коли я намагався сісти у потяг. Отож, я отруїв його та закопав під скульптурою.
-  Скульптура вже була там?
-  Ні, я зробив її наступного дня. Я вирізьбив свого пса тут, на його могилі. І коли прибув потяг на північ, я обійняв його востаннє, і… скам’янів біля його. Він не хотів мене відпускати навіть після смерті.
-  Але ж ви тут, і ви чекаєте потяга.
Старий сміється:
- Я не такий божевільний, як вам здається. Я добре знаю, що мене не існує, я – кам’яна статуя, що припала до псячої спини. Я знаю й те, що потяги тут більше не ходять. Я знаю й те, що мого батька вже давно поховали, що моя мати вже померла теж і не чекає на мене на жодному з вокзалів, що на мене не чекає ніхто. Моя дружина вийшла заміж удруге, діти повиростали. Я старий, пане, дуже старий, старіший навіть, ніж ви собі думаєте.  Я – статуя, я нікуди не поїду. Усе це – лише гра, у яку ми граємося з моїм псом, гра, у яку ми граємось роками, гра, яку він виграв наперед уже відтоді, як я його зустрів. 

 

Злодій 

Добре зачиняйте двері. Я приходжу нечутно, руки у мене в чорних рукавичках.
Я не хуліган. Не бузувір чи недоумок.
На моїх скронях та зап’ястках ви могли б розгледіти делікатний візерунок судин, якби вам випала така нагода.
Але я входжу до ваших кімнат лише тоді, коли пізно, коли останній гість уже пішов, коли гаснуть ваші огидні люстри, коли всі уже сплять.
Добре зачиняйте двері. Я приходжу нечутно, руки у мене в чорних рукавичках.
Я приходжу лише на мить, але кожного вечора без спочинку, у кожен будинок без винятків.
Я не хуліган. Не бузувір чи недоумок.
Зранку, коли прокинетесь, порахуйте свої гроші, коштовності – не бракуватиме нічого.
Нічого, окрім одного дня вашого життя. 

 

Більше не їм 

Вже занадто пізно. Я більше не їм. Я відмовляюся від хліба та нервових зривів. Відмовляюся й від материнських грудей, котрі пропонують усім, хто вперше приходить до молочарень болю.
Відтоді, як я навчився жити, мене годували кукурудзою та квасолею.
Усім новим стравам я спорудив олтар, коли ходив у безкрайні поля рідного краю, щоб украсти кілька картоплин.
Зараз у мене є біла скатертина, кришталі, срібло, але лососів та сідла косулі подали запізно.
Я більше не їм.
Усміхаючись, я піднімаю за вечерею келих добірного вина в честь моїх гостей. Відставляю порожній келих, гладжу білими та худими пальцями вишиті квіти на скатертині.
Я пригадую…
І сміюсь, споглядаючи друзів, які пожадливо схиляються над рагу із зайця, впольованого мною власноруч на куцих полях їхнього рідного краю.
Зайця, що насправді є їхнім улюбленим котом. 

Тексти взято зі збірки новел «Все одно» («C’est égal», Seuil, 2005)


[1] Фьон (foehn) – сухий теплий вітер у Альпах

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua