ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Януш Рудницький: Уші - ПРОSTORY - український літературний журнал Януш Рудницький: Уші Less is more - ПРОSTORY - український літературний журнал Less is more Київська презентація спеціального номера газети «Простори» - ПРОSTORY - український літературний журнал Київська презентація спеціального номера газети «Простори»
Друкувати

Герта Мюллер: Розгойданий подих (фрагмент)

Герта Мюллер (1953) народилася в німецькомовному румунському Банаті (Нікідорф). Вивчала германістику. За відмову співпрацювати з румунськими органами безпеки потрапила у важку ситуацію (відображену частково в романі «Сьогодні я б не хотіла з собою зустрітися»). Її перший значний твір «Низини» вийшов у 1982 році. 1987 року разом зі своїм тодішнім чоловіком, письменником Ріхардом Вагнером виїхала до Федеративної республіки Німеччини. Сьогодні живе в Берліні. За свою творчість отримала численні літературні премії і відзнаки. Вважається на даний час провідною німецькомовною авторкою.

Її останній роман «Atemschaukel» (Розгойданий подих) номіновано на найпрестижнішу Німецьку книжкову премію (Deutscher Bücherpreis). Цей роман - фікціональна автобіографія. В основі історії оповідача, Леопольда Ауберга, якого в 17-літньому віці депортували з румунського Германнштадту (Сібіу) до Ново-Горловки, -   історія матері Герти Мюллер, яка п'ять років провела в радянських трудових таборах, і великого друга Герти Мюллер поета Оскара Пастіора, з яким авторка задумала цю книжку як спільний твір, проте Пастіор помер 2006 року, залишивши після себе кілька зошитів спогадів, які Герта Мюллер записувала з його розповідей і які склали поетичну канву її роману.

Герта Мюллер стала лауреткою Нобелівської літературної премії за 2009 рік.


 

РОЗГОЙДАНИЙ ПОДИХ

Розділ
ЛОБОДА

Тут у таборі ми не отримували нічого, на чому були б ґудзики. На піжамних сорочках, на довгих підштанках завжди були дві тасьми для підв'язування. На подушці було двічі по дві тасьми. Вночі подушка була подушкою. Вдень подушка перетворювалася на полотняний мішок, який ми завжди мали про всяк випадок, тобто для крадіжок і жебрання, при собі.

Ми крали перед роботою, під час роботи і після роботи, тільки коли жебрали - то не крали. Жебрання ми називали торгівлею на розніс. Не крали ми і в сусіда по бараку. Зрештою, хіба можна назвати крадіжкою наші походи дорогою з роботи додому на смітники, порослі бур'янами, які ми рвали, аж поки не наповнювалася пішва подушки. Вже в березні жінки розвідали в селі, що бур'ян з листям зигзагом називається ЛОБОДОЮ. Що і вдома ми навесну їли цю траву, споживаючи її як дикий шпинат. Ще ми рвали траву з зеленню-пір'ячком, то був дикий кріп. Головне було мати сіль. Сіль можна було роздобути на базарі, обмінявши на неї щось. Сіль була груба і сіра, як щебінь. Її треба було ще розбивати. Сіль - то був маєток. Для лободи в нас було два переписи:

Листя лободи, попередньо, звичайно, посоливши, можна їсти сирим, як польовий салат. Дрібно покришити дикий кріп і посипати ним лободу. Або ж варити в підсоленій воді цілі листки разом зі стеблом. Потім листя виловлювалося з води ложкою - і виходив фантастичний псевдо-шпинат. Відвар пити як бульйон або ж як зелений чай.

Навесну лобода ніжна. Рослина заввишки з палець, сріблясто-зеленого кольору. На початку літа лобода вже по коліно, її листки з палець завтовшки. Кожний листок може виглядати цілком інакше, ніж інші, ніби розпаровані рукавиці, внизу завжди великий палець. Та сріблясто-зелена лобода - то прохолодна рослина, весняна їжа. Влітку треба було пильнувати. Тоді вже лобода швидко росте у висоту, густо розростається, її стебла тверднуть і дерев'яніють. Її смак гіркий, ніби глиниста земля. Рослина виростає на метр, навколо її товстого центрального стебла утворюється щось ніби кущ. У розпалі літа листя і стебла забарвлюються в інший колір, найперше в рожевий, стають червоними, далі фіолетовими, а восени їх колір згущується до темного індиґо. На кінчиках гілочок розростаються маленькі кульки, подібні на цвіт кропиви. Тільки що кульки лободи не звисають, а стирчать вгору. Вони також забарвлюються в рожеве, а потім далі - аж до синього.

Дивно, але коли лобода починає міняти колір, і коли вже її давно неможливо їсти, отоді вона стає справді гарною. Отоді краса охороняє лободу при дорозі. Коли пора поїдання лободи закінчується. Тільки не закінчується голод, який стає все більшим і переростає тебе самого.

Що можна сказати про хронічний голод. Можна сказати, що є такий голод, який робить тебе хворим на голод. Який все додає і додає голоду до того голоду, який у тебе вже є. Щораз новий голод ненаситно розростається і заповзає у вічний давній голод, який ти з усіх сил приборкуєш. Як жити, коли ти не маєш що про себе сказати, крім того, що ти голодний. Коли ні про що інше більше не думаєш. Піднебіння стає більшим, ніж твоя голова, стає склепінням, високим і лунким, аж попід череп. Коли ти вже не в стані витримувати голод, то піднебіння натягається, так ніби на обличчя натягнули для висушування свіжу заячу шкурку. Щоки висихають і вкриваються блідим пушком.

Я ніколи не знав, чи дорікати гіркій лободі, що вона неїстівна, бо задеревіла і пручається. Чи знає лобода, що служить вже не нам і не голоду, а Ангелові голоду. Червоні ланцюжки кульок лободи прикрашають шию Ангела голоду. Починаючи з ранньої осені, коли надходили перші приморозки, лобода щодня все більше строїлася, аж поки не замерзала. Ядучо-гарні кольори різали око. Колосочки-кульки, безконечні разки червоного намиста, кожне узбіччя красило Ангела голоду. Він завжди був з прикрасами. А ми мали таке високе піднебіння, що від ходи у вустах гула луна кроків. Череп був такий прозорий, ніби ми заковтнули надто багато яскравого світла. Такого світла, яке споглядає саме на себе в роті, заповзає солодкаво в язичок піднебіння, аж поки не розпухає і не підіймається в мозок. Аж поки в голові вже не мозок, а відлуння голоду. Не існує слів, які передавали б голодні муки. Я ще й нині демонструю голодові, що не піддався йому. Я буквально поїдаю життя, відколи вже не голодую. Коли їм, я ув'язнений у смакові їжі. Відколи я повернувся з табору, вже протягом шістдесяти років, я наїдаюся, щоб не померти з голоду.

Я дивився на лободу, яку вже не далося їсти, і намагався думати про щось інше. Про останнє втомлене тепло пізнього літа, ще перед приходом крижаної зими. Натомість думалося про картоплю, якої не було. Про жінок, які жили в колгоспі і може навіть отримували цьогорічну картоплю в щоденній капустяній юшці. В усьому іншому їм не було в чому заздрити. Вони жили в землянках і мусили щоденно довго-довго працювати, від світу до смерку.

Весна в таборі - то була для нас, лободозбирачів на териконах, пора варіння лободи. Назва ЛОБОДА нахабно ні про що не каже. То було слово узбіч. В усякому разі - слово після завершення вечірньої переклички. Як часто чекалося нетерпляче на можливість зварити лободу, а до переклички ще треба було чекати, а потім перекличка тривала безконечно, бо все було не так.

Всього в нашому таборі було п'ять РБ - «рабочіх батальйонов». Кожний зокрема називався ОРБ - «отдєльний рабочій батальйон» і складався з 500-800 полонених. Номер мого батальйону був 1009, мій номер був 756.

Ми вишиковувалися - який невідповідний вислів для цих жалюгідних формувань складених з підпухлих очей, великих стирчачих носів, запалих щік. Животи і ноги були напомповані дистрофічною водою. Чи в мороз чи в палючу спеку - цілими вечорами ми стояли струнко. Тільки вошам дозволялося по нас повзати. Під час безконечних перекличок вони досхочу напивалися і влаштовували собі святкові паради на нашій нужденній плоті, цілими годинами повзаючи від голови до лобка. Нерідко бувало, що вже й воші ситі влягалися до сну в швах наших ватяників, а ми все ще стояли струнко. Комендант табору Шіштваньонов все ще щось горлав. Ми не знали його імені. Він називався просто «таварішч Шіштваньонов». Достатньо довге звертання, щоб нас трясло від жаху, коли ми його вимовляли вголос. Коли я чув ім'я «таварішч Шіштваньонов», то завжди пригадував собі шум депортаційних залізничних вагонів. І білу церковну нішу вдома, НЕБЕСА ШТОВХАЮТЬ ЧАС. Можливо, нам доводилося стояти наперекір білій ніші. Кістки ставали громіздкими, як залізо. Коли на тілі вже немає плоті, то тягарем стає ношення кісток, ця ноша гне тебе додолу.

Під час перекличок я вчився забувати себе, виструнченого, і не відокремлювати вдихи від видихів. Здіймати очі догори, не підіймаючи голови. І шукати в небі якийсь захмарений закуток, куди можна було б повісити свої кістки. Якщо я забував про себе і знаходив небесний гачок, то я тримався. Часто хмар не було, а сама лише марудна синь, ніби водяна гладь.

Часто була тільки щільно зімкнена ковдра з хмаровиння, марудно сіра.

Часто хмари бігли небом, і не було гачка, за який можна було зачепитися.

Часто дощ випікав очі і обліплював шкіру одягом.

Часто мороз роз'їдав нутрощі.

В такі дні небо повертало мої очниці догори, перекличка ж тягнула їх донизу - а кістки, без всякої підпори, висіли в мені.

Капітан Тур Прікуліч вертівся поміж нами і комендантом Шіштваньоновим, в його пальцях ковзали списки, потріпані частим гортанням. Щоразу, коли він вигукував якийсь номер, його грудна клітка надималася, як у півня. Він все ще мав дитячі руки. Мої руки виросли в таборі, стали квадратовими, твердими і пласкими, як дві дошки.

Коли хтось із нас збирав після переклички всю свою мужність і запитував котрогось з «начальніків» або навіть самого коменданта табору Шіштваньонова, коли нам можна буде повернутися додому, ті коротко відказували: СКОРО ДОМОЙ.

Це російське СКОРО викрадало в нас найтриваліший час світу. Голяр Освальд Енутер підтинав Турові Прікулічу волосся в носі й нігті. Вони з Туром Прікулічем були земляками з прикордонної зони Карпато-України. Я запитав, чи там у них так прийнято, щоб кращим клієнтам підтинали в голярні ще й нігті. Голяр відказав: Ні, то не в прикордонні так. То Тур вирішив, а вдома не так. Вдома п'яте через десяте. Я питався, що це означає. Голяр відповідав: Трохи баламуті. А це що? Він казав: Трохи хаосу.

Тур Прікуліч не був росіянином як Шіштваньонов. Він розмовляв німецькою і російською, та належав все ж до росіян, а не до нас. Він, хоч і полонений, проте був ад'ютантом табірного начальства. На папері він ділив нас на робочі батальйони і перекладав нам російські накази. А по-німецьки додавав ще й своїх. На папері він підпорядковував наші імена і наші номери до номера батальйону - з метою загального огляду. Кожний мусив вдень і вночі пам'ятати свій номер і тямити, що ми пронумеровані, а не приватні особи.

Тур Прікуліч записував в рубрики поруч із нашими іменами колгосп, фабрика, прибирання завалів, транспортування піску, залізниця, будівельні роботи, вугілля, гараж, коксова батарея, шлак, підвал. Все залежало від того, що саме стояло поруч з іменем. Чи були ми втомлені, чи дуже втомлені чи смертельно втомлені. Чи мали ми ще після роботи час і силу для торгівлі на розніс . Чи могли ми непомітно порпатися в кухонних відходах позаду їдальні.

Тур Прікуліч ніколи не ходить до праці, не є в жодному з батальйонів, в жодній з бригад, не працює ні на одній зі змін. Він тут панує, тому він жвавий і зверхній. Його усмішка - пастка. Відповісти на його усмішку ти мусиш і тоді ганьбишся. Він усміхається, бо саме вписав щось новеньке, ще гірше, в рубрику біля чийогось імені. Я уникаю його на табірній променаді поміж бараками, надаю перевагу віддалі, на якій вже не порозмовляєш. Він ставить начищені черевики, як дві лаковані торбинки, звисока на доріжку, так немов з нього через підошви випадає порожній час. Він все пам'ятає. Кажуть, що навіть коли він щось забуває, то це також стає наказом.

У голярні Тур Прікуліч вищий за мене. Він каже, що хоче, нічого не є для нього ризикованим . Краще навіть, коли він нас ранить. Він знає, що мусить нас гнобити, щоб так залишалося і надалі. Витягає шию і завжди говорить кудись униз. Він весь день має час, щоб подобатися самому собі. Мені він також подобається. Він атлетично збудований, його очі латунно-жовтого кольору, погляд немов наоливлений, невеликі вуха прилягають до черепа, ніби дві брошки, порцелянове підборіддя, крила носа рожевіють як цвіт тютюну, шия - немов віск свічки. Щастя його, що він ніколи не брудниться. І це його щастя робить його красивішим, ніж він того заслуговував би. Хто не знається з Ангелом голоду, той може командувати на плацу, може вишивати по табірній променаді, тягуче сміятися в голярні. Тільки не може вирішувати. Мені більше відомо про Тура Прікуліча, ніж йому хотілося б. Справа в тому, що я добре знаю Бею Цакель. Його коханку.

Російські накази звучали подібно до імені коменданта табору таварішча Шіштваньонова, таке саме скрекотіння і рипіння літер х, ш, ч, шч. Змісту наказів нам все одно було не зрозуміти, зате ми розуміли зневагу. До зневаги звикаєш. З часом накази вже звучали просто як невпинне відхаркування, кашель, сякання, шморгання, плювання - як видалення слизу. Труді Пелікан казала: Російська мова - мова застуджена.

Тоді як усі інші ще мордувалися виструнченим стоянням на перекличці, позмінники, які не мали з'являтися на плацу, вже розпалювали свої крихітні багаттячка в табірному закутку позаду криниці. Ставили вже на вогонь казанок з лободою або іншими рідкісними речами, для яких потрібна була кришка, щоб їх не можна було помітити. Буряки, картоплини, навіть просо, якщо вдавалося метикувато щось виміняти - десять бурячків за куртку, три мірки проса за светр, пів мірки цукру або солі за пару вовняних шкарпеток.

Для додаткової страви казанок неодмінно мав мати кришку. Може, кусок бляхи, та й то лише подумки. Не має значення, як це відбувалося. Але завжди з чого-небудь знаходилася кришка для казанка. І вперто повторювалося: це треба накрити кришкою. Хоча то ніколи не була кришка, від кришки залишався тільки вислів. А може й пам'ять накриється, коли вже неможливо буде згадати, з чого були ті кришки і коли одночасно ніколи і завжди була кришка, байдуже з чого зроблена.

В усякому випадку в закутку табору за криницею в сутінках вечора миготіло щось п'ятнадцять чи двадцять багаттячок, розкладених між двома цеглинами. Всі інші не мали поза їдальняним їдлом нічого для приватного варива. Вугілля диміло, власники казанків чатували з ложкою напоготові. Чого-чого, а вугілля не бракувало. Казанки були з їдальні, жалюгідне начиння, виготовлене місцевою промисловістю. Бляшані посудини, сіро-коричнева емаль, облуплені і пооббивані. На вогні подвір'я то були казанки, на столі в столовці - тарілки. Коли хтось один завершував приготування їжі, інші власники казанків чекали своєї черги на вогонь.

Коли в мене не було нічого до готування, дим заповзав мені до рота. Я витягав язик і жував повітря. Я ковтав слину, змішану з вечірнім димом і думав про копчену ковбасу. Коли в мене не було нічого до готування, я наближався до казанків і вдавав, що прийшов до криниці почистити перед сном зуби. Проте ще поки я вставляв зубну щітку до рота, я двічі їв. Голодом очей я поїдав жовтий вогонь, а голодом піднебіння - дим. Поки я їв, навколо мене все було тихо, з території фабрики на тамтому боці через сутінки дрижала коксова батарея. Що скоріше мені хотілося відійти від криниці, то повільнішим я ставав. Я мусив відриватися від багаттячок. В дрижанні коксових батарей мені вчувалося бурчання живота. Ціла вечірня панорама була голодом. Небеса чорно спускалися на землю, а я хилитаючись ішов до бараку на жовте службове світло електричної лампочки.

Чистити зуби можна було і без зубної пасти. Та, яку я взяв зі собою з дому, давно вже закінчилася. А сіль була надто коштовною, випльовувати її не було змоги, вона була як маєток. Сіль і її цінність я не забуваю. А зубної щітки не пригадую. Я взяв сюди в своєму несесері щітку. Але вона б не витримала тривалості використання чотири роки. А нову зубну щітку я купив собі, якщо купив узагалі, аж на п'ятому, останньому році, коли ми вже мали гроші на руках, готівку за нашу роботу. Але і нової зубної щітки, якщо я її мав, не пригадую. Може, за свої гроші мені хотілося купити собі новий одяг, а не нову зубну щітку. Моя перша зубна паста, яка точно була, і яку я взяв зі собою з дому, називалася ХЛОРОДОНТ. Ця назва пригадує собі мене. А от зубні щітки, ота перша, яка точно була, і та інша, яка можливо була, про мене забули. Так само виглядає справа і з моїм гребінцем. Якийсь гребінець в мене таки мав бути. Я ще пригадую собі слово БАКЕЛІТ. Під кінець війни всі гребінці в нашому домі були фірми «Бакеліт».

Чи може бути, що ті речі, які я взяв зі собою до табору з дому, я забув швидше, ніж речі, які роздобув у таборі. Якщо так, то чи справа в тому, що ті речі прибули разом зі мною. Що вони були мої і що я ними користувався, аж поки вони не зужилися, і навіть ще довше, так ніби я з ними не перебуваю десь, а насправді вдома. Чи може бути, що я краще пригадую собі предмети, які належали іншим, тому що мусив їх позичати.

Я добре пригадую собі бляшані табірні гребінці. Вони з'явилися в вошивий час. Токарі й слюсарі виготовляли їх на фабриці і дарували жінкам. Гребінці були з алюмінію, мали гострі зубці і залишали мокре відчуття на долоні й шкірі голови, тому що мали холодний подих. Коли ти таким гребінцем користувався, він швидко набирав тепла тіла, тоді гірко пахнув редьківцею. Запах залишався на долоні, навіть коли гребінець вже було відкладено набік. Бляшані гребінці робили гнізда з волосся, треба було смикати і тягнути. На гребінцях залишалося більше волосся, аніж вошей.

Проте для вичісування вошей існували ще чотирикутні рогові гребінці з зубцями по обидва боки. Їх приносили з дому сільські дівчата. З одного боку були широкі зубці для проведення проділу і розділювання волосся, а з іншого боку - дуже тонкі зубці для вичісування вошей. Ті рогові гребінці були солідно зроблені, рука відчувала їхній тягар. Волосся розчісувалося і не сплутувалося. Рогові гребінці можна було позичити на якийсь час у сільських дівчат.

Вже протягом шістдесяти років я намагаюся пригадати собі вночі предмети з табору. То речі з моєї нічної валізки. Від часу повернення з табору безсонна ніч стала валізою з чорної шкіри. Ця валіза міститься в моїй голові. Тільки що вже шістдесят років я не знаю, чи то я не можу спати, тому що хочу пригадати собі ті предмети, чи навпаки. Чи то я борюкаюся з ними, тому що так чи інак не можу заснути. Як би там не було, а ніч пакує свою чорну валізу проти моєї волі, на цьому я мушу наголосити. Я змушений пригадувати проти своєї волі. А навіть якщо не мушу цього робити, а хочу, то найбільше я б хотів не мусити.

Трапляється, що предмети з табору накидаються на мене не один по одному, а цілою зграєю. Саме тому я знаю, що тим предметам, які до мене навідуються, не йдеться насправді або не йдеться лише про спогади, їм залежить на завдаванні страждань. Не встигаю я подумати про те, що я поклав до несесера голки і нитки, як втручається рушник, про який не пам'ятаю, як він виглядав. До рушника додається щіточка до нігтів, про яку не пам'ятаю, чи мав я її при собі взагалі. А тоді ще кишенькове дзеркальце, яке було або якого не було. А ще годинник на руку, про який не пригадую, куди він подівся, якщо тільки я його зі собою мав. Предмети, які мабуть нічого спільного не мають зі мною, розшукують мене. Їм хочеться вночі депортувати мене, забрати до табору, їм мене треба. Вони з'являються зграєю, тому не залишають слідів у пам'яті. Мій шлунок стискається, тиск переходить до піднебіння. Подих розгойдується щораз вище, я задихаюся. Така от щітка-дзеркальце до чищення, зашивання, підстригання, вичісування - страховисько, подібне до страховиська голоду. Не було б випробування предметами, якщо б не існувало голоду як предмета.

Коли вночі предмети з'являються катувати мене і перекривати мені доступ повітря до горла, я навстіж відчиняю вікно і висуваю голову назовні. В небі стоїть місяць, немов склянка холодного молока, воно промиває мені очі. Моє дихання віднаходить свій звичний ритм. Ковтаю холодного повітря, аж поки табір і я в ньому не зникають. Тоді зачиняю вікно і знову лягаю. Постіль ні про що не знає і зігріває. Повітря в кімнаті дивиться на мене і пахне теплим борошном.

Перекладено за виданням: Herta Müller. Atemschaukel. München: Hanser Verlag, 2009. - 304 S.

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua